Придивляюся до тих, що сидять біля вогнища. Шість постатей в однакових балахонах. А-а, старі знайомі. Ма­буть, вціліли після перестрілки. І Леррі Вокаш тут — сидить нерухомо з похиленою головою, втупившись у полум’я. І ще хтось — високий худий чоловік у темно-синьому комбінезоні, з жахливо синім обличчям… Ось він озирнувся і пильно подивився на мене. Очі в нього каламутно-зелені, як затягнуте ряскою болото, але в їх глибині блимає затаєний диявольський вогонь.

— Прокинувся наш герой, — голос у нього різкий, гор­танний, я нібито вже десь чув його…

Вокаш звів голову і теж подивився на мене, нишком, злодійкувато, — і миттю відвернувся.

— Хто ти? — прохрипів я.

Моторошно посміхнувся Синій.

— Багато імен у мене, всіх не перелічити… Бояться імені мого діти і дорослі, малі племена і великі народи… Мене проклинають і моїм ім’ям проклинають, але й від­дають мені вічні душі свої. Я ніде — і скрізь; зі мною борються, але я непереможний. А дехто вшановує мене, як бога свого, молиться на мене.

— Але ж ти повинен бути чорним. Колір ночі, колір жалоби, колір смерті. Чому ти синій?

— Все тече, все змінюється. Чорний колір давно ви­йшов з моди, от і довелося перефарбуватися. Треба йти в ногу з часом! А попереду ще цілий спектр… Гляди, й до ангельського білого кольору дійду, — Синій зареготав.

— Не дійдеш. Я вб’ю тебе, — озвався я спокійно.

— Ти самовпевнений, юначе. Але сміливий. Раніше зі мною намагалися боротися нікчемними й порожніми молитвами, і лише в релігійних легендах архангели ви­добували проти мене мечі… Ти перший, хто пішов на мене зі зброєю в руках. Але знищити мене неможливо, бо я — частина вас, людей, я живу в кожному з вас.

— Ти живучий, це так. Але все одно тебе знищать: я або хтось інший, або всі разом, об’єднавшись, розчав­лять тебе і викоренять усю оту мерзоту, яку ти встиг наплодити в нашому чудовому світі… Чим ти купив оцьо­го покидька? — кивнув я в бік Вокаша.

— Він найзвичайнісінька людина, анітрохи не гірша й не краща за інших. Але в ньому живе частинка мене, і я звернувся до неї, і вона виявилася сильнішою за те, що ви називаєте совістю. Я пообіцяв йому повернути си­на й дружину, сите життя… все як завжди. Він недовго вагався, і поніс тобі отруєну воду. Окремий випадок за­гальної схеми, яка здебільшого діє безвідмовно.

— Помиляєшся, Синій. Тобі вже зараз нелегко, мусиш викручуватись, пристосовуватись, шукати нових шляхів… навіть забарвлення змінювати, подібно до хамелеона. І буде дедалі важче, поки тебе не знищать або ні в кому вже не залишиться твоєї частинки, і тоді станеш ти зви­чайнісіньким опудалом, змарнієш і сам по собі здохнеш. На що б ти не поставив — на почуття чи розум людини, все одно ти приречений, бо хоча й велика твоя влада і широка сфера її застосування, але вона мас свій кінець. А розвиткові людини немає межі, він безконечний, а без­конечне завжди перемагає кінечне, обмежене.

— Це все балачки. Поки що перемагаю я, і кінець кінцем я змарную рід людський, винищу його… точніше, ви самі знищите себе, жалюгідні пігмеї, що уявили себе володарями Всесвіту… І клянуся пеклом, це буде стократ жахливіше вигаданого вами страшного суду!

— Раніше я всаджу в тебе кулю!

Від нестримної люті зсудомилась і без того огидна пика Синього.

— Ти помреш страшною смертю!

Я демонстративно позіхнув і відвернувся.

— Може, ти хочеш сказати, що тебе не цікавить доля Ізольди? — вкрадливо проказав Синій.

Я здригнувся, повернувся трохи різкіше, ніж треба було, й застогнав від всепронизуючого болю.

— Де вона? Що тобі відомо про неї? — видихнув я, пропікаючи його поглядом.

Синій тріумфально вишкірив зуби.

— Еге ж, пройняло! Велика сила не може міститися у слабій оболонці! Це зайвий раз доводить, що всі твої балачки про якусь там всесильну людину, що розви­вається безконечно, не варті навіть виїденого яйця. Люди назавжди залишаться у мене ось тут! — і він простяг до мене затиснутого кулака. — А ти, щеня, виявився та­ким же слабеньким, як інші, — насмішкувато прорік він після торжествуючої паузи. — Втім, цього варт було спо­діватися. Ти мене перестав цікавити, отже, прощавай. Завтра на світанку ти помреш…

Синій підвівся і почвалав до шатра. За ним рушили карлики. Біля вогнища залишився скоцюрблений Леррі Вокаш.

