— Навіщо тобі машина?

— З нею зовсім інше життя. Людиною себе відчуваєш.

Фонарьков витяг двадцять п’ять карбованців однією купюрою, недбало кинув на стіл:

— Бери. На суботу вистачить.

— А коли віддавати? — поцікавився Сашко.

— Віддавати не треба. Відпрацюєш.

— Гаразд, — Сашко трохи повагався й попросив: — Іще хоча б зо два папірці.

Фонарьков похитав головою і дав.

Хлопець швидко засунув гроші в кишеню і всміхнувся:

— Тепер легше. А що робити?

— Слухатися. Найголовніше — слухатися і не базікати. Тоді все буде: і машина, і дівчата першого сорту, і білий пароплав з люксовою каютою.

— Слухатися й мовчати — це я затямив, — Сашко допив коньяк. — А яке моє завдання?

— Подобаєшся ти мені, — перевів розмову на інше Фонарьков. — Будуть з тебе люди.

Сашко вдячно кивнув головою. Випили.

— Час уже, — Фонарьков недбало кинув пістолет у шухляду стола.

Поляков виявив крадіжку тільки через тиждень, але міліції не викликав. Поводився, як і раніше, впевнено, спокійно. За той тиждень у його квартирі побували дві компанії: жлуктили горілку, танцювали до знемоги, трощили посуд, варнякали мало не до ранку. Остання гулянка закінчилася бійкою. Хоча ніби всі й помирилися, Поляков був певен, що гроші поцупив хтось із учасників оргій, аби насолити йому. Поляков, твердо вирішивши більше нікого ніколи до себе не запрошувати, заходився потай мстити горілчаним приятелям.

Одинадцять тисяч, вкрадених у Полякова, Барон поділив на дві нерівні частини. П’ятсот карбованців дав Моховикові зразу, а три тисячі залишив на потім, щоб віддавати поступово, частинами, ніби зарплату.

За свою, більшу частину, не скупився влаштовувати в компаніях знамениті баронські гульбища.

Згодом вдалося «взяти па приціл» ще одну квартиру й вдало обібрати її. Грошей прихопили чимало. А потім ще, і ще.

Так минуло два роки.

За цей час «коло» то звужувалося, то розширювалося. Когось спіймали на гарячому, когось заарештували, хтось накивав п’ятами, відчуваючи небезпеку. Натомість виринули інші, не менш підступні, ласі до грошей і втіх. На слідствах і судових процесах ім’я Барона — Степана Фонарькова — згадувалося, але як свідка. Та він навіть собі не зізнавався, що вже не здатен жити поза «колом», без щоразу тугіше напханого грішми гаманця і хворобливого відчуття зверхності над усіма. А ще напосілася нудьга. Відчував, що її змогла б розвіяти лише та, колишня, Віка. Вирішив розшукати. З’ясувалося, що в ательє Вікторія не повернулася. Якийсь час ніде не працювала, потім влаштувалася на роботу в маленький клуб, де вела гурток малювання. Там її і знайшов Фонарьков. Проте розмови не вийшло. Віка була в окулярах з товстими скельцями, говорила глухо й чимось скидалася на Таню. Розповісти Віці про свою самотність, нудьгу, відразу до життя і людей Фонарьков так і не зміг. Спробував удатися до спогадів, спитав, чи пам’ятає вона сказану нею фразу: «Мене не існує. Я — фантом».

— Пам’ятаю, — сумно відказала Віка й тихо додала: — Тоді мене не існувало, тепер — тебе…

Віка помилилася: Барон існував. Одну за одною він оббирав квартири, накопичував награбоване і подумував про втечу за кордон. А коли виникла реальна небезпека розкриття однієї квартирної крадіжки, пішов на вбивство…

Фонарьков сів за кермо, Сашко примостився поруч. Машина рушила.

Якийсь час їхали мовчки. Потім Барон запитав:

— Це ти Лукіну заготовку добув?

— Еге ж.

— Навіщо?

— Секрет фірми. Лукін заплатив за ту залізяку.

— А тобі навіщо заготовки?

— Тітка просила зробити. Ключ у нас один на двох.

Фонарьков повернув у вузький провулок і натис на гальма. Машина зупинилася біля старенької підстанції, неподалік від житлового будинку.

Сашко взявся за дверцята, але Фонарьков гримнув:

— Сиди.

Помовчавши, запитав:

— А ключі ти де навчився робити?

— Дід Кузьма — я вже розповідав про нього — шпилькою замки відкривав. Він мене й просвітив у цьому ділі.

— А сам і ніші в твоїх костюмах ходить?

— Находився вже. Закопали.

Фонарьков слухав і позирав на провулок, вікна будинку, під’їзди. Зненацька запитав:

— Ти де «вальтер» узяв?

— На звалищі знайшов. Ходив, гуляв, стусонув ногою якусь коробку — пістолет і випав.

— Ти там часто гуляєш?

— Де?

— На звалищі.

— Дорогу знаю. Але заглядаю туди рідко. Там з порожніми руками нічого робити.

— Поведеш мене, — твердо сказав Фонарьков.

— На звалищі всілякі жевжики крутяться, чужих не люблять.

— Налякав…

Сашко посерйознішав:

— Я спершу сам поспитаю. А що треба? Фінку?

— Газовий пістолет. Чув про такий?

— Аякже. У зоні один сидів. Хвалився, що мав пістолет. У моряків виміняв.

— На що?

— На ікру.

Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:

— Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість — не поскуплюся. Ні — шию намилю.

— А для кого ключ?

— Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?

Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.

Помчали до підстанції.

— Де будеш виточувати ключ?

— У майстерні.

— Завтра роздобудеш заготовку?

— Спробую сьогодні.

— На, візьми, — Фонарьков тицьнув червінець, — для початку.

— А зліпок?

— Зліпок у мене.

— Матвію Петровичу!

Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді — шрамик підківкою.

— Слухаю…

— Хочу з вами поговорити.

— Паспорт є?

— Авжеж.

— Ходімо, — Шеремет попростував до кабінету.

У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.

— Пий, — дружелюбно запропонував і порадив: — Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.

— Я до вас. Особисто.

— А хто порадив?

— Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.

— Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?

— Навідується. А як ви здогадалися?

Шеремет усміхнувся:

— Та вже якось здогадався. Давно звідти?

— Не дуже…

— Як тебе звати?

— Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.

— Давно?

— Уже два місяці.

— Спеціальність набув у колонії?

— Ще раніше.

— За що строк дали? Хуліганство?

Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.

— Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?

— Чого наїжачився? — запитав Шеремет. — Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.

— А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. — Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: — Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?

— Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.

— Хлопця в нас убили… — раптом випалив Сашко.

— Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?

— У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…

— Гаразд, а що ти на це скажеш? — Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. — Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш — Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні — там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…