Я підвівся й роздивився навколо. Оаза була невелич­кою — з десяток пальм, два–три джерельця з блакитною водою, висока густа трава з кількома острівцями вічно­зеленого чагарника. У мене за спиною громадилися мо­гутні валуни, а біля самої води виднівся гостроверхий намет. Його вигляд чомусь одразу викликав невиразне відчуття тривоги. Я перевірив люгер, який висів під пах­вою у кобурі, і обережно рушив до шатра.

Постріл розпоров передсвітанкову тишу. І наче спра­цював якийсь перемикач, що вже вкотре змінив плин ча­су: тільки що спокійний, плавний, він завирував, здибив­ся, розпався на згущені, сповнені дії миттєвості.

Стрибаю вбік, падаю у траву, і одразу ж відповзаю назад. Леррі перелякано й здивовано глянув на пістолет у моїй руці — постріл розбудив його, але він ще не може втямити, що відбувається навколо.

— Хапай рюкзака й повзи до валунів! — крикнув до нього. Він мовчки підкорився — добре, що вистачило ро­зуму не задавати зайвих запитань.

Визираю з-за валуна — мені треба побачити, хто стрі­ляв. І липким холодком проймає душу…

Із шатра — тепер я добре бачу його зловісний чорний колір — одна за одною виповзають огидні фігури в сірих балахонах: одна, друга, третя… Вони схожі, як близнюки. Чи мені не впізнати ці бридкі, зморщені жовті фізіоно­мії!

По-пластунськи відповзаю ще далі назад і двома ко­роткими перебіжками долаю відстань до валуна, де схо­вався Леррі. На його обличчі здивування змінилося на жах.

— Це вони… увірвалися тоді вночі до палацу, — шепо­че він, і очі, здається, ось-ось вилізуть на лоба. — Вони вб’ють нас!..

— Облизня схоплять! — вичавлюю крізь зуби, влаш­товуючись якомога зручніше. — Звідси вони нас не вику­рять, це — природна фортеця. А патронів у мене виста­чить. Шкода, ще одного пістолета немає…

Жовтих карликів близько дюжини. Вони наближаються, дрібно переступаючи, і охоплюють валуни напівколом. До животів притиснуті короткостволі пістолети-кулемети. Ловлю на мушку самого дальнього — з ближніми встигну дати ради. Люгер б’є несхибно, і один карлик падає у траву, скошений кулею. Стріляю ще двічі, і ще дві душі відлітають до своєї домівки — у пекло…

Інші карлики залягли і відкрили ураганний вогонь до моїй схованці. На голови посипалися крихти граніту, але дістати мене тут може тільки сліпий рикошет.

Раптом зліва й справа помічаю хвилеподібний порух трави — наші вороги змінили тактику. Поки декілька карликів поливають наше укриття свинцевим дощем, ін­ші повзуть сюди, намагаючись узяти нас у кліщі.

“Паскудна справа, — проноситься в мозку. — Цілком зрозуміло, чим це нам загрожує”.

— Доведеться відійти на другий рубіж оборони, — звертаюсь до Леррі Вокаша, котрий примостився трохи позаду. Навіть крізь темпу смагу на його обличчі про­ступила смертельна блідість.

Відповзаєм глибше між валуни і нарешті опиняємся на невеличкому п’ятачку, надійно захищеному з усіх боків гранітними брилами. Сюди веде лише один шлях — вузький і довгий прохід між камінням. Чудово буде вид­но кожного, хто поткнеться до цього коридора.

— У цій мишоловці можна перелускати купу наро­ду, — намагаюся заспокоїти тремтячого принца.

Карлики дуже скоро відчули зручність моєї нової по­зиції, вкрай небезпечної для них. Тричі з диким галасом кидалися вони на штурм і тричі відкочувалися назад, щоразу залишаючи на кам’янистій землі вбитих. Нареш­ті їхні атаки припинилися. Я видерся на найвищий ва­лун і побачив, як вони радяться, зібравшись у коло.

Час упорядкував свій плин, секунди перестали наска­кувати одна на одну, і тут я з жахом зрозумів, що небез­пека бути вбитим у перестрілці — ще далеко не найстраш­ніше… Сонце вже відчалило від берега-обрію і косими, ще не дуже розпеченими променями почало пристрілю­ватися до нашої фортеці. Страшно навіть уявити, що бу­де, коли за годину-другу воно обрушить на нас вогненну Ніагару, спопеляючи все живцем, розпікаючи гранітні ка­мені до страхітливого жару.

— Леррі, — прохрипів я, ледве повертаючи язик, уже пересохлий від самої думки про спеку, яка на нас че­кає, — треба роздобути води. Якою завгодно ціною, інак­ше засмажимося живцем. Це буде гірше, ніж смерть від кулі. Ти вже відчув на собі, що таке смерть від спе­ки й спраги…

— Але… як?! — у Вокаша дрібно цокотіли зуби. — Адже там… вони. До води не підійти.

