Шпилі другої скелі стриміли так само страхітливо, але не було на них рятівних терас, та й сама скеля була вищою; її верхівка губилася у значно яскравішому сяйві.
Мені закортіло втрутитися у те, що відбувалося, хоча б криком підбадьорити людей, що спиналися до верхів’я другої скелі; моє серце було там, з ними, на смертельно небезпечних урвищах. Але незрозуміла скутість оволоділа мною, і навіть крик вмирав у грудях, так і не народившись. Я міг лише дивитися; і очі, наче під впливом чарів, ставали все зіркішими, погляд усе гостріше розрізнював найдрібніші деталі дивного й страхітливого видовища, і з кожною миттю на верхів’ї все густішав чорний морок, такий самий, як біля підніжжя могутніх гір, як у страшній, непроникній для очей безодні. Але чомусь цей морок проступав лише над верхів’ям першої скелі. А над другою зійшла і сліпучо засяяла біла зоря, і темрява розтанула під натиском сильного й чистого світла, і, звиваючись у пасма, заповзала все глибше й глибше у бездонну прірву.
У мене за спиною немовби виросли могутні крила і понесли мене вгору, підкоряючись моїй волі. Вище, вище… І раптом жовта блискавка розколює небосхил, білий та чорний кольори зміпюють один одного перед очима, все мерехтить, вирує навколо у божевільній круговерті, потім згортається у спіраль, стягується у вогненну крапку…
І зникає.
9
Нестерпна спека… Сонце ллє розплавлене золото на розпечений пісок. Я ледве пересуваю ноги. У скронях туго пульсує біль. Я весь сповнений цього болю і хочу лише одного-єдиного: дістатися до води, впасти на прохолодний трав’янистий берег і пити, пити, пити… А вдалині, біля самісінького обрію, струменить тремтливе марево, і в клубочінні потоків розпеченого повітря ввижаються зелені пальми і блакитні водойми з холодною прозорою водою… Чому я тут, у цій вогнедишній пустелі?
Щось повинно статися. Щось обов’язково повинно змінитися. Я не можу вмерти, не маю права, як той хлопчик з Рао-Колопте…
Раптом ледь не впираюся у чорну, пашіючу жаром стіну. Підводжу важку голову. Замість мозку в ній — розплавлений свинець.
Скеля. Чорна скеля посеред безмежної пустелі. Маячня якась. Але ось вона, переді мною: чорна, гаряча. Висхлий мозок ледве здобувся на подив і зацікавлення: на верхівці скелі — тригранна піраміда з флюгером.
— Хто тут? — пролунав голос, різкий, трохи захриплий, але впевнений і спокійний.
Обертаюся настільки швидко, що, здається, зарипіли висушені суглоби та хребці. Кроків за десять стоїть чоловік. Одягнений у блакитний комбінезон, у руках — льотний шолом. Світле волосся, обвітрене засмагле обличчя з крупними, різкими рисами. Погляд темних очей чомусь спрямований повз мене.
— Це я тут, — відповідаю.
— Хто ти?
— Мандрівник.
— Здалеку?
— Здалеку.
— Це добре, — незнайомець задоволено киває головою, як і досі дивлячись кудись повз мене. — Я часто буваю у далеких краях. Щоправда, бачу їх з висоти. Адже я льотчик, і мені доводиться здебільшого на все дивитися з висоти.
Він підходить ближче. Очі в нього дивно нерухомі.
“Акомодація зіниць порушена”, — думаю я і раптом з жахом розумію, що не акомодація зіниць порушена у чоловіка, що назвався льотчиком… Я мовчу, і мовчання зраджує мене. Він регоче жорстоко й нещадно, звівши до неба велику красиву голову з нерухомими агатами очей. Потім різко припиняє сміх і втомлено промовляє:
— Ти думаєш, напевне, що я божевільний. Адже сліпих льотчиків не буває! Але це все правда: і те, що я льотчик, і то, що сліпий як кріт. Я перестав бачити вчора, коли приземлився. Несподівано, як удар ззаду… Ти часом не лікар?
Я заперечливо похитав головою, забувши, що він не бачить мене. Але льотчик відчув мій жест.
— Шкода. Та дарма. Добре, хоч його встиг посадити, — він показує рукою десь убік. Повертаю голову і бачу невеличкий гострокрилий літачок, що здається звідси іграшковим.
