Трохи помовчавши, додала:

— Я не фізик, звичайно. Але я жінка. Жінка, що ко­хає. І мені хочеться вірити, що той факт мас не лише теоретичний інтерес.

— Зрозумій, Ірино, мені боляче думати, що я заро­нив марну надію в твою душу.

— Ні, Валентине. Хоч би якою марною, нехай навіть безглуздою, не була ця надія — однак вона зігріває сер­це. Нехай через сто років, через двісті…

Вона відвернулася.

— Ти мешкаєш там само? — запитав Валентин, аби якось відволікти Ірину від тяжких думок.

— Так, на узбережжі. Вікторові тут дуже подобалося. Та й синові теж. Він дуже схожий на батька, мій Віктор Вікторович. Ти не впізнав би його — витягся, мені вже по плече. Навідайся коли, бо не дає мені спокою: чому та чому Валентин Андрійович до нас не їде?

— Обов’язково приїду. Не пізніше наступного тижня.

— От і добре. Бо якийсь дивний він став — усе тікає на берег, мріє… Ну, ось уже мій гравіплан.

Вони спустилися на невеличкий посадочний майдан­чик, вирубаний у скелях.

— Щасти тобі, Ірино, — сказав Валентин, відчуваючи якусь щемну порожнечу в грудях. — Моє шанування Вік­торові Вікторовичу. Перекажи, що незабаром буду.

— Обов’язково, — Ірина ледь усміхнулася. — А знаєш, Валентине, у мене виникло незвичайне передчуття: я по­вернуся додому, а там на мене чекатиме щось дуже приємне.

— Просто завтра буде гарна погода. — Він допоміг їй піднятися у кабіну й поцілував на прощання руку.

Гравіплан безшелесно ковзнув у нічне небо, і за хви­лю його вогні розтанули у мерехтливих розсипах зірок.

Десь у глибинах підсвідомості заворушилося відчуття пронизливого холоду. Що це: хтось стогне? Це ж мій сто­гін. Губи не слухаються, якісь чужі. Треба підвестися. Але ж який біль! Треба розплющити очі… Дивно: чому сонце іржаве? Хмари руді. Чому таке важке й вологе повітря? Голова наче свинцем налита… Де ж це я? О боже: а хто я такий? Що це за смердюче ганчір’я? Невже моє? Далі від нього! От і добре — вже сиджу. Встав. Нічого, ноги тримають.

Ого! Непогана бруківка. Далеченько вона тягнеться. Але що це? Чому за мною нема дороги: вона починається з-під самісіньких ніг… Але біс із ним: шляхи існують для того, щоб по них пересуватися. Вперед. Хоча б до тієї напівзруйнованої будівлі!

Сіро-іржаву імлу розірвав жовтий спалах пострілу. Куля просвистіла біля вуха. Метнувся вбік, правою ру­кою вихопив люгера. Що за чортівня? Звідки в мене зброя і такі професійні навички?

З-за купи валунів визирнула зморщена фізіономія карлика. Стріляю двічі, майже не цілячись. Карлик смик­нувся й застиг, впавши обличчям у багнюку. Підходжу ближче. Перевертаю тіло у дивному сірому балахоні. На мене дивляться мертві очі. Шлунок зсудомило, і я швид­ко відвернувся.

Я переміг у сутичці! Але чому не відчуваю радості? Тільки огида в душі. Огида не до мертвого карлика, а до смерті взагалі, до власного вчинку. Це неймовірно: як я міг убити людину? Але ж він вистрілив перший! Ну, то й що? Може, мав на те свої причини. Може, сам не ві­даючи, я порушив якісь тутешні закони? Врешті, він міг мене з кимось сплутати. І тепер ніколи не дізнається про свою помилку. Та годі себе картати! Скоєного вже не виправиш… Зціпивши зуби, щосили кидаю пістолет у болото і поспіхом рушаю далі.

У свідомості клубочилися якісь химерні образи, уривки розпливчастих спогадів: “Чи довго, чи пі йшов слав­ний козак, аж раптом бачить — стоїть хатинка на куря­чих ніжках…”

Будівля, до якої привела дорога, нічим не нагадувала хатинку на курячих ніжках. Вона більше скидалася на старезну занедбану повітку, що наполовину вросла в зем­лю. Над її просілим струхнявілим дахом, здійнявши галас, кружляла розтривожена вороняча зграя.

“Дух смерті й запустіння витав над покинутим бу­динком”, — з глибин пам’яті зринули десь прочитані сло­ва. Цікаво: що ж там усередині? Якась внутрішня не­збагненна сила настирливо штовхала мене туди.

