— Ходімо! — сказав Мисливець твердим і впевненим голосом, у якому вже не вчувалося сумнівів, — Світанок гряде!
24
Пітьма поволі відступає. У мороці ущелин вже ледве окреслюються клапті туману. То тут то там з імли починають виринати обриси скель, схожих на скам’янілих велетів. Вузенька стежка в’ється поміж ними, збігає все нижче й нижче у зловісну прірву. Пружним нечутним кроком йду дорогою, вказаною мені Мисливцем. Йду до лігва Синього, аби зійтися з ним у останньому герці задля смерті або перемоги.
Чиясь тінь згустком вічної ночі пересікає стежку… Рука вихоплює з кобури люгера.
— Не стріляй! — долинає з темряви.
Тінь наближається. Ізольда-друга!
— Звідки ти тут?
Тривожно тріпоче темно-синій вогник у її очах.
— Не питай нічого… Повертайся! Йди звідси! Так, я була слухняною іграшкою в руках твого ворога. Але зараз я хочу врятувати тебе. Стережися його — він уб’є тебе!
— Дурниці. Синій доживає останні години. Ніч неминуче поступається перед світанком. І цей світанок прийшов!
— Ти так і не зрозумів нічого… Я мусила закохати тебе у себе, облудою огорнути твою душу, послабити волю. А вийшло навпаки… Ради мого кохання — не йди туди! Зупинися!
Вона падає на коліна, простягає до мене руки.
— Хіба можна спинити сонце? Хіба можна заступити шлях дневі, що йде на зміну ночі? Пітьма не може владарювати безроздільно. Мій час настав!
Обличчя її темнішає, очі стають блакитно-крижаними.
— Ти забув про іншу Ізольду… Про свою кохану!
— Ні! Пам’ять про неї буде зі мною до останнього удару серця!
— Тоді пригадай триптих… У ньому таємниця, яку тобі ніколи не розгадати. Ти приречений на гонитву за примарою, вічним фантомом істинної краси. Відринувши мене, ти відринув її… Адже недаремно ми носимо одне ім’я!
— Я розгадаю цю таємницю… або вирву її у Синього разом з його останнім подихом!
Відштовхую її і йду вперед, не озираючись, і морок гусне навколо, а попереду вже бовваніє зловісна арка. За нею величезна брила фортеці — паче страхітлива потвора, ладна знищити, проковтнути все, що опиниться поруч. Очі нарешті звикають до темряви, і я починаю розрізняти постаті карликів, що сновигають попереду…
Я атакую несподівано й навально. Постріли лунають один за одним. Люгер сіє смерть, і карлики падають, падають на чорне каміння… Але їх багато, і деякі вже отямилися, і ось уже черги у відповідь січуть повітря над моєю головою… Короткими перебіжками безперервно змінюю позицію, ховаючись то за валунами, то за якимись руїнами, і раз по раз посилаю у ціль смертельні свинцеві оси. Якась натхненна лють охоплює мене, рухи стають фантастично швидкими, спритними й точними, тому я майже невразливий. Поміж карликами починається паніка, бо я поливаю їх свинцем уже з двох рук: мертві вороги щедро постачають мене зброєю.
Розвидняється, і чим більше ворогів я знищую, тим яскравішає світло. Ось я вже коло входу у фортецю, схожого на пащеку страховиська, звідки вивергаються нові н нові хвилі сірих балахонів, і мені доводиться міняти зброю, бо стволи розпікаються і заклинюються затвори, вже розпач оволодіває мною…
Однак лави карликів рідшають, і вже останній падає обличчям на сходи…
Зовсім розвиднілося. Я стою на кам’янистому майдані, заваленому сірими тілами, над головою переможно майорять знамена хмар, очі виїдає пороховий дим.
“Де Синій?” — млоїть невідступна думка. Вбігаю у фортецю по чорних мармурових сходах. Коридор. Довгий, порожній і похмурий. Кроки відлунюють під важким склепінням. Коридор закінчується, і я потрапляю у довгу анфіладу одноманітних кімнат з рядами двоярусних ліжок.
“Казарми! — здогадуюсь. — Помешкання карликів!”
За казармами тягнеться знову похмурий коридор. Кілька разів він роздвоюється, і я навмання обираю, куди йти далі, доки врешті починаю розуміти, що це лабіринт. Мене охоплює холодна лють. Досить уже цих лабіринтів! Але мозок підказує рішення: треба звертати завжди в один бік.
