— Далеко вибрався, герой? — голос ззаду, несподіва­ний, як постріл із засідки. Його голос.

Тіло миттю дерев’яніє, я обертаюся, повільно і при­речено, і страх, уже не уві сні, а насправді закрадається в душу…

На узбіччі дороги стоїть знайомий екіпаж, чорніший ночі, зловісніший за саму смерть. Висока худа постать. Він. І карлик поруч, вишкірився, короткостволий авто­мат націлений точно мені в груди. Впадаю в якесь дрі­муче і страшне заціпеніння — ні поворухнутися, ні слова вимовити.

Синій розтягує в посмішці рота, похитує головою май­же з батьківським докором.

— Ну, от ми й знову зустрілися. Але помічаю, що ти не дуже радієш нашій зустрічі… А дарма.

Деякий час він уважно і ніби замислено розглядає мене.

— Ти не віриш мені, і це зрозуміло. Над тобою тяжіє неприємне почуття від нашої першої зустрічі. Проте ми всі помиляємося. Більше того, ми схильні до помилок, і навіть я не виняток. Тоді — каюсь! — я був неправий, але вчасно це зрозумів. Сподіваюся, що ти не будеш за­перечувати, коли я скажу, що вміння визнавати свої прорахунки — одна з цінних якостей людини, що ні в яко­му разі не свідчить про людську слабкість… скоріше, на­впаки. І мені дуже не хочеться, щоб ти повторив мою помилку.

Я стою перед Синім, як пень, і нічого не второпаю. У чому це він був неправий і про яку помилку говорить? А в грудях холоне, застигає те місце, куди спрямоване безжалісне око автомата… Синій, ніби й не помічаючи мого заціпеніння, продовжує:

— Для тебе я — ворог роду людського, і тому твій особистий ворог. Це зрозуміло, і було б неприродно, як­би ти сприймав мене інакше. Але уяви собі на деякий час суспільство, яке складається цілковито з так званих “добропорядних” людей, позбавлених будь-яких вад і не­доліків, отаке собі однорідне суспільство. Яке нудне, не­цікаве життя його чекає! Без падінь, а значить, і без злетів — адже без падінь злетів не буває! — без різких емоційних сплесків, що народжуються на гострих гранях зіткнення добра і зла, а отже, і без вибухів Генія. До речі, давно вже доведено, що негативні емоції необхідні Для творчості так само, як і позитивні. А здатність до свідомої творчості якраз і відрізняє людину від тварини. Ти можеш закинути мені, що я банальний, але насправді будь-яка істина банальна. Сподіваюся, ти зрозумів, до якої думки я хочу тебе наблизити: зло так само необ­хідне, як і добро. Я не буду зараз вдаватися до глибоко­думних просторікувань про необхідні пропорції добра і зла, про вельми хитку теорію їхньої стійкої та нестійкої рівноваги… Для мене важливо, щоб ти усвідомив цю іс­тину в її, так би мовити фундаментальному аспекті. Тоді ти позбавишся багатьох помилок, які призводять до дуже болісних наслідків з деякими з них ти вже зіткнувся, і я хочу застерегти тебе від повторення їх у майбутньо­му. Повір, я це кажу щиро, — Синій, притуливши руки до грудей, театрально вклонився. — Ти віриш мені?

Я мовчу, хоча заціпеніння вже минуло. А в голові свердлить думка: навіщо ця довга тирада, що він хоче від мене? Адже набагато простіше одразу відправити на той світ. Чи він сподівається, що перед смертю я відпо­вім на його теревені оплесками?

Синій сумно хитає головою, наче вгадуючи мої дум­ки:

— Ти, певно, думаєш: і чого це він розбалакався, де­магогію розвів? Так би мовити, у ясний день туману на­пустив? А за хвилю всадить порцію свинцю… Але це не так! І я готовий довести тобі свою щирість!

Він робить ледь помітний знак карлику, і той слух­няно зникає у чорному отворі люка.

Чудово! Я блискавично вихоплюю люгер… слабеньке клацання, ще одне… Синій глузливо спостерігає, як я клацаю незарядженим пістолетом.

— Ай-ай-ай, як недобре! Мені варто було б засмути­тися від такого віроломства, але я — на жаль! — надто досконально знаю людську натуру, аби перейматися та­кими дрібницями.

Кров припливає до обличчя і я похапцем ховаю пісто­лет.

— Ну, чого б ти досяг, вбивши мене? Що б змінило­ся? Нічого. Моє місце зайняв би інший синій, чорний або коричневий… Я міг би вбити тебе. Та, правду кажу­чи, і я нічого цим не доб’юся. Сподіваюся, хоч це ти ро­зумієш. У тому-то й річ, що твоя смерть мені не потрібна.