— Сонце все нижче, — каже льотчик, втупивши незрячі очі у світило. — Цієї ночі я не переживу. Треба летіти.
— Летіти?!
Мене охоплює жах.
— Сонце я бачу… — криво посміхається він. Обличчя його прорізають зморшки, і він одразу старішає.
— Сонце я бачу! — повторює льотчик, і його обличчя раптом розгладжується й молодіє. — А це, врешті, найголовніше — бачити сонце. Завжди і скрізь бачити сонце! Чи не так, мій друже?
Я ошелешено мовчу. Якщо він навіть злетить, то посадити машину вже не зможе…
— Ну, щасливої дороги, мандрівник! Проведи мене до літака.
Я беру його за руку — велику й міцну — і веду до сріблястого птаха, що наче задрімав посеред пустелі.
Торкнувшись обшивки літака, Льотчик стає невпізнанним. Щаслива посмішка грає на обличчі, він випростується на повен зріст — я на голову нижчий від нього — і одним рвучким рухом опиняється у кабіні. Високий свистячий гул тисне на барабанні перетинки.
— Зовсім забув, — крикнув льотчик. — За скелею — намет. Там вода й консерви! Хай тобі щастить: у тебе попереду довгий шлях!
— Куди ж ти полетиш? — кричу, намагаючись перекрити гул.
— До сонця!
Гул посилюється й переходить у пронизливе виття. Позаду літака вихоплюється тугий струмінь полум’я. Льотчик змахує правою рукою з піднятим великим пальцем. Літак повільно й плавно рушає, вирулює на злітну смугу, застигає на мить, тремтячи у передстартовій лихоманці. Льотчик ще щось кричить — я бачу, як він відкриває й закриває рота. А може, просто співає? Але вже нічого не чути.
Маленький сріблястий птах розганяється й стрімко злітає у вицвіле від спеки небо…
Літак ще раз окреслює прощальне коло над чорною скелею — віраж зроблено чисто й витончено — і здіймається майже вертикально до зеніту, охоплений сонячною пожежею, і тане в нестерпному блиску променів.
10
Вода й консерви Льотчика не дали померти мені з голоду й від спраги, але по-справжньому врятувала мене карта, яку я знайшов на невеличкому столику. На ній була частина пустелі із зазначенням місця аеродрому біля чорної скелі. Судячи з масштабу, вона охоплювала порівняно невеликий район, але й цього вистачило: за шістдесят миль на півпічний схід жовте пісочне тло карти прорізала подвійна лінія автостради і приблизно на півдорозі до неї соковито зеленіла пляма оази.
Не зволікаючи, я став збиратися у дорогу, розраховуючи переночувати у наметі, а на світанку рушити до оази. Найперше я завантажив рюкзак, головну увагу приділивши, звичайно ж, воді та їжі. Вода зберігалася у термосах — дволітрових пластмасових посудинах з подвійними стінками, між якими була теплоізоляційна прокладка, а консерви — у звичайних жерстяних банках. Прихопив також коробку з патронами до люгера, знайдену в наметі, і широкий армійський тесак у піхвах. Не забув і про шматок тонкого, але дуже міцного капронового шнура, сірники, спиртівку з запасом сухого спирту, пуховий спальник, електричний ліхтарик і великий компас У пластмасовому корпусі. Карту, обережно склавши, сховав до кишені.
Перед сном ще раз вийшов з намету. Охололе до багряного накалу сонце вже спустилося по небосхилу і присіло на довгій вузькій хмарі сизуватого відтінку, яка висіла понад самим обрієм; верхня частина хмари розпеклася від доторку світила і жевріла похмурим темним багрянцем, а нижня контрастно потемніла, ввібравши переднічну темряву. У попелясто-синьому небі на сході загорілися перті зорі, а на заході небо було ще світлим, рожевіючим ближче до сонця. Десь там, у стратосферних висотах, стрімко перекреслювала небозвід маленька гострокрила машина, і Льотчик, який міг бачити тільки сонце, міцно стискав штурвал, тримаючи курс просто у центр величезного кривавого диска.
Пласка хмара над обрієм вже проковтнула сонце, і лише рожевуватий відблиск на тоненьких пасмах пір’їстих хмар нагадував, що воно ще надсилає прощальні промені у спорожнілий зеніт — туди, де зовсім недавно володарювало. А може, ці пір’їсті хмари були розвіяними по небу залишками інверсійного сліду літака, який вів до сонця Льотчик…