— Отак ложка дьогтю псує бочку меду, — виразно промовив Побєдоносцев.

Пищалкін зиркнув на нього і криво посміхнувся.

— А ви н-ніколи не зад-думувалися, д-дорогенький Го-гошенько, як незатишно почуває себе ложка дьогтю в бочці з медом? Так от: препаскудно! І я з гідністю поки­даю ва-вашу бочку… Тьху!

— Що за муха його вкусила? — здивувався Зорепад, стурбовано дивлячись услід Пищалкіну, який віддалявся, виписуючи ногами чудернацькі фігури. — На жаль, пове­дінка поета не піддається передбаченню, — він, глибоко­думно посміхаючись, повернувся до мене. Я зробив ви­гляд, що все, мовляв, розумію.

— Музику! — вигукнув Зорепад, ляснувши в доло­ні. — Будемо веселитися.

Вже знайомі райдужні переливи закружляли по залу в такт музичним акордам, і одразу тоскно защеміло сер­це… Скільки часу минуло з тих пір, як ми сиділи тут з Ізольдою, тримаючись за руки, закохані й щасливі?.. Кілька днів? Вічність?

— Будемо веселитися, — сказав я, — будемо веселити­ся, нехай йому біс!

…Коли я прокинувся, вже був ранок. Краще б він ніколи не наставав. Здавалося, що замість крові у суди­нах мозку циркулює розплавлений метал, голова розривається, нудота хвилями підкочується до горла, світло ріже очі, болісно сягаючи глибин мозку… Я лежав на канапі у незнайомій кімнаті, обклеєній шпалерами з фри­вольними картинками. Поряд, на піддоні, мальовничо по­розлягалися мої нові друзі. Складений майже навпіл, ле­жав Зорепад, його обличчя було накрите капелюхом. І слава богу: бо коли я поглянув на обличчя інших, мені стало зовсім погано. В кутку, вільно порозкидавши руки й ноги, розмістився Гоша Побєдоносцев. Поряд обнімав поламаний стілець Грузицький. Чухновського я довго не міг відшукати, аж поки я нарешті не побачив його ноги, які стирчали з-під канапи: Федоріан вирішив спочивати там.

Ледве тримаючись на ногах, я почвалав до кухні. Там сидів Грозовий з сумним блідим обличчям.

— Води… — простогнав я. — Де тут вода?

— Вода вам не допоможе, — зітхнув Володя, — пива б вам… Одненьку пляшечку я приховав. Але Владислав…

Він поглянув на мене багатостраждальними очима і, не кажучи більше ні слова, пішов до холодильника.

— Пийте… А для Владка я ще принесу. Та й для ін­ших також. Вкрай необхідно зранку… — Він затнувся, соромливо посміхаючись.

Я ледве відірвався від пляшки з божественно піни­стою рідиною.

— Так-так. Звичайно ж, збігайте! — і знову припав до пляшки.

Грозовий захихотів:

— Федя каже, що розповіді про амброзію — брехня, і що великі боги Еллади зранку пили пиво.

Він побіг, стискуючи в руці кредитку, а я повернувся до кімнати. Виявилося, що в результаті вчорашнього ве­селого вечора ми опинилися на холостяцькій квартирі Федоріана Чухновського, де благополучно провалилися у нірвану.

Майстри римованого слова помалу поверталися з не­буття. Зорепад ворухнувся і кілька разів провів рукою в повітрі над головою. З третьої чи четвертої спроби він попав по капелюхові і змахнув його з обличчя. Побачив­ши мене, він дурнувато посміхнувся і почав щось шукати очима.

— Пиво зараз буде, — відповів я.

— Петраєш… — просипів Владислав, намагаючись при­брати більш зручну позу.

Заворушився Грузицький. Побєдоносцев, не змінюю­чи позиції, обережно обмацав голову.

Грузицькому нарешті вдалося розліпити повіки, і він з огидою подивився на стілець, який так ніжно обіймав уві сні.

— Боже мій, що я скажу Аді… — картав себе він, і розпухле обличчя болісно скривилося.

— Пора б уже їй звикнути, — Зорепад сів на канапу, масуючи скроні. — Бути дружиною поета — жертва, але почесна.

— А вона плюс на поезію й на жертви… Я їй потрі­бен не для того, щоб читати вірші, а…

— Мені здається, що я можу здогадатися, — посміх­нувся Владислав.

— Та ну вас… — відмахнувся Грузицький. — Пиво є?

До кімнати ввалився захеканий Грозовий, несучи по­переду себе ящик із пивом. Обличчя Грузицького роз-тяглося у блаженній посмішці.

