Шпилі другої скелі стриміли так само страхітливо, але не було на них рятівних терас, та й сама скеля була вищою; її верхівка губилася у значно яскравішому сяйві.

Мені закортіло втрутитися у те, що відбувалося, хоча б криком підбадьорити людей, що спиналися до верхів’я другої скелі; моє серце було там, з ними, на смертельно небезпечних урвищах. Але незрозуміла скутість оволо­діла мною, і навіть крик вмирав у грудях, так і не наро­дившись. Я міг лише дивитися; і очі, наче під впливом чарів, ставали все зіркішими, погляд усе гостріше роз­різнював найдрібніші деталі дивного й страхітливого ви­довища, і з кожною миттю на верхів’ї все густішав чорний морок, такий самий, як біля підніжжя могутніх гір, як у страшній, непроникній для очей безодні. Але чомусь цей морок проступав лише над верхів’ям першої скелі. А над другою зійшла і сліпучо засяяла біла зоря, і темрява розтанула під натиском сильного й чистого світла, і, звиваючись у пасма, заповзала все глибше й глибше у бездонну прірву.

У мене за спиною немовби виросли могутні крила і понесли мене вгору, підкоряючись моїй волі. Вище, вище… І раптом жовта блискавка розколює небосхил, білий та чорний кольори зміпюють один одного перед очима, все мерехтить, вирує навколо у божевільній круговерті, по­тім згортається у спіраль, стягується у вогненну крапку…

І зникає.

Нестерпна спека… Сонце ллє розплавлене золото на розпечений пісок. Я ледве пересуваю ноги. У скронях ту­го пульсує біль. Я весь сповнений цього болю і хочу ли­ше одного-єдиного: дістатися до води, впасти на прохо­лодний трав’янистий берег і пити, пити, пити… А вдали­ні, біля самісінького обрію, струменить тремтливе марево, і в клубочінні потоків розпеченого повітря ввижаються зелені пальми і блакитні водойми з холодною прозорою водою… Чому я тут, у цій вогнедишній пустелі?

Щось повинно статися. Щось обов’язково повинно змі­нитися. Я не можу вмерти, не маю права, як той хлоп­чик з Рао-Колопте…

Раптом ледь не впираюся у чорну, пашіючу жаром стіну. Підводжу важку голову. Замість мозку в ній — розплавлений свинець.

Скеля. Чорна скеля посеред безмежної пустелі. Маяч­ня якась. Але ось вона, переді мною: чорна, гаряча. Висхлий мозок ледве здобувся на подив і зацікавлення: на верхівці скелі — тригранна піраміда з флюгером.

— Хто тут? — пролунав голос, різкий, трохи захрип­лий, але впевнений і спокійний.

Обертаюся настільки швидко, що, здається, зарипіли висушені суглоби та хребці. Кроків за десять стоїть чо­ловік. Одягнений у блакитний комбінезон, у руках — льотний шолом. Світле волосся, обвітрене засмагле об­личчя з крупними, різкими рисами. Погляд темних очей чомусь спрямований повз мене.

— Це я тут, — відповідаю.

— Хто ти?

— Мандрівник.

— Здалеку?

— Здалеку.

— Це добре, — незнайомець задоволено киває головою, як і досі дивлячись кудись повз мене. — Я часто буваю у далеких краях. Щоправда, бачу їх з висоти. Адже я льотчик, і мені доводиться здебільшого на все дивитися з висоти.

Він підходить ближче. Очі в нього дивно нерухомі.

“Акомодація зіниць порушена”, — думаю я і раптом з жахом розумію, що не акомодація зіниць порушена у чоловіка, що назвався льотчиком… Я мовчу, і мовчання зраджує мене. Він регоче жорстоко й нещадно, звівши до неба велику красиву голову з нерухомими агатами очей. Потім різко припиняє сміх і втомлено промовляє:

— Ти думаєш, напевне, що я божевільний. Адже сліпих льотчиків не буває! Але це все правда: і те, що я льотчик, і то, що сліпий як кріт. Я перестав бачити вчо­ра, коли приземлився. Несподівано, як удар ззаду… Ти часом не лікар?

Я заперечливо похитав головою, забувши, що він не бачить мене. Але льотчик відчув мій жест.

— Шкода. Та дарма. Добре, хоч його встиг посади­ти, — він показує рукою десь убік. Повертаю голову і бачу невеличкий гострокрилий літачок, що здається звід­си іграшковим.

