Я вирушив, коли сонце прокинулось і ліниво викоти­лось з-за обрію: розчервоніле, сердите, наче йому не да­ли додивитися вранішнього сну, й повільно почало про­суватися до зеніту. Прохололий за ніч пісок з кожним кроком розмірено пропливав назад, і незабаром чорна скеля опустилася за обрій, наче її поглинуло ненажерли­ве черево пустелі. Сонце щохвилини піднімалося вище і розгоралося все яскравіше. Ранкова прохолода вражаюче швидко змінилася на нестерпну спеку. Піт не встигав зволожувати сорочку й одразу ж висихав, від чого со­рочка задерев’яніла й неприємно дряпала спину. Лямки рюкзака немилосердно вгризалися у плечі, але в ньому було життя — вода і їжа, тому доводилося терпіти. У ро­ті пересохло, дихалося важко, сухе гаряче повітря, зда­сться, зовсім не мало життєдайного кисню, і витримувати взятий темп з кожною хвилиною ставало все важче.

Так минуло кілька годин — приблизно чотири, бо сон­це пройшло близько третини свого денного шляху. Воно не сяяло в небі, як пишуть романтичні поети, а шалено палало, нещадно випікаючи все живе. Розпечений пісок підсмажував ноги навіть через товсту підошву, а вони робили крок за кроком немовби самі по собі, бо висуше­ний нестерпною спекою мозок не міг керувати змученим тілом. Але якимсь дивом на крихітних залишках того, що прийнято називати волею та характером, я все ж та­ки пересувався.

Але в сонячному пеклі дуже швидко згоріли навіть ці залишки. Я зупинився і, ледь не втрачаючи свідомості, скинув з плечей неймовірної ваги рюкзак і сів на нього, зовсім не відчуваючи тіла. Перед очима вирували рай­дужні плями, а у вухах шуміло безперестанку. Неслух­няними руками дістав з рюкзака флягу і припав губами до її шийки. Пив довго й жадібно, захлинався, пере­водив дихання і знову пив… Рештки води виплеснув на голову. Це повільно привело мене до тями. Якби про­йшов іще хоча б з півмилі, то напевно впав би і вже на­вряд чи підвівся… Але й нерухоме сидіння між прямо­висно падаючим зверху потоком невидимого вогню і доменним жаром піску, який нестерпно припікав знизу,— це була воістину диявольська тортура.

Усе ж таки я знайшов спосіб обдурити шалене сонце: витяг з рюкзака пуховий спальний мішок, покропив його зсередини водою, роздягнувся і вліз у нього, відчуваючи полегкість. .

І тут мені почувся слабий стогін, що доносився нібито з-за сусіднього бархана. Я насторожено прислухався. Сто­гін повторився вже виразніше. Я виліз із спальника, ско­цюрбившись під потоком пекучих променів, і мало не скрикнув від болю, вдягаючи розпечені черевики. Наки­нув на плечі сорочку, побрів до бархана. І побачив лю­дину, яка лежала, уткнувшись у пісок.

Це був хворобливо худий чоловік. Крізь дірки в одя­зі — якщо тільки можна було назвати одягом це нуж­денне лахміття — просвічувало висхле тіло темно-зем­листого кольору з жахливо випираючими кістками. Виз­начити, як довго цей чоловік лежав у безпам’ятті, я не міг, але навіть моїх скромних знань з медицини виста­чило, щоб зрозуміти: якщо його взагалі можна врятува­ти в таких умовах, то зробити це можна тільки за допо­могою води. Я перетягнув свої речі ближче до вмираю­чого, і зірвавши з нього лахміття, ввіпхнув у вологий спальник. Потім вдалося розчепити йому зуби і влити в рот трохи води. Тепер залишалося тільки чекати. А час минав неймовірно повільно. І сонце, мовби, знуща­ючись, висіло у зеніті нерухомо, неначе прибите до неба цвяхами, і здавалося, що день буде тягтися вічно і рятів­на прохолода вечора віддалилася у недосяжне майбут­нє…

Я сидів на рюкзаку, знемагаючи від нестерпної спеки і спраги, але не міг собі дозволити напитися досхочу: те­пер нас стало двоє, а йому вода була потрібніша. Лише відчуваючи, що ось-ось втрачу свідомість, робив два–три повільних, розтягнутих ковтки. Чоловіка, що лежав біля моїх ніг, я поїв частіше, кілька разів розстібав спальний мішок і відновлював так потрібний йому вологий мікро­клімат.