— Наса лялецька плийшла і пивиська плинесла, — розчулено просюсюкав Гоша Побєдоносцев, розплющив­ши одне око. З-під канапи, крекчучи, виповз Федоріан Чухновський, весь у павутинні й тирсі.

— Господи, коли вже це скінчиться? — промимрив він, з тугою розглядаючи себе у дзеркалі. — Я знову опи­нився під канапою…

— Хазяїн — пан, — сказав Зорепад, вправно відкорко­вуючи пляшку з пивом. — Мабуть, тобі здалося, що там більше комфорту.

— Ми зробили вчора тривіальну помилку, — після не­довгої паузи продовжив він, відставивши вбік порожню пляшку. — Не варто було змішувати стільки всякої вся­чини.

— Цілком тебе підтримую, Владику, і пропоную сьо­годні не опоганювати наші благородні шлунки неблаго­родними рідинами, — заявив Победоносцев. — Будемо вжи­вати найблагородніший трунок, — чистий спирт! Я їду до лікарні…

— Але ж ні, — перебив Зорепад, — минулого тижня ти вже їздив туди… Так мало того, що повернувся на третій день, а ще й довелося тебе протягом цілої доби пивом відпоювати…

— Та вже нехай, — помітно посмутнів Гоша. — А може, ти щось запропонуєш?

— Не підганяй коней… Спочатку звільнимо тару — свято діло зробимо. А там, диви, й світлі думки відві­дають наші затуманені голови…

— У мене визріла чудова ідея, — пожвавився Грузицький, вижлуктивши третю пляшку, — ходімо до мене в гості!

— А твоя Ада? — обережно поцікавився Чухновський, із сумнівом дивлячись на Стаса.

— Хо! — Грузицький напиндючився. — Поки що я ха­зяїн у своїй хаті! Тим більше що ввійдемо ми через чорний хід і тихенько проберемося до мого кабінету… Ада туди майже не заходить.

— Це інша справа. Отже, збираймося! — рішуче про­голосив Зорепад.

…Станіслав Грузицький мешкав у невеликому особня­ку неподалік від “Континенталю”. Коли ми навшпиньки пробралися до його кабінету і розмістилися за широким столом, де медичні монографії лежали впереміж зі збір­ками віршів та книжками з теорії літератури, він змовницьки підморгнув і поліз до книжкової шафи. Покопирсавшись там з півхвилини, з тріумфальним виглядом витяг з-поза книжок три пляшки з зеленими етикетками.

Чухновський потер руки, Побєдоносцев пожадливо об­лизався, Зорепад цмакнув язиком, і лише юного Володи­мира пересмикнуло. Що ж до мене, то від думки про те, що доведеться це випити, мене кидало в жах.

Раптом відчинилися двері і увійшла висока, ставна жінка років тридцяти в строкатому халаті до самої під­логи. Очі її хижо палали.

— Еге ж… — сказала вона у зловісно низькому тоні, — з’явився!

Очі Грузицького розгублено забігали.

— Адонько… Дорогенька… Розумієш, так сталося…

— Знову за своє?

— Так… тобто ні… розумієш, друзів вирішив приго­стити… а сам — ні-ні, ані краплиночки…

Кілька секунд вона мовчки обпалювала його нищів­ним поглядом.

— Добре. Нехай твої друзі п’ють. Але не тут, хтозна по-якому… без закуски, з однієї склянки… Фе! Запрошуй своїх друзів до вітальні, я подам буженини, заливного осетра… Гостей я приймати вмію. Але тобі — зась!.. Ро­зумієш, Владиславе, — вона звернулася до Зорепада, яко­го, очевидно, знала, — при вживанні оцього, — вона кив­нула на стіл, — у мого чоловіка починаються приступи склерозу… Він геть забуває, що в цьому домі у нього є дружина.

— Ну що ти, дорогенька?.. — нерішуче запротестував Грузицький, з покірливою відданістю поїдаючи її поглядом, і водночас з блискавичною спритністю професійного ілюзіоніста поцупивши зі столу пляшку, яка миттю щез­ла в кишені його просторих штанів.

— Сьогодні я не візьму й краплі в рот! — урочисто оголосив він, помітно повеселівши. — Отже, друзі мої, йдіть до столу! На вас, на щастя, заборона моєї дружини не поширюється. Йдіть, а я за хвилю приєднаюся до вас, наповнивши свого келиха — на жаль! — лимонадом.

— Ти куди зібрався? — запитала Ада, з підозрою придивляючись на нього.

— Я йду мити руки! — проголосив Грузицький таким тоном, неначе клявся на Біблії.

Його не було хвилин з п’ять.