Завернувши за ріг, я побачив масивні двері — такі само чорні, як стіна. Штовхнув їх ногою, і вони прочи­нилися з моторошним рипінням. В обличчя війнуло віль­гістю, як із підземелля. Я ступив уперед, і двері з таким же рипом зачинилися за мною. Навколо — непроникний морок. Я рвонувся було назад, але руки памацали по­рожнечу. Огидний, липкий страх стиснув серце. Кидаюсь в один бік, у другий! Скрізь порожнеча. Зла, жахлива порожнеча. Земля! Єдина міцна й надійна опора! Впав­ши на коліна, обмацую долівку: раптом і вона щезає… Але що це? Грунт вислизає з-під ніг! Рвуся вперед, ша­леніючи від жаху.

“Стій! — долинув здалеку спокійний голос. — Ти ж лю­дина!”

Це не голос. Це я сам, мій розум, мій дух, якому со­ромно стало через втрату людської гідності. Зупиняюся, завмираю, паче наштовхнувшись на невидиму перешко­ду. Поволі прояснюється свідомість. Годі! Так не можна. Адже я справді людина. А людина навіть помирати по­винна з гідністю.

І темрява відступає. Навколишній простір наповню­ється примарним бузковим світлом. Не йду, а пливу крізь нього, оточений імлистим мерехтінням. Ось і стіна. Нарешті! Певно, й двері десь поруч. Бачу на стіні три великих прямокутники. Ллє це не двері. Підходжу, при­дивляюсь. Картини прості, без рамок. Бузковий напів­морок раптом прорізає білий промінь і освітлює картину. Це — як спалах блискавки!

…Не знаю, скільки минуло часу, доки я усвідомив, що на полотні зображене велелюдне місто, точніше, одне з його жвавих перехресть. Людський натовп, залитий яскравим світлом ліхтарів та неонових реклам, і обличчя людини — стрункого, високого молодого чоловіка. Облич­чя бліде, натхненне. У виразі очей, які вдивляються у щось понад натовпом, вражаюче поєднувалися смуток і напружена болісна увага. Він був смертельно самотнім у тому багатоликому строкатому юрмиську, у величез­ному гамірному місті. Я дивлюся довго-довго і раптом пізнаю у цій людині себе!

Промінь не дає навіть опам’ятатися. Він роздвоюється і освітлює дві інші картини. На них — дві жінки. Жінка-ангел та жінка-диявол! Чарівна фея, що кличе до вершин Кохання і Краси, і відьма, що спокушає у пекло Пристрас­ті й Розпусти! Дивлюся — не можу зрозуміти: чи різних жінок зобразив художник, чи то дві іпостасі однієї жін­ки. Вражаюча схожість. І водночас несхожість.

Зненацька спалахнув ще один промінь, і на мить усі три картини ожили у дивовижній нерозривній триєдності. І зникли, залишивши по собі болісний щем нерозгаданої таємниці.

Переді мною була тільки гола стіна, що простягалася ліворуч й праворуч, аж до самого обрію. Зовсім розвид­нілося. Довкола — неозора одноманітна площина. Сонце сходило. Його промені потворно вималювали на стіні мою тінь…

Безглуздя, абсурд! Навіщо я викинув пістолета? Ви­кинув — то й нема. Зате маю чудову стіну! Я знайду її кінець. Вперед. Але йти важко, чорт забирай, наче до ніг пудові гирі поприв’язувані…

“…Все одно, що пробивати лобом стіну. Все одіто, що пробивати лобом стіну”,— вже котру годину лізуть у го­лову ці слова. А може, спробувати… Бо не видно цій клятій стіні кінця-краю. А це що за з’ява? Не бійся, тваринко! Я тобі нічого поганого не вдію. Куди ти ті­каєш? До нори? Зрозуміло: коли на поверхні небезпечно, то треба сховатися під землю… Ну, спасибі, байбаче, на­поумив мене. Годі вздовж стіни плентатися: спробую про­братися попід нею! Маю ножа, тож є чим копати.

Піщаний грунт піддавався легко, і незабаром під сті­ною вже була яма на половину мого зросту. Але диво: під землею стіни взагалі не було. Я продовжував копати з подвоєною енергією. Раптом ніж провалився кудись, і очі засліпило яскраве світло. Мружачись, я переповз на протилежний бік стіни.

Огледівся довкола. Виявляється, я опинився на чу­дернацькому перехресті: суперсучасна бетонна автостра­да пересікалася з бруківкою часів царя Гороха. Автостра­дою раз у раз проносилися розкішні різнобарвні ліму­зини, а на бруківці стояла охляла шкапина, запряжена у пошарпаний візок, у якому сидів такий само охлялий візник.