…Спогади, спогади, спогади. Що ж принесе цього разу несподівана зустріч з Рао, благословенною країною моїх мрій… Нехай йому біс, тому Синьому, я все ж таки знайду його! А зараз я втомився, мені погано, я дуже втомився, і мені треба перепочити. І де ще я зможу пе­репочити, перевести дихання після пекельної гонитви, як не тут, в Рао-Колонте! Але чому так тривожно стискаєть­ся серце? Ті ж самі гори, та сама зелена рівнина і синя річка, і сонце світить так само лагідно й привітно. Бігцем спускаюся трав’янистим схилом, насторожено прислу­хаюсь…

Птахи! Не чути пташиного співу, який так заспокій­ливо діяв на мої виснажені нерви. Чому, чому вони за­мовкли? Мертва тиша лякає. Біжу далі і…

Між деревами промайнула гидотна постать, яку я не можу не впізнати… Синій! Але ж цього не може бути! Як міг потрапити сюди цей паскудник, це живе втілення зла? Рао-Колонте й Синій несумісні, як день і ніч, як во­гонь і лід!

Я почувався вдесятеро сильнішим і вже не біжу, а лечу поміж дерев, подібно ангелу смерті, і ребристе ру­ків’я люгера звично лягає в міцно стиснуту долоню…

Синій теж помітив мене і побіг швидше. Але ні! Те­пер не втечеш!

І раптом крик — дзвінкий і чистий:

— Віктор! Вікторе! Це я, Лоо! Я так чекав на тебе! Я знав, знав, що ти повернешся!

Навперейми нам кидається маленька біла постать із золотавим волоссям, розкуйовдженим вітром.

— Назад!!! — кричу що є сили, розриваючи голосові зв’язки.

Лоо на мить завмирає… і кидається в ноги Синьому! Той шкереберть летить у траву. Лоо підхоплюється і трі­умфуюче кричить, розмахуючи руками:

— Все! Цей лпхіїй чоловік не втече від тебе! Хапай його!

— Лягай!! Він може вистрілити!!

Пізно!

Маленький спалах і короткий сухий постріл…

На обличчі Лоо здивування і біль, і здійняті руки надломлюються, наче крила підбитого птаха, і він поволі, поволі падає… падає…

Нелюдським зусиллям долаю відстань, що відділяє мене від хлопчика, встигаю підхопити його однією рукою, а в другій здригається пістолет, посилаючи кулю за ку­лею в ненависну постать…

Обережно притискую до грудей майже невагоме без­диханне тільце. В очах киплять сльози, і груди тугою пружиною рве щось незбагненне…

Світ Рао-Колонте не вмер разом з тобою, як наївно думав ти, мій милий Лоо. Але трапилося страшніше — вмер твій світ, світ доброго і сміливого серця, світ чутли­вої ніжної душі, світ гострого спостережливого розуму і безмежної фантазії… Так само буде сяяти сонце і зеле­нітиме трава на безкраїх просторах Рао, так само плив­тимуть білі пухнасті хмари, але піхто вже не збудує по­вітряних палаців, не почистить зуби лінивому крокодило­ві Тахо, і мустанг Каро не помчить тебе до далеких Бі­лих гір, і лев Рич не привітає веселим гарчанням, і вір­ному слону Гуру нікого буде гойдати на хоботі…

Смерть і ти здавалися несумісними, і я поклявся по допустити зла у твій край добра і краси… Я порушив клятву. Я не зміг вберегти тебе від найстрашнішого. Тон; навіщо мені жити? Щоб безцільно тинятися по світах у гонитві за примарою, виплодом моєї хворобливої уяви? Образ Ізольди зблід, відсунувся далеко-далеко… А чи існує вона взагалі? І що таке взагалі реальність? Мертвий хлопчик на моїх руках? Скоцюрблене тіло Синього за кілька кроків під мене? Чи сонце, яке так безглуздо сяє в небі?

Траурно гуркоче грім — перший грім над Рао. Чи не кров так гупає у скронях? І чому так темно в очах?

Я йду, йду вперед зі своїм дорогоцінним тягарем, а в грудях стрімко й нестримно розпростується якась пру­жина, і ось вона стає прямою і гострою, як лезо, і тої ж миті світ нечутно вибухає переді мною, і яскраве не­тутешнє світло б’є в очі…

І я роблю останній крок.

Розвиднялося. Океан сонно зітхав, обнімаючи берег пінистими мереживами прибою. Легкий бриз підганяв хмари, що ледь рожевіли у високості. Вузька смуга піску відділяла океан від стрімкої кручі. Понад її краєм про­лягав старий путівець. За ним починався степ — такий же неозорий, як океан.