Час усе-таки минав: тінь моя поступово видовжува­лась, вогняна черепаха в небі з мікроскопічною швидкістю сповзала з вершинної точки небесної сфери, і спека почала поволі спадати. Зачекавши ще трохи, я відкрив передостанню флягу з водою і щедро покропив обличчя й груди незнайомця прохолодною вологою. Він ворухнув­ся, застогнав і розплющив очі. Погляд поступово набув осмисленості, і ось уже подив проступив крізь безживну скляну каламуть. Скосивши очі, він поглянув на спаль­ний мішок, у якому лежав, потім — на флягу в моїй руці і спалахнув нестямним бажанням.

— Пити… — здригнулися пересохлі губи. Я простяг­нув йому флягу, і він, підвівши голову, жадібно схопив шийку зубами й прикипів до нього…

Він випив усю воду і знесилено відкинув голову на каптур спальника. З-під опущених вій викотились дві сльози і затремтіли в куточках очей.

— Спасибі… Спасибі, добрий чоловіче… — ледь чутно прошепотів він.

— Хто ти і як опинився у пеклі цієї диявольської пустелі? — Схилившись над ним, запитав я.

— Мене звуть Вокаш, Леррі Вокаш. Я принц, син короля Сурда Третього.

Вокаш говорив із зусиллям, роблячи великі паузи між словами.

— Мій батько володар великої країни, але малого народу, тому що більшу частину території займає пусте­ля, і лише в окремих оазах мешкають люди. У найбіль­шому й найкрасивішому Рожевому оазисі знаходиться ре­зиденція мого батька — Рубіновий палац, місце, де я на­родився і виріс… Дай ще води, добрий чоловіче.

Я відкрив останню флягу і дозволив Леррі Вокашу зробити кілька ковтків. Віддихавшись, він продовжив:

— Нещодавно мирне й спокійне життя в нашій оазі було порушене. Якісь озброєні люди перебили нечислен­ну охорону, схопили батька, матір, братів, поглумилися над їхніми жонами… Мені одному вдалося втекти. Але без води в пустелі далеко не втечеш… Я надіявся дійти до найближчої оази, але збився з дороги і помер би, як­би не ти. Навіть не знаю, як віддячити тобі… Звідки ти з’явився, мій великодушний рятівниче?

— Звідки з’явився… Це довго розповідати. А дякувати мені не треба. Подяка за будь-яку дію містить у собі припущення можливості зворотної дії.

— Я зрозумів тебе. Ти — дивна людина. У давнину людей, подібних до тебе, називали святими.

— Та ні. Я людина звичайна. А святі — це діти, яких ми, дорослі, ще не встигли навчити всьому тому, що го­лосно йменується “життєвою наукою”.

— Не можу повністю погодитися з тобою. Адже мер­зотники, які напали на паш дім,— також люди.

— Це не люди. Двоногі звірі… Навіть ні, це образа для звірів… Виродки, яких треба безжалісно знищувати. Бо якщо не винищити їх, то вони занапастять увесь світ. Тому що вони несуть морок і бруд у світлі й чисті людсь­кі душі. А це навіть страшніше за фізичну смерть.

— У мого батька був радник, мудрець Аттах, древ­ній, як сама пустеля. Він казав, що в кожній людині є грудочка бруду, розчавивши яку, можна закаламутити, запаскудити всю душу… От тільки звідки в чистій і світ­лій душі береться бруд? І чи існує, взагалі норма для кожної душі? Може, бруд — це норма, а чистота і світ­ло — відхилення, рідкісний виняток? — Від слабості й хвилювання Вокаш задихався, судомно ковтаючи гаряче повітря.

— Я не мудрець, і моя відповідь не може претенду­вати на звання абсолютної істини… якщо така взагалі існує. Але я впевнений: бруд у людській душі не може бути нормою. Це настільки ж протиприродне, як те, що сонце могло б бути чорним!

— Як те, що сонце могло б бути чорним… — повторив Вокаш.

До оази ми дісталися вже глухої ночі. Вокаш зміцнів настільки, що міг йти, лише злегка спираючись на моє плече. Однак мої сили вичерпалися. Я звалився в густу траву, і важкий чорний сон проковтнув мене.

Незважаючи на надмірну втрату сил, я прокинувся рано, ледь-ледь почало розвиднятися. Все тіло немило­сердно судомило, неначе вчора мене побили, не залишив­ши живого місця. Поряд зі мною, обійнявши рюкзак, спав Леррі Вокаш. Він посміхався — мабуть, снилося йому, що він обіймає свою красуню-жінку Лалу, про яку учора багато розповідав. А може, грався уві сні зі своїм трьохрічним сином… Яким жорстоким буде для нього пробудження!