— Я теж так думав… Але хіба оце теж сон? — І я, засукавши прострелений рукав піджака, показую свіжу рану із скипілою кров’ю.— Чи не занадто реальності за­для сну?

— Ти поранений! — в її очах тремтять сльози.

— Дрібниці! Дряпнуло трохи… Але, здається мені, що уві сні такого ще не бувало,

— То що ж це насправді? Як це все можна поясни­ти? — тихо запитує Ізольда, і в її голосі вчувається за­таєна тривога.

— Не знаю, не знаю, не знаю! — мені хочеться за­кричати, але свинцевий тягар лягає на скроні і пекучий біль простромлює мозок, як буває завжди, коли я напру­жую розум, намагаючись пригадати щось про своє минуле, дотеперішнє життя і зрозуміти сенс і мету власного іс­нування.

Ізольда нервово закушує губу і прикладає прохолод­ну руку мені до чола. Біль стихає, ніби його всотують її тонкі пальці.

— Не думай про це, — шепоче вона, посміхаючись ніж­но і водночас тривожно. — Нехай їм грець, тим загадкам і таємницям. Дійсність чи сон — чи варто над цим за­мислюватися? Для мене головне зовсім інше: тут я зустріла тебе і пізнала своє щастя… Ти такий сильний… і красивий…

Я відчуваю її погляд на своєму обличчі, і серце падає у щемливу хмільну безодню, і світ — справдешній чи ма­ревний? — перестає існувати для мене. Губи торкаються її ніжних уст і шепочуть слова, найсвятіші в будь-якому з існуючих світів: “Я кохаю тебе!”

“Я кохаю тебе!” — і сонце посміхається, щедро по­сипаючи нас блискітками променів.

“Я кохаю тебе!” — і ліси, й луговини вкриваються пишною зеленню, розквітають сади й тягнуться до сонця чарівні квіти.

“Я кохаю тебе!” — і земля розкошує у млосних хви­лях спокою, ласкаво заколисуючи нас, і все навколо опо­виває дивний сонний туман, і ми засинаємо щасливі…

А десь у мороці напівсвідомості жевріє думка: старо­давній філософ був правий, коли сказав: “Я мислю, отже, існую”; але тричі буду правий я, коли скажу: “Я кохаю, отже, я живу!”

Блакитний буревій підхопив, закружляв нас… Я не міг навіть пригадати, як ми з Ізольдою опинилися на оповитій плющем терасі, що прилягала до ресторану. Го­ловне — ми були там самі, і час зупинився для нас, і навколишній світ зник, розвіяний пекучою безперервною круговертю.

Коли ми трохи опам’яталися і стояли розпашілі й ща­сливі, тримаючись за руки і посміхаючись одне одному, а очі наші цілувалися безперестанку, двері, що вели до ресторану, раптом розчинилися і звідти вислизнула дівчина-офіціантка. Вона зніяковіло вклонилася й зверну­лася до мене:

— Прошу пробачити, пане… Вас настійно просять роз­рахуватися.

Я витяг із кишені пачку кредиток.

— Скільки? — Я ладен був віддати всю пачку, аби мене не чіпали.

— Н-не знаю. Якщо вас це не обтяжить, то зайдіть на хвильку до залу, до старшої офіціантки. Вибачайте, але рахунок у неї.

— Прокляття! — промимрив я собі під ніс.

Я поглядом вибачився перед Ізольдою.

— Ти зачекаєш на мене? Віддам гроші — і миттю на­зад. Чи підемо разом?

— Йди, я зачекаю, — вона посміхнулася. — Тут так і арію.

Я поцілував її у щоку і поспішив до залу. Відвіду­вачів помітно побільшало, на майданчику посеред залу в хвилях музики Й світла кружляли пари.

Процедура розрахунку виявилася далеко не такою швидкою, як мені здавалося. Спочатку старша офіціант­ка — огрядна дама невизначеного віку — скрупульозно перелічила всі подані страви, яких було щось близько двадцяти найменувань, і запитала, чи немає у мене за­перечень щодо цього переліку.

— Ні, — коротко відповів я, ледве стримуючи лавино­подібно наростаюче роздратування.

— Дуже добре, — проспівала дама. — Одразу видно, що людина порядна. З вами надзвичайно приємно мати справу. Але не подумайте, чого доброго, що я напро­шуюсь на чайові. Щодо цього у нас дуже строго! Зда­чу — до останньої копійки! Честь ресторану — над усе, самі розумієте. Тим паче що у нас репутація дуже ви­сока, жодної скарги не було на моїй пам’яті. А це період немалий, смію запевнити. Років щось із… аби не збре­хати… Ні, краще не казати. Отакими натяками можна і власний вік виказати… а у жінок це таємниця… — вона манірно захихотіла.

