Щось дивне діється навколо: стіни і стеля деформу­ються, розпливаються й раптом перетворюються на важ­кий сірий дим.

Я бачу себе на якійсь опуклій поверхні, захаращеній брухтом, поміж яким звивається стежка. Згори нави­сають загадкові сяючі кулі. Щось болісно ворухнулося у пам’яті, але тут я помічаю Синього, котрий продирається між купами заліза, мовби покрученого вибухом, і мчу за ним, перезаряджаючи люгер…

“Фініш, фініш, фініш”, — пульсує в такт стрімкому бі­гові радісне передчуття. Невже я все-таки пробився крізь лабіринт світів і наближаюся до виходу з нього?

Я переслідую Синього — в якомусь божевільному хаосі зруйнованих металевих конструкцій, у довгому звивисто­му лабіринті залізних печер… Він віддаляється, але мені не можна його відпустити — треба наздогнати й знищити, розчавити, хоча тепер він швидше жалюгідний, ніж не­безпечний,— володар без царства, головнокомандуючий без армії. Проте… тільки він знає таємницю Ізольди, та­ємницю триптиха… Зараз я боюся лише одного: що лабі­ринт світів ще не кінчається, і я ще в ньому, і черговий непередбачений випадок знищить цю реальність — чи ірреальність? — і закине мене в іншу. А там доведеться починати все спочатку… Скільки їх уже було, оцих початків? Скільки світів я пройшов? Світів, де зникала ме­жа між ірраціональною маячнею і примарною реальністю, але де так само хотілося їсти, так само палила спека і мордував холод, і біль був такий самий, і гіркота втрати, і кулі, що свистіли коло скроні, завдавали справжніх, а не уявних ран…

Синій звернув у бічний прохід, що закінчувався, як мені здалося, глухим кутом. І я рвонувся за ним, втомле­но радіючи кінцю гонитви… Прохід справді закінчувався глухим кутом, і Синій метушився там, розпачливо виючи, а я вже вихопив люгер із кобури, як раптом перечепився через непомітний кінець дроту, втратив рівновагу й на повному ходу врізався в основу велетенської бетонної форми… Перед очима попливли різнобарвні кола, згасаю­чи поволі, і морок витіснив світло, поглинув усе…

Темрява — гаряча, суха, задушлива. Повзу кудись навпомацки, кленучи свою необачність і те, що прогавив Синього. Навіть не знаю, в якому я світі — в поперед­ньому, де я з таким зусиллям наздоганяв його, чи…

На жаль, оце “чи” ближче до істини. Попереду роз­горяється якесь лимонне світло. Гама кольорів не така, як перед тим… Так, це інший світ. Значить, не скінчився клятий лабіринт.

Виповзаю з мороку гірських надр і опиняюся на зало­мі скелі. Духмяний вітер освіжає розпашіле обличчя. Щось дуже знайоме… Так! Ці чудові, неповторні пахощі трави і вмитого сонячним дощем соснового бору, медовий аромат щойно скошеного сіна і напрочуд ніжний букет лугових квітів… Ці спокійні, ніжні барви умиротворено­го заходу сонця, який обіцяє тиху, чарівну ніч, коли зем­ля безтурботно спатиме, вкрита мерехтливим зоряним серпанком… Ні, я не помиляюся! Доля знову подарувала мені зустріч зі світом Рао-Колонте.

Здрастуй, Рао! Вже й не думав, що побачуся з тобою. Як неоціненний дарунок долі, як нагорода за все пере­жите й вистраждане — ти, Рао-Колонте!

Згадую першу зустріч з оцим дивовижним світом. Ко­ли це було? Сто, тисячу років тому?

…Щось дивне коїлося на нескінченному шляху. Ізольда зникла — таємничо й незрозуміло. Карлик прострелив мені руку й теж згинув. І я знову йшов, хитаючись від утоми, відчаю і втрати крові, пробирався самотньо серед сірого нагромадження валунів і уламків скель, крізь якісь колючі зарості. І раптом — маленькі зелені дверцята. Це було занадто несподівано. А втім, чи мені дивуватися всіляким несподіванкам! Відчиняю двері, і…

Неосяжна перспектива відкрилася переді мною. Дале­ко, скільки сягав погляд, простяглася смарагдова рівнина, обрамлена зубцями гірських вершин, оповитих перлистим серпанком. Удалечінь бігла річка, примхливо звиваючись між тьмяно-жовтими берегами. Понад самісінькою водою хилилися верби, і блакитні струмені бавилися їхніми зо­леними косами. Віддалік височіли стрункі красуні-тополі. Безупинний пташиний гомін висів у напоєному свіжістю і гіркуватими степовими пахощами повітрі. Стада тварин паслися на безкрайньому просторі рівнини. Сонце безтур­ботно височіло у небесній блакиті, і чепурні сліпучо-білі хмарини велично клубочилися угорі.