— Чого ж ти хочеш? — я ледве стримую бажання плюнути в його мерзенну пику.

— А я все, що мені треба, вже маю. Точніше, впев­нився у цьому. Під час нашої першої зустрічі я тебе пе­реоцінив, побачивши у твоїй особі ворога, якого можна перемогти, лише знищивши фізично. Рожева оаза по­ставила усе на свої місця… — Синій зневажливо посміхнувся. — Отак воно, герою. Тепер ти для мене не небез­печний. А як ти розпинався тоді біля вогнища: “Рано чи пізно я всаджу в тебе кулю!” Щеня!

Я стояв перед ним, згораючи від люті, ненависті й сорому. Так, сорому, бо Синій зараз говорив правду! Я виявився щеням, шмаркачем, слиньком, плазуном… Якщо не гірше.

— Визрів ти, здається, ще не до кінця. Ти ще поти­няєшся по білому світові. З оази втік… Послухай доброї поради: повернися. Повернися — й ніколи не пошкодуєш. Там усе чекає на тебе: достаток, спокій, витончені й ви­шукані насолоди, кохання найкрасивішої жінки світу… Наші шляхи назавжди розійдуться, і я навіть не вима­гатиму від тебе звичайної платні… Ну що, згоден? Ні… Даремно. Адже скінчиш ти все одно цим, затям мої сло­ва. І повернешся сюди після довгих поневірянь, безплід­них і безглуздих спроб знищити мене і розшукати в лабі­ринті світів свою примарну мрію. І я доведу тобі право­ту своїх слів, ти сам переконаєшся в пій. Я відпускаю тебе! Щоб, досхочу натинявшись по світах, спустошений, знесилений і зневірений в усьому, в що віриш, ти повер­нувся сюди, приповз до моїх ніг, як побитий пес! Іди, іди собі! — Синій кволо махнув рукою.— Даю тобі повну свободу. Тільки та свобода уявна. Тому що люди завжди йдуть до води. (В моїй пам’яті мимоволі виникли метуш­ливі очі Леррі Боката, коли він приніс фляги з водою). Навіть коли тікають, все одно повертаються. Бо хочуть жити — і жити добре.

Він зник у люкові. Нечутно рушивши з місця, чорний автомобіль щез у пічній пітьмі.

І знову пустеля, ніч і я. І ще шлях, загублений між осяяними примарним місячним світлом барханами, а ще — щемлива туга, що безжально ятрить душу… Зрідка не­самовито проносились машини, сліпили котячими очима фар і губилися в ночі. Які відчуття викликав у їхніх подіїв самотній подорожній на нічній дорозі серед без­людних пісків? Здивування? Страх? Зневагу? Співчуття? Про це я, безперечно, ніколи не довідаюсь, бо навряд чи зустрінуся з людьми, котрі байдуже пролітають повз ме­не у своїх швидкісних металевих футлярах.

Несподівано з темряви за моєю спиною, потужно ревучи, виповзла схожа на доісторичного монстра ванта­жівка і загальмувала.

— Тобі куди? — запитав шофер, приспустивши скло і оглядаючи мене підозріло й насторожено.

— Вперед, — відповів я. — Вивези мене з оцієї клятої пустелі.

— Гроші маєш?

— Маю.

— Сідай.

Я вліз до кабіни. Шофер натиснув якусь кнопку і зни­зу, гучно клацнувши, вискочила рама з натягнутою щіль­ною металевою сіткою в кілька рядів і перегородила ка­біну навпіл. Водій одразу прибадьорився, рухи стали впевненішими, і дивився він уже без остраху.

— Ти цеє… гроші вперед давай. А то… багато вас тиняється…

Я мовчки просунув кредитку у вузеньку щілину між стінкою кабіни і сіткою. Побачивши гроші, він від зди­вування аж очі вилупив:

— Ти цеє… дрібніші давай… Здачі немає.

— Нічого, їдь, — махнув я рукою, — Скажи лишень, навіщо сітку поставив? Мене злякався, чи що?

— Береженого бог береже, — посміхнувся шофер. — Чужій людині в нутро не зазирнеш: хтозна, що в неї на умі… А сіточка ця не тільки від ножа, її і куля не бере.

— Ну, а якщо в мене газовий пістолет? Мабуть, чув про таке? — я з цікавістю спостерігав, як змінюється в нього вираз обличчя. Він зблід, дико перекосив очі… і кулею вилетів із кабіни.

— Та не бійся, дурненький, їдь! — вигукнув я, вису­нувшись у вікно. — Пожартував я, нема в мене нічого такого. Їдь, я спати буду.