У мене аж щелепи хруснули — з такою силою я зці­пив зуби. А желеподібна дама продовжувала теревенити, засипаючи все навколо словесним сміттям. Мабуть, у ме­не помітно змінилося обличчя, бо вона раптом затнулася, перелякано витріщилась на мене і тремтячою рукою про­стягла рахунок.

— Цього вистачить? — Я кинув на стіл кілька купюр.

— Що ви! Це дуже багато! Зараз… Здачу…

Я мовчки повернувся і закрокував до дверей, що вели на терасу, в душі ганячи себе за нестриманість. Але з кожним кроком дурний настрій розвіювався, адже на ме­не чекала Ізольда. Моя Ізольда!

Майже бігцем долаючи останні метри, я штовхнув двері і… побачив порожню терасу.

Посмішка поволі згасає на моєму обличчі і, наче в лихоманці, я обмацую поглядом терасу, стіни, підлогу, всі закутки, у яких ховаються тіні, балюстраду, оповиту схожими на змій паростками плюща… Перехилившись донизу, до болю напружую очі, намагаючись хоча б щось розгледіти у суцільній нічній темряві.

Дарма. Ізольда зникла, мовби не існувала ніколи, не­наче усе, що було дотепер, насправді виявилося лише казковим сном…

Ні! Це не сон… Адже болить прострелене передпліч­чя, і губи мої пам’ятають її губи, і руки пам’ятають її руки, і очі не можуть забути сині її очей і золота волос­ся…

Ізольдо! Золотоволоса, синьоока феє моя! Де ти, чому пішла, чому покинула мене?

Відчай зашморгом стискає горло, і сльози закипають у очах, і майбутнє здається чорним, та й не можу я те­пер мати майбутнього, та й не потрібне воно мені те­пер…

І я стрибаю з тераси в глуху ворожу пітьму, у мертву беззоряну ніч, і вже не має значення, що падаю я не на квітник під вікнами “Континенталю”, а на випалений кам’янистий грунт, і не ніч уже, а спекотний, просякну­тий пилом день, і сірі скелі громадяться навколо, і я йду кудись, спотикаючись і падаючи, йду… йду…

А втім, це вже не має ніякого значення. Тому що я один. Сам-один…

Вечоріє. Холодний поривчастий вітер порозганяв хма­ри, і лише калюжі обіч шляху нагадують, що пройшов дощ.

Широко й пружно крокую кремнистим трактом, рухи мої легкі й вільні, але нерви натягнуті, наче тетива на бойовому зводі. Відчуваю себе мисливцем, що йде по слі­дах небезпечного і підступного звіра. Серце зігрівають щасливі спогади про світ Рао-Колонте, добрий і чистий світ, такий, як його маленький господар. Там я знайшов порятунок, там зміцнів духом і вже цілком свідомо про­довжую свій шлях, бо тепер твердо знаю мету. Рішуче крокую вперед, але серце стискається від спогаду про Ізольду і холоне від тривожного передчуття близької су­тички з ворогом.

На темному тлі вечірнього неба заграли пеонові спа­лахи — мій шлях наближається до кінця. Знову стою по­близу перехрестя, де минуле запекло воює з породжени­ми у собі ж паростками майбутнього. “Континенталь”, як завжди, приваблює помпезною пишнотою, але зараз мені хочеться відвідати “Заїжджий двір пана Мужикова”.

Під перекошеними дверима зупинився і повернувся, підкорений раптовим поривом.

Тьмяно поблискують краплини води на кам’яних пли­тах, у калюжі тремтить змерзлий місяць, тужливо свищр вітер над безлюддям темного поля, женучи до невидимого обрію обірвані пасма туману. Відчуваю себе не­стерпно самотнім; непояснимий приступ ностальгії бо­лісно стискає серце…

І мариться мені, що вже за сліпою стіною ночі замиго­тіли живі яскраві барви іншого світу, вчувається квилін­ня чайок, що проносяться над сивими океанськими хви­лями, привиджується невеличкий білий будиночок на заломі скелі, відкритий сонцю і всім вітрам, а біля ньо­го — тоненька постать дівчини з золотим волоссям, яке тріпоче від вітру…

Я знайду тебе, рідна, знайду, чого б це мені не кош­тувало!

…Гострий запах смаженої цибулі та м’яса з володінь пана Мужикова повернув мене до дійсності. Йду напів­темним коридором і опиняюсь у просторому приміщенні з низькою закіптявленою стелею. Скрізь — масивні дубо­ві столи з грубо збитими ослінчиками. Майже третину приміщення зайняв здоровенний прилавок із безліччю сулій, за яким монументально засів, очевидно, його вель­можність сам пан Мужиков — богатирської статури бо­родатий чолов’яга у підперезаній тоненьким ремінцем ку­мачевій сорочці й чорних штанях, заправлених у лискучі хромові чоботи.