Крім мене, відвідувачів не було, і хазяїн скочив на ноги, поглядаючи на мене допитливо й лукаво.

— Про-ошу, пане хороший, про-ошу, — затуркотів він м’якеньким баском, смішно розтягуючи слова. — Чого зволите?

— Та як звичайно, — стенувши плечима, відповів я.

— Горілочки, значиця, і грибочків солоненьких з бо­чечки? Чудова закусенція, пане хороший! Будьте ласка­ві, отутечки… Сідайте, влаштовуйтесь, а я сюю хвилину…

Він пірнув за прилавок і через якусь мить, як фокус­ник, виринув із тацею, де стояв штоф, наповнений про­­зорою безбарвною рідиною, полумисок із солоними гри­бами і лежало кілька товстих шматків свіжого пшенич­ного хліба з дражливим запахом.

— Пригощайтесь, закусюйте, пане хороший, — при­прошував хазяїн, розставляючи і розкладаючи переді мною їдло, — а тим часом свининка поспіє. Васько! — го­лосно загорлав він, повернувшись до прорубаного у стіні віконця. — Хутко м’ясо підсмаж! І щоб за найвищим сор­том, дивись мені, негіднику!

І, перейшовши знову на м’якенько-солоденький басок, хазяїн звернувся до мене:

— Малий мій… Хитрющий, шельма, і ледар-ледарем, на тищу верст такого не знайдеш… Йому б тільки заби­тися у якийсь безлюдний закуток та книженції всякосні почитувати. А ось до цієї кулінарії — вправний. Ловко в нього виходить, усі хвалять не нахваляться. Та ви й самі коли скуштуєте, то за вуха, звиняюсь, не одтягнеш… А поки горілочки зводьте. Благодать небесна в порівнянні з усякими там брендями і вісками, якими оті поять, — він зневажливо кинув у бік “Континенталю”.

“Горілочка…” — я напружено ворушив закамарки пам’яті. Щось дивне з нею робиться. І вже не вперше. То відразу ж пригадується значення почутого слова, не­відомого (чи забутого?), то в мозку, неначе сам по собі, народжувався термін для визначення якогось явища, по­баченого мною наочно або відтвореного умоглядно. І от зараз знову це болісне напружування пам’яті — вкотре вже! Треба щось пригадати. А що саме? Якісь дрібниці, епізоди, деталі… Вони вислизають і так само зникають десь у темряві забуття. І знову цей нестерпний біль у скронях, і знову це огидне відчуття невпевненості у со­бі…

— На жаль, від цього мушу відмовитись, — вказую на чарку, яку по вінця наповнив хазяїн.

Мужиков аж руками сплеснув і вражено закліпав олов’яними очицями.

— Та хіба ж од цілющої можна відмовлятися? Чи, мо’, ти занедужав, пане хороший? Здоровому чоловікові ця штука не завадить. Дід мій, Інокентій Михайлович, царство йому небесне, до дев’яноста дев’яти дотягнув і до останнього деньочка без гранчака до столу не сідав, хе-хе… То, може, все ж таки… Для апетиту?

— На апетит не скаржусь… Ви мені краще скажіть, чи не доводилося вам зустрічати дівчину… надзвичайної краси, із золотим волоссям і небесними очима?

— Дівку? Та було щось таке… Заходила на днях якась. Гарна, як квітка, нічо’ не скажеш.

Я внутрішньо здригнувся й мимоволі напружився. Мужиков обмацав мене хитруватим оком і, витягнувши з кишені засмальцьованого кисета і шмат паперу, вир­ваного з якоїсь книги, почав скручувати козячу ніжку.

— Була, була така… Та забрав її якийсь жевжик. Усяких-різних на своєму віку перебачити довелося, а такої препаскудної пики, бігме, не стрічав, прости госпо­ди… Худющий, як дрючок, очі каламутні, наче більмами світить… І синій.

— Синій?

— Еге, синій. Чи то од бриття надто вже ревного, чи то з перепою. Посадив її, сердешну, в таратайку… ну, яка без кобили їздить, і ходу.

— Куди ж вони поїхали? — нетерпляче вистрілюю питання, навалившись грудьми на стіл.

— А дідько його знає… Та він і сам як дідько, не проти ночі пом’янути, от лишень якийсь обезрожений і обезхвощений… Тьху, тьху, нечиста сила! — Мужиков перехрестився і, сховавши кисет, витяг вишукану перла­мутрову запальничку. В його великих грубих руках вона виглядала досить-таки дивно. Здивування на мить по­вернуло мене до дійсності. Мужиков посміхнувся, перехо­пивши мій вражений погляд.

— Ха-ароша штукенція! Запальничка називається. На личаки поміняв! — з гордістю повідомив він.

— ?!

— Еге, на поганючі личаки. Один подорожній пан з тих самих… Давай, каже, поміняємося по-культурному: ти мені личаки, а я тобі — запальничку. Вважай, що за­дарма дістав. А ха-ароші гроші, либонь, заплатив! З жиру бісяться ці пани. А ще він варнякав, що її мені до смер­ті хватить. Робить на цьому…— він зморщив лоба.— Якесь то слово химерне таке… На матірне схоже… — Мужиков захихотів.