На піску, біля самої води, срідів хлопчик і невідривно дивився на небо. Над густою синьо-зеленою водою ширя­ли чайки; їхнє квиління збуджувало юну душу, сповню­вало її бентежним чеканням, народжувало непевний сму­ток і несвідоме прагнення польоту. Чому ж у нього немає крил? Подібно до чайки чи стрімкого альбатроса зле­тів би у світанкове небо і помчав далеко-далеко, до неві­домих і таємничих берегів казкової країни мрій, де сма­рагдово зеленіють луки, де в пишних гаях дзвінко спі­вають птахи, де живуть могутні й добрі звірі…

Хлопчик зітхнув. У очах, прозорих і світлих, як вра­нішня роса, зачаївся сум.

Краєчок пурпурового диска визирнув із-за обрію, і одразу ж рожева доріжка пролягла по темній воді до ніг хлопчикові. Вітер грайливо промчав над океаном, зриваю­чи з довгих хвиль пінні верхівки гребенів, і щедро зросив обличчя малого солоним водяним пилом. Він посміхнув­ся — не вмів довго сумувати.

Спокійно-величне сонце випливало з-за просвітлілого океану, поступово наливаючись жарким золотом. Заграла, заіскрилася всією палітрою блакитних і зелених тонів вода; зовсім близько від берега промчала зграйка дель­фінів.

У вмиротворену гармонію природи вкрадливо вплівся якийсь сторонній, наче потойбічний звук: немовби казко­вий велетень обережно торкнув смичком струни своєї скрипки. Дивний щемливий звук згасав довго й смутно: так зникає останній промінь при заході сонця, так зати­хає колискова над ліжком дитини…

Хлопчик скочив на ноги і побачив, що до нього на­ближається людина — високий стрункий атлет. Навіть до­рослому важко було б визначити його вік: крізь задумли­вий погляд світлих очей інколи проблискував молодечий вогонь, а на жорсткому, наче кованому з металу обличчі застигли зморшки. Хода його була стрімка й легка, всі рухи — відточені й енергійні. А волосся — зовсім сиве…

Він наблизився, лишаючи на піску глибокі сліди, й зу­пинився поряд із хлопчиком, поглянув на нього — і в очах вибухнув подив, божевільна надія, нетерпляче че­кання… І все це згасло, наштовхнувшись на спокійно-зди­вований погляд хлопчика, який уважно вивчав незна­йомця.

— Ні, — якимсь неживим і позбавленим почуттів го­лосом пробурмотів він сам до себе. — Ні… Це неможливо. Це зовсім інша реальність, інший світ, інше втілення ідеї…

Він довго мовчав, щось нервово обмірковуючи. Потім спрямував на хлопчика втомлений погляд і запитав:

— Як тебе тепер звати, хлопче?

— Віктор… Мене завжди так звали.

Сивий стрепенувся, очі запалали ясним живим вогнем.

— Віктор… — повторив він. — І ти… десь тут живеш?

— Так, неподалік, он за тим мисом, схожим на орли­ний дзьоб.

— Так, і справді, на орлиний дзьоб… і отам, за ним… Ні, ні, це абсурд. Не може бути…

Він злякано затулив долонею очі.

— Про що ви?

Сивий опустив руку й сумно посміхнувся.

— Та мені здалося, що за тим мисом повинен бути невеликий білий будиночок на заломі скелі…

— Так, я живу там з мамою. А звідки ви знаєте? — схвильовано запитав хлопчик.

— Мені здається, що я колись жив тут… А де твій тато?

— Його давно немає. Він загинув, — малюк закусив губу, щоб не заплакати.

Сивий рвучко відвернувся. Хлопець розгублено дивив­ся на його широку спину і плечі, що нестримно здрига­лися.

— Ну чого це ви… Не треба… Бо я теж зараз… А мені не можна — я мужчина, — він схлипнув і одразу закаш­лявся. — Ма-ама завжди повторює, що я мужчина і не повинен плакати… навіть коли сама плаче.

— Не буду… Все! — Сивий кілька разів глибоко зітх­нув. — Твоя мама правду каже… Хоч інколи й мужчина може не соромитись своїх сліз.

Він підійшов до води і, ставши на коліна, довго й ре­тельно вмивався, черпаючи воду з набігаючих хвиль. Об­личчя його полагіднішало, навіть зморшки розгладилися, очі відтанули й розпроменилися теплою ніжністю. Хло­пець заворожено дивився на нього.

— У нашому домі є великий портрет тата. Він дуже схожий на вас… От тільки волосся у тата чорне.