Я повернувся до столу. Грозовий дивився на мене, як на бога. “Хлопчисько, — подумав я. — Тобі б не горілку пити, а в козаків-розбійників гратися”.

— Дай… на секунду… — Зорепад простяг руку. Пова­гавшись мить, я віддав пістолет Владиславу. Він зважив його на руці, схиливши голову набік; його обличчя ста­ло раптом мертвотно-блідим, схожим на гіпсову маску, і лише очі моторошно світилися…

— Забери, — видихнув він і рвучко тицьнув люгера мені в руку. Чоло його миттю вкрилося холодним потом.

— Так… — сказав він після паузи, — зброя має якусь дивну, магнетичну владу.

— Тобі не можна доручати зброю, — відповів я. Зоре­пад похмуро осміхнувся і налив собі горілки.

— По-твоєму, краще вішатися на дверній ручці у ванній кімнаті з перерізаними венами?

— Краще жити, Владиславе. Просто жити. Я вже го­ворив, що ненавиджу смерть.

— А я не хочу і не можу просто жити! Я хочу щось приносити людям! Ділитися з ними частиною своєї ду­ші! Щоб вони, читаючи мої вірші, сміялися й плакали!

Він розлючено грюкнув кулаком по столу. Кришталь жалісно дзенькнув.

— Вгамуйся, Владну! — Грузицький обняв його за плечі.

— А що насправді?.. У якусь страшну мить починаєш розуміти, що ділитися нічим… І що вже ніколи не здійс­ниш такого, що могло б викликати усмішку… або вича­вити бодай сльозинку… або просто примусити людину замислитися… хоча б одну.

Зорепад замовк, з огидою втупившись у порожню чарку.

— П’ю й не п’янію. Хай тобі біс! Ні, ні, я не дійшов ще до цієї межі… поки що! Але рано чи пізно це чекає на кожного з нас… коли сядеш перед чистим аркушем паперу і з жахом зрозумієш, що не можеш написати жод­ного рядка, який можна було б назвати високим словом — Поезія!

— Ні, Владиславе! — сказав я рішуче. — Я, звичайно, дилетант у цих питаннях, але послухай мене. Кожний новий день народжує нові емоції, переживання, ставить нові проблеми. І поет, як чутливий камертон, мусить від­гукуватися на нові почуття і нові проблеми, трансформу­вати їх у своїй поетичній уяві, утверджувати своє світо­відчуття. Та ти сам казав — і правильно казав! — що поет зобов’язаний постійно тримати перо на пульсі часу.

— Це все так, але справа полягає в іншому: як дов­го зможе поет втримати слабке перо на могутньому пуль­сі історії і чого це буде йому коштувати?

— Чекай-но, Владиславе… Адже були поети, які тво­рили протягом всього життя, несучи радість людям! І во­ни знаходили в собі сили утримуватися на крутих істо­ричних хвилях, і час проносив їх у чистому й шаленому кипінні великих почуттів, геніальних здогадок і високих устремлінь, і темна безодня богеми не могла затягти їх у свої похмурі тенета…

— Серед спортсменів-бігунів існує поділ на спринте­рів і стайєрів. Серед поетів теж. Одні яскраво спалаху­ють, як метеор у нічному небі, і швидко згорають. А ін­ші світять помірним, рівним світлом… довго світять. За характером я належу до перших, на жаль. А може, й на щастя. А за силою світла… Не знаю, не мені судити.

Зорепад замовк, відвернувшись.

— Пусті розмови ми завели, — озвався Грузицький. — Давайте краще вип’ємо.

— Нічого не хочу, — відповів Владислав, не поверта­ючи голови. — Набридло. Все остогидло. Нудно. Повіси­тись — і то ліньки… В душі сама мерзота… Наче хтось вліз туди і сидить… щось на зразок огидного синього па­вука…

Мене ніби щось підштовхнуло. Я підхопився.

— Мені вже час. На жаль, мушу вас покинути. Ви… непогані хлопці… Я дуже радий, що з вами познайомився.

— Куди ти, Мандрівнику? — Зорепад звернув до ме­не хворобливо напружене обличчя.

— Павука йду вбивати… Синього. Прощайте! Гроші залишаю вам усі, вони мені навряд чи знадобляться. Тільки… не пийте більше! Дуже вас прошу! Це зло стра­шніше, ніж навіть ти думаєш, Владиславе.