Шлях виявляється довгим і виснажливим. Одноманітність незліченних переходів, коридорів та поворотів тисне на підсвідомість, в голову лізе якась маячня… Іноді вчуваються зловісні шерехи позаду, часом відчуваю на собі чийсь пильний недобрий погляд. Обертаюся блискавично, готовий стріляти в будь-яку підозрілу тінь, але бачу лише моторошну порожнечу коридорів…
Нарешті опиняюся у величезному похмурому залі. Привертає увагу незрозуміла споруда в центрі: прозорий ковпак складної форми закриває якийсь загадковий об’єкт, який безперервно змінює обриси й кольори. Підходжу ближче, сторожко озираюсь, вдивляюся і… раптом забуваю про будь-яку обережність.
Під ковпаком важко клубочиться різнокольоровий дим — жовтий, синій, червоний, зелений, і в його райдужних хвилях виникає дивне видіння…
Безмежна рівнина, поділена на неоднакові різнобарвні клапті. Щось дуже знайоме бачиться у деталях розгорнутої переді мною панорами. Вдивляюся напружено, до болю в очах, і раптом — здогад. Це ж лабіринт світів, пройдених мною! Ось тут, на незатишній заболоченій рівнині я опритомнів і зробив перший крок у лабіринті… Ось “Континенталь” — його сірий квадрат знаходиться у самому центрі. Схожа на серце жовта пляма — пустеля, де я мало не загинув… А ось височать дві гори з людьми, що невтомно видираються до вершин… А оцей маленький прозорий овал…
Серце стискається, погляд прикипає до нього, і він росте, наближається — наче очі мої виривають його з лабіринту…
Звуки несміливі й ніжні, як падаючі крижинки… Кришталеве плетиво гілок, хризолітова прозорість джерела… І тендітна постать з водоспадом золотого волосся…
— Ізольда! — зболено шепочуть губи. Кидаюся до ковпака, пораненим птахом б’юся об невидиму перешкоду.
— Чую за спиною моторошний, різкий, як вороняче каркання, сміх.
Синій! Його очі палають тріумфом помсти, в руці люгер, точнісінько такий, як у мене, тільки мій — у кобурі під пахвою, а його — націлений прямо мені в груди.
Невже це кінець? Так безглуздо… На якусь мить втратив пильність… Все в мені шалено опирається цьому, і я зважуюсь… Погляд мій стрибає йому на спину й, прикутий, застигає, очі округлюються, і — радість! — Синій ловиться на цей нехитрий підступ, на частку секунди обертається, і я блискавично кидаюся йому під ноги, збиваю на підлогу… Гримнув постріл — мимо! Тепер уже я стою з люгером у руці, цілячись у груди ворогові, а той звивається на підлозі, схожий на бридкого черв’яка.
— Зглянься! — хрипить він, і я вперше бачу жах у його каламутно-зелених очицях. Він лежить під незаскленим вікном, схожим на фортечну бійницю. За вікном шумить дощ: великі краплі важко падають на чорне каміння, змиваючи кров.
— Небо оплакує землю, — кажу йому, — оплакує мільйони загублених тобою людських душ. Тобі не може бути пощади! Але спочатку ти розповіси все про триптих, про Ізольду… і про диявольську споруду!
Щось промайнуло у болотяній, тванистій глибині очей:
— Розповісти про це неможливо… Ти мусиш побачити все на власні очі, тоді зрозумієш, — Синій киває в бік пульсуючого барвами ковпака.
— Рушай вперед, показуй. Та дивись, щоб без жартів! — я недвозначно підношу вгору люгер.
Синій, згорбившись, повільно бреде до прозорого ковпака. Я — слідом, не зводячи з нього очей. І раптом підлога провалюється піді мною, я лечу в якусь смердючу яму і встигаю, вивернувшись у повітрі, якимось неймовірним чином уникнути смертельної зустрічі із загостреною палею, що стримить з дна ями. Одразу ж схоплююсь на ноги і обмацую стіни. Знаходжу якийсь вузенький прохід, призначений, мабуть, для витягування трупів, і кидаюсь туди. Лечу, як стріла, випущена з арбалета. Похмурі, смердючі підвали, коридори, сходи, знову коридори — вперед, вперед! Нарешті знаходжу зал…
Порожньо. Синій зник. Споруда в центрі сповнена кривавого світла. Здається, що там — потворне серце нерівно й хворобливо б’ється в гарячій калюжі крові… Я не знаю і не можу навіть уявити, які наслідки матимуть мої дії, але я впевнений, що це, як і Синій, не має права на життя. Я стріляю у цей моторошний витвір генія зла, і ковпак безшумно розпадається, і кривавий дим виповзає назовні, тягне до мене клоччя пальців, і я продовжую стріляти, і це конвульсійно здіймається й опадає, борсається, як живе,— чи справді живе? — і нарешті конає, освітивши зал передсмертним багряним спалахом та обдавши мене хвилею нестерпного нудного смороду…