— Геть звідси, — сказав я, — не опоганюй останні го­дини життя.

Вокаш підвівся і кілька секунд стояв, закривши об­личчя руками. І зненацька гарячково, з надривом заше­потів:

— Я негідник, остання сволота, мерзотник! Так, так, так! Я зрадив тебе — того, хто врятував мені життя! Але ми й так мусили загинути, обидва, а ще мої син та дру­жина. А так… Нехай моє життя і ламаного шеляга не варте, але ж… дитина і жінка! Невже ти не зрозумієш Цього і не пробачиш мені?!

— Розв’яжи мене, — сказав я.

Якийсь час він дивився на мене божевільними, виря­ченими очима, нечутно відкриваючи й закриваючи рота, як риба на суходолі.

— Але ж… тоді загину я, моя дружина й син! Ні, ні! Я не можу зробити цього! Ти повинен умерти, щоб вря­тувати нас…

— Тоді облиш мене, — я відвернувся, щоб не бачити його очей і тремтячого підборіддя.

— Так-так, я піду, я зроблю як ти хочеш, тільки про­бач мені… Я буду молитися за тебе! Пробач мені!

— Навіщо тобі моє прощення?

— Щоб очиститися від гріха. Пробач, заклинаю!

— Диявол простить… Йди геть!

Вокаш раптом заверещав, як недорізане порося:

— Ненавиджу!.. Ненавиджу! Чистеньким хочеш бу­ти? Тьху на тебе, тьху, син гієни й шакала, виплодок зміїний! Ненавиджу!

Він кинувся на мене, кусаючись і дряпаючись, поки я, приловчившись, ударив його обома ногами в груди. Він відлетів і впав, уп’явшись у траву скоцюрбленими паль­цями та надривно схлипуючи. Я навіть ненавидіти його не міг, бо відчував лише огиду, і відвернувся.

Він пролежав хвилин із десять, а потім поповз у тем­ряву з гарчанням, оглядаючись, наче побитий пес. Я пе­речекав ще кілька хвилин і, тамуючи біль, поплазував до вогнища — звиваючись по-зміїному та перекочуючись. Руки й ноги в мене були зв’язані обрізками капронового шнура, який я прихопив з намету Льотчика. Вже вкотре з вдячністю згадую про цю надзвичайну людину! Адже капроновий мотузок, міцний за звичайних умов, дуже швидко плавився у вогні.

“Якби він був живий! — промайнула гірка думка. — Я б розповів йому, як його шнур урятував мене…”

Я наблизив руки до вогню. Струмінь пекучого болю пронизав моє тіло. Але шнур витончився и урвався, звіль­нивши руки. Вузол на ногах ледве розплутав пальцями. З нелюдським зусиллям став на ноги… зробив крок… другий…

Ось і джерело. Скидаю одяг і занурюю в чудову про­холодну воду спочатку руки, голову, потім сповзаю весь… І п’ю, п’ю… Змучене, понівечене тіло розкошує. Але ж чим загасити несамовиту пожежу в душі?..

Виходжу з води, одягаюсь і лише тоді помічаю, що вірний люгер відтягує кишеню. Але навіть зрадіти не стає сили. Полишаю цю кляту оазу і крокую в ніч, у пустелю, по зірках визначивши напрям на північний схід, де на мене чекає рятунок, життя… й нова боротьба.

До автостради я дістався перед світанком. Це тільки говориться — “дістався”. Зручне, гнучке слово — адже діставатися можна й літаком… Як це вдалося зробити мені — змученому, знесиленому, в напівгарячковому ста­ні — залишиться нерозгаданим. Я йшов, падав, повз, під­водився і знову йшов… Інколи свідомість прояснювалась, і я відчував холод, бачив мертві бархани в примарному місячному сяйві і байдужі зорі в чорній безодні неба. Згодом знову провалювався в світ видінь, дивовижних і яскравих. Марилось, нібито мене наздоганяли карлики, я відстрілювався, але вони однак хапали мене, зв’язу­вали і тягли назад, назустріч бридкому зловтішному смі­хові Синього… Або натикався на Вокаша, який лежав із заплющеними очима, і коли обережно, як отруйну змію, обходив його, він підхоплювався, беззвучно обганяв ме­не, відкинувши голову і не розплющуючи очей… і знову падав упоперек дороги…