Я з соромом згадав мою першу зустріч з Мужиковим… На порозі я оглянувся. В тьмяно освітленому залі плавав жовтий туман. Чотири пари очей дивилися на мене. “Див­ляться очі тривожно й печально…” — чомусь пригадалися Зорепадові рядки. “Не тривожтеся й не печальтеся, — по-думки звернувся я до них.— Я йду, але ж я залишаюся. Залишаюся в серці вашому і в пам’яті вашій. Мене кли­че моя пам’ять і мій біль”.

Я прочинив двері й вийшов у беззоряну ніч, у ту­манний сльозливий присмерк, і кожен крок відбивався у серці щемом.

…Тримаючись за руки, ми бігли неозорим полем у теплому золоті світанку назустріч сонцю, що велично сходило над обрієм. Біг наш був стрімким і граційним; поле, сонце, квіти і лугові трави вливалися в нас разом з пружним вітром…

Я застогнав і прокинувся. Темрява. Волога, отруйна темрява. Ще один світ. Цікаво, який же за рахунком?

Починає розвиднятися. З темряви проступають стов­бури дерев. Я лежу на холодній і вогкій перині з опало-го листя. Пізня осінь, похмура й сіра, зовсім не така, як у парку біля “Континенталю”. Ранок в осінньому лісі… Здається, що небо ось-ось зачепиться за верхів’я голих дерев. Зводжусь на ноги. Куди йти? Не знаю. Навіть по сонцю зорієнтуватися не можна, воно сховане за щіль­ним багатоповерховим хмаровинням.

Обираю деревце повище і видираюся майже на вер­хівку. Навколо простилається похмурий, наче вимерлий ліс. Вдалині височіють гори. Чомусь відчуваю, що мені — туди. Спускаюсь і, намагаючись не схибити з обраного курсу, крокую вперед. Вперед і вгору. Вгору і вперед.

До гір я дійшов уже під вечір. Ліс, видираючись по схилах, помітно порідшав. Я розвів невеличке багаття і “лаштувався поруч на купі листя. Зігрівшись, не помі­тив, як задрімав. І одразу перенісся далеко-далеко…

Я крокував дорогою, що вилася понад глибокою прір­вою. Внизу гуркотів прибій і чайки стригли білі гребені хвиль. Вдалині вже з’явився маленький білий будиночок, і я радісно-нетерпляче прискорив крок… І був день, і був шлях, і ласкавий вітер з океану остуджував розпашіле обличчя, і яскраво сяяло сонце, і сльози радості і щастя закипали в очах — так було добре…

Я розплющив очі й сів, закусивши губи. Хотілося ви­плакатись, як колись, у далекому дитинстві, і щоб хтось великий і сильний погладив по голівці і сказав посміха­ючись: “Не хвилюйся, все буде гаразд…”

Вогонь уже догорав. “Я знов під імлою. Мій вогонь догорів. І лиш попіл з жужелицею від вугілля вцілів”, — випливли у пам’яті рядки. Так. Лише попіл з жужели­цею…

Я підвівся й пішов. Вперед і вгору. Вгору і вперед.

Гори. Навколо мене — лише гори: похмурі тисячотон­ні громаддя, які то могутньо здіймалися поза хмари, то обривалися вниз небезпечними заломами, мертві кам’яні велетні, лише подекуди вкриті невибагливим мохом.

Пробираюся крізь глуху, темну ущелину. Сірі, зам­шілі валуни, слизьке сіре каміння. Йти важко, але серце стукає гучно й вимогливо: “Вперед, вперед!”

Помічаю нарешті пролом, звідки лине яскраве сонячне світло. На протилежній скелі чітка, немовби вирізана з густої чорноти, людська тінь.

Невже Синій?! Серце забилося частіше, а рука сама потяглася до пістолета…

Ні. Обережно виглядаючи з-за величезного валуна, ба­чу іншу людину: дуже високого, худого старого в корич­невій замшевій куртці, у світлих, заправлених у м’які шкіряні чоботи, штанях. Бронзове від смаги зморшкува­те обличчя здається похмурим. А втім, ні: воно скоріше задумливе, а похмурість просто настільки ж притаманна йому, як і бронзовий колір шкіри. Між колінами незна­йомець затиснув рушницю з непомірно довгим стволом.

— Виходь, — каже він, продовжуючи сидіти у тій са­мій позі. Голос рівний, глухуватий, що доносився ніби крізь шар вати.

Я вийшов із своєї схованки, мружачись від яскравого світла. Незнайомець уважно подивився на мене темними очима, проникливими й мудрими.

— Що привело тебе у це богом забуте місце? — врешті запитує він.

— Я переслідую одного мерзотника, точніше, короля мерзотників, диявола у плоті й крові… Я називаю його Синім, бо він насправді синій з голови до ніг. Ти не знаєш такого?