— На п’єзоелементі, — підказую йому. Термін, як це звичайно буває у мене останнім часом, раптово сплив із глибин свідомості.

— От-от! І ти грамотний. Оце добре! Люблю поба­лакать з грамотним чоловіком. То і в самого розуму при­буде. А то Васько мене обскакав у цьому ділі. “Живеш ти, батя, — це він мені каже, — і не чув зроду, що є на світі, приміром, така штукенція, як ракета. Це такий ко­рабель величезний, на якому до самого місяця долетіти можна, от!” Воно-то, звісно, мені та каре… ракета, як свині роги, та й місяць уиочі світить — то й гаразд… А все ж таки вельми інтересно, туди його перетак!

З маленьких дверцят, як бісеня на пружині, виско­чив смаглявий розвихрений хлопчина, і в мене болісно тіпнулося серце. Знову заклубочилися спогади… Хлопець був схожий на Лоо — маленького господаря Рао-Ко­лонте. Особливо очі: світлі, сумні і глибокі.

Він нахилився і поставив переді мною тарілку з па­руючим м’ясом.

— Спасибі, хлопче, — сказав я і, не втримавшись, роз­куйовдив йому чуба. Він, мабуть, не часто бачив ласку у своєму житті, бо одразу зніяковів, і навіть крізь смаг­ляву шкіру проступив густий пекучий рум’янець. Хло­пець прожогом шмигнув назад до кухні.

— Може, хоч по одненькій? — запропонував Мужиков, дивлячись на мене лагідними очима. — На мій раху­нок, чоловіче. І я б за кумпанію з тобою гранчака пере­хилив…

Щось мовби зрушилось у мені, і я рішуче махнув ру­кою: мовляв, давай.

Ми цокнулись і я, наслідуючи Мужикова, так само хвацько перехилив келиха з пекучою рідиною.

— Закусюй, закусиш, шановний, — заметушився ха­зяїн, підсуваючи до мене гриби, подаючи хліб і простя­гаючи глечика з квасом. Я добряче ковтнув із глечика: терпкуватий напій ще зберіг пахощі хлібного поля, і на­кинувся на їжу, бо шлунок уже зсудомило від голоду.

Ми їли, пили й не поспішаючи розмовляли про те чи інше, і приємне тепло розливалося по тілу, навколишній світ дивно і також приємно розпливався переді мною, і ввижалося безкрає пшеничне поле з налитим золотом ко­лоссям, і путівець, який безконечною стрічкою простягав­ся до обрію…

Потім хазяїн повів мене на сінник, і я лежав, втіша­ючись пахощами сіна, і, засинаючи, бачив той самий пу­тівець, що біг удалину і відчував гарячий степовий вітер, який тугим вітрилом роздував сорочку за спиною. Я йшов цим шляхом, твердо ступаючи босими ногами по м’якій ніжній куряві, по землі, яку я так любив… А навколо хвилювалося золоте море, і колосся тихо нашіптувало мені одвічну казку хлібних ланів…

Одне з найприємніших відчуттів — це перехід через тонісіньку грань, що відділяє сон від пробудження, коли на якусь мить у тобі одночасно живуть два світи — ре­альний і фантастичний. Однак для мене реальність більш фантастична, ніж сновидіння: майже кожне пробуджен­ня кидало мене у новий дивовижний світ. Але видіння, яке виникло, коли я прокинувся на сіннику заїжджого двору Мужикова, не входило в жодні рамки. Чи було воно міражем, чи плодом розбурханої частуванням ха­зяїна фантазії? А може, якийсь світ з довгого ланцюга втілень якоїсь псевдореальності нагородив мене ще од­ним кошмаром?

…Із заповнених мороком глибин жахливої безодні здіймалися дві могутні скелі. По смертельно стрімких схи­лах угору вперто дряпалися люди. Багато з них зривалися й падали вниз, у прірву, зникаючи у страхітливій темряві. Але на зміну їм із мороку виповзали інші й видиралися вгору завзято й несамовито, розбиваючи до крові руки та ноги, задихаючись від напруги…

Скелі здавалися однаковими, але тільки на перший погляд. На схилах однієї, подібно до оазисів у пустелі, через певні проміжки розміщувались рівні тераси, де можна було перепочити і підлікувати рани, де була вода і їжа, духмяніли квіти й тихо звучала музика. Багато хто зупинявся, досягнувши найближчої тераси, але були й такі, що продовжували шлях угору, незважаючи на те, що схили ставали дедалі стрімкішими і небезпечнішими, адже кожна наступна тераса була красивішою й багат­шою за попередні, і чим ближче до верхів’я, тим більш вишукані втіхи чекали на людей. Сама верхівка, оповита таємничо-прекрасним діамантовим сяйвом, наче легендар­ний Олімп, і вабила до себе, і водночас лякала непри­ступністю.