Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Наші функції?

— Я наглядав за роботою.

— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?

— Біля установників.

— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?

— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.

— Хто давав допуск до роботи?

— Бригадир.

— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?

— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..

— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?

— Та бачив…

— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?

— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.

— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?

— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.

— Ви вжили необхідних заходів?

— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…

— Ви могли самі постраждати.

— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.

— Коли ви наділи рукавиці?

— На бігу.

— Скільки ви бігли?

— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.

— Чому так довго? Там лише три метри.

— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.

— Чому? Хто їх замкнув?

— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.

— А ви певні, що вони справді були замкнуті?

— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.

— Навіщо?

— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…

(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).

— Ви допомагали потерпілому?

— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».

— Хто її викликав?

— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.

— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?

— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…

— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?

— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.

— А в першу камеру?

— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.

— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?

— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.

— Якими були ваші взаємини з потерпілим?

— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.

— А з іншими членами бригади він як?

— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.

— Ви поки що можете бути вільним.

(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).

— З дверима треба розібратися…

— Може, він не так смикав?

— У людини двадцять років стажу.

— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?

— Торік із армії. В Афганістані служив.

— Може, його там поранило?

— Ні. Та й експертиза це засвідчила.

— Хто там на черзі? Викликайте.

9. Сомов

— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?

Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.

— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.

— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.

За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.

Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.

— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:

— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:

— Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.

— Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю — ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»

— Це сестра твоя? — якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:

— А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.

Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.

— Ба, який мастак, — захоплено вигукнув Сашко. — Невже спортсмен?

— Був, та загув, поки не одружився, — уїдливо хмикнув Сомов. — Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.

Сашко заступився:

— А хіба Федір неправду каже?

— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.

— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.

— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…

Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:

— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.

— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.

Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.

— Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, — хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував — і втупився в екран. І так щоднини!

Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне — відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття — ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками — перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами — і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, — відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…

5
{"b":"548960","o":1}