Біль і втома поступово відступали, витіснені захватом. Дихалося легко й вільно, відновилася втрачена свіжість і гострота відчуттів. Обережно, намагаючись нічим не по­рушити чарівності цього світу, роблю крок уперед і бачу хлопчика літ десяти. Він стоїть зовсім близько, серйоз­ний і зосереджений, і пильно вдивляється в небо, робля­чи руками загадкові рухи. Мені здається, що він не помі­тив мене, захоплений своїм дивним заняттям, але, мабуть, щось зрадило мою присутність, бо хлопчик раптом озир­нувся, і його обличчя почервоніло від ніяковості.

— Привіт! — кажу йому фальшивим бадьоро-невимушеним тоном, яким, як мені здається, треба розмовляти з підлітками його віку.

— Ви прийшли, аби заважати мені? — озвався він і подивився на мене такими світлими й запаморочливо гли­бокими очима, що я знітився.

— Та ні, я, бач, мандрую. І зовсім випадково тут опинився. Навіть не знаю, як зветься ця місцевість і вза­галі… цей світ. Тебе це може здивувати, але я побував уже в багатьох дивовижних світах. А от як це в мене виходить — сам не знаю.

— То ви мандрівник? — пожвавився хлопчик.

— Авжеж… Мандрівник, подорожній, бурлака. А ще точніше — блукач, бо це найбільше підходить до слова “заблукав”.

— Я знаю, мені казав учитель Зорх. До нас інколи потрапляють блукачі… Правда, я їх ще не бачив, ви — перший. А оце — хлопець широким плавним жестом обвів усе навколо, — зветься Рао-Колонте. Величезна країна, цілий світ…

— А хто такий Зорх? — запитав я.

— Вчитель Зорх, — поважним тоном підправив ме­не. — Вчитель Зорх — це вчитель Зорх. Як вам пояснити? Він усе знає, розповідає багато цікавого.

— А інші дорослі тут є?

— Немає.

— Як це “немає”?! А твої батьки?

— У мене немає батьків. Принаймні тут. Може, десь є… Але мені й без них добре.

— А діти, діти є?

— Як коли, — хлопець стенув плечима. — Якщо я хо­чу з кимось погратися, то є, а взагалі я сам. Тут дуже добре, і мені зовсім не нудно. Та й друзів у мене тут багато. Лев на ім’я Рич, який мене вчить бути сильним та спритним. Мустанг Каро, красивий-красивий і швид­кий: миттю може домчати до Білих гір, що видніються отамечки на обрії. А ще слон Гур, який любить гойдати мене на хоботі, як у колисці, а коли я засну, то несе мене у мою лісну постіль, на матрац з найзапашніших трав, на подушку з м’якого моху, під завісу з вічнозеле­ного плюща. А як там добре спати! І сни які чудові снять­ся! А на світанку птахи починають співати і будять мене. А на траві — роса, і я бігаю по ній, а потім вмиваюся із струмочка. А потім біжу до своїх друзів. Я їх дуже люб­лю — всіх-всіх, навіть цього ледачого крокодила Тахо, який днями вилежується на сонечку, а ще більше любить, коли я чищу йому зуби…

Казково добрий і красивий світ! Світ — мрія. Світ Добра і Краси. Тут немає страху й насилля, підлоти й жорстокості, брехні і фарисейства. Тому що це світ дітей і звірів: добрих і розумних дітей, добрих і красивих зві­рів. А дорослих немає тут. Втім, колись, через багато ві­ків і світів настане час, коли всі — і діти, й дорослі — стануть такими. Будуть добрими й сильними, красивими й розумними. Я свято вірю в це. В це не можна не ві­рити…

— …і разом плаваємо в річці… Та ви зовсім не слу­хаєте мене! Вам нецікаво?

— Ні-ні! Що ти! Дуже цікаво. Просто я замислився… Розумієш, мені здається, що в дитинстві я теж мріяв про такий світ. Розповідай, розповідай.

Але хлопець замовк, уважно придивляючись до мене.

— А ви знаєте, у вас змінилося обличчя. І очі. Зараз вони теплі, наче їх сонечко зігріло. А були холодні, як крижинки.

Я посміхнувся.

— Це сонце Рао-Колонте розтопило лід, і не тільки в очах… Як тебе звати, хлопче?