— Я вискочу з-за валунів, почну стріляти, відверну їх увагу. Ти візьмеш рюкзак, збереш усі порожні фляги і спальний мішок і непомітно вислизнеш з отого бічного проходу між валунами. Бачиш? І одразу — у траву! Під­повзеш до води в тому місці, де трава найгустіша й най­вища. Тільки не поспішай і повзи обережно, щоб себе не виказати… Набереш води, добре намочиш спальника і сам нап’єшся досхочу. Потім тим самим шляхом повер­нешся. Зворотний шлях для тебе буде легшим… Це єди­ний шанс, щоб вижити. А вночі виберемося звідси під захистом темряви. Згоден?

Вокаш мовчки кивнув.

Коли у нього все було готове, я вибіг з проходу, за­горлав якусь нісенітницю і кілька разів вистрелив у во­рогів, які зосередились на траві метрів за двісті. Краєм ока я помітив постать Вокаша, який шугнув у трав’яне море, і за мить прожогом скочив назад — у прохід між валунами. Приголомшені карлики не спромоглися навіть на жоден постріл у відповідь. Хтозна, може, вирішили, що я збожеволів. Уже коли я знову видряпався на свій спостережний пункт, пролунало кілька пострілів — просто так, для годиться.

Потяглися виснажливі хвилини чекання. Чекання — це завжди річ украй неприємна й нудна, його видумав не інакше як ворог роду людського. Але бувають обста­вини, коли воно стає нестерпним. Чекання засудженого на смертну кару в’язня, який послав прохання про по­милування на найвище ім’я, — хіба тільки з таким могло зрівнятися моє чекання. Ось тільки для повноти вражень в’язня треба було б посадити в розігріту на повільному вогні пательню…

В оазі все наче повимирало. В усякому разі на тій її частині, куди сягав мій зір, не було помітно жодного руху. Навіть карлики, що пильнували мене, зникли ку­дись, мовби злилися з травою. Вогненне око сонця непо­мітно рухалося по небу, підбираючись до зеніту, і все більше пашів вогнем кам’яний мішок, у якому я опи­нився. Тривожні передчуття осами роїлися в душі.

“Зачекаю ще трохи і буду пробиватися до води. Кра­ще смерть від кулі в бою, ніж оце пекло”, — вирішив я.

Перезарядивши люгер і напхавши патронами кишені, я вже примірявся було до рішучого ривка, щоб вибра­тись із своєї надійної, але вкрай некомфортабельної схо­ванки, як раптом почув крик, автоматні черги, і в про­ході раптом з’явився Леррі Вокаш з мокрим рюкзаком. У мене навіть не камінь — гора впала з серця, я радісно посміхнувся і обійняв Вокаша.

— Ну, це пречудово!.. А ти молодець. Я вже було засумнівався, правду кажучи, думав, не витримаєш. Але витримав! Отож ми й розрахувалися з тобою, ось і ти свій людський обов’язок виконав… Дуже втомився?

— Та нічого… — Вокаш відвернувся.

— Чого ти скис? Я від радощів навіть спеку перестав відчувати, тим паче, що води в нас тепер — море!

— Еге ж, море, — сказав Вокаш. — Ти пий, пий, — за­прошував настирливо. — Я з джерела напився. Досхочу.

Він вперто уникав мого погляду.

“Дивакуватий він якийсь”, — подумав я, відкриваючи флягу і розкошуючи від передчуття тої незмірної насоло­ди, яку можна відчути, лише вгамовуючи смертельну спрагу. Нарешті роблю ковток… Але що це? Чиїсь заліз­ні пальці на горлянці… Який біль у легенях! Дайте по­вітря! Що це так затискує віддих? Не розумію… Ні, не хочу розуміти страшну істину… Чому таке сліпуче і отруйно-бліде небо навалилося на мене?.. І чому на ньому чорне сонце? Чорне сонце…

Дивно. Міріади холодних вогників у чорноті. Де я? Мабуть, це ніч і зорі сяють на небі… Я бачу їх. Значить, повертається свідомість… А тіло? Чому я не відчуваю його? Спробую поворухнутися… Але ж який нестерпний біль! О-о-о! — навіть застогнав. Здається, живий…

Я лежу неподалік від багаття, навколо якого сидять ще кілька осіб. Темно-червоні відблиски химерно тан­цюють на їхніх обличчях, кривавим вогнем відсвічують очі. Трохи далі — шатро. Руки й ноги в мене зв’язані: тепер зрозуміло, чому все так болить — гостро і прониз­ливо.