— Сонце все нижче, — каже льотчик, втупивши незря­чі очі у світило. — Цієї ночі я не переживу. Треба летіти.

— Летіти?!

Мене охоплює жах.

— Сонце я бачу… — криво посміхається він. Обличчя його прорізають зморшки, і він одразу старішає.

— Сонце я бачу! — повторює льотчик, і його обличчя раптом розгладжується й молодіє. — А це, врешті, найго­ловніше — бачити сонце. Завжди і скрізь бачити сонце! Чи не так, мій друже?

Я ошелешено мовчу. Якщо він навіть злетить, то по­садити машину вже не зможе…

— Ну, щасливої дороги, мандрівник! Проведи мене до літака.

Я беру його за руку — велику й міцну — і веду до сріблястого птаха, що наче задрімав посеред пустелі.

Торкнувшись обшивки літака, Льотчик стає невпізнан­ним. Щаслива посмішка грає на обличчі, він випростуєть­ся на повен зріст — я на голову нижчий від нього — і одним рвучким рухом опиняється у кабіні. Високий сви­стячий гул тисне на барабанні перетинки.

— Зовсім забув, — крикнув льотчик. — За скелею — намет. Там вода й консерви! Хай тобі щастить: у тебе по­переду довгий шлях!

— Куди ж ти полетиш? — кричу, намагаючись пере­крити гул.

— До сонця!

Гул посилюється й переходить у пронизливе виття. Позаду літака вихоплюється тугий струмінь полум’я. Льотчик змахує правою рукою з піднятим великим паль­цем. Літак повільно й плавно рушає, вирулює на злітну смугу, застигає на мить, тремтячи у передстартовій лихо­манці. Льотчик ще щось кричить — я бачу, як він від­криває й закриває рота. А може, просто співає? Але вже нічого не чути.

Маленький сріблястий птах розганяється й стрімко злітає у вицвіле від спеки небо…

Літак ще раз окреслює прощальне коло над чорною скелею — віраж зроблено чисто й витончено — і здійма­ється майже вертикально до зеніту, охоплений сонячною пожежею, і тане в нестерпному блиску променів.

Вода й консерви Льотчика не дали померти мені з голоду й від спраги, але по-справжньому врятувала мене карта, яку я знайшов на невеличкому столику. На ній була частина пустелі із зазначенням місця аеродрому біля чорної скелі. Судячи з масштабу, вона охоплювала порівняно невеликий район, але й цього вистачило: за шістдесят миль на півпічний схід жовте пісочне тло кар­ти прорізала подвійна лінія автостради і приблизно на півдорозі до неї соковито зеленіла пляма оази.

Не зволікаючи, я став збиратися у дорогу, розрахо­вуючи переночувати у наметі, а на світанку рушити до оази. Найперше я завантажив рюкзак, головну увагу при­діливши, звичайно ж, воді та їжі. Вода зберігалася у термосах — дволітрових пластмасових посудинах з под­війними стінками, між якими була теплоізоляційна про­кладка, а консерви — у звичайних жерстяних банках. Прихопив також коробку з патронами до люгера, знайдену в наметі, і широкий армійський тесак у піхвах. Не забув і про шматок тонкого, але дуже міцного капронового шнура, сірники, спиртівку з запасом сухого спирту, пу­ховий спальник, електричний ліхтарик і великий компас У пластмасовому корпусі. Карту, обережно склавши, схо­вав до кишені.

Перед сном ще раз вийшов з намету. Охололе до ба­гряного накалу сонце вже спустилося по небосхилу і при­сіло на довгій вузькій хмарі сизуватого відтінку, яка ви­сіла понад самим обрієм; верхня частина хмари розпеклася від доторку світила і жевріла похмурим темним багрянцем, а нижня контрастно потемніла, ввібравши переднічну темряву. У попелясто-синьому небі на сході загорілися перті зорі, а на заході небо було ще світлим, рожевіючим ближче до сонця. Десь там, у стратосферних висотах, стрімко перекреслювала небозвід маленька гострокрила машина, і Льотчик, який міг бачити тільки сонце, міцно стискав штурвал, тримаючи курс просто у центр величезного кривавого диска.

Пласка хмара над обрієм вже проковтнула сонце, і лише рожевуватий відблиск на тоненьких пасмах пір’їс­тих хмар нагадував, що воно ще надсилає прощальні про­мені у спорожнілий зеніт — туди, де зовсім недавно во­лодарювало. А може, ці пір’їсті хмари були розвіяними по небу залишками інверсійного сліду літака, який вів до сонця Льотчик…