— Тобі треба відпочити, добряче виспатися.

— Напевне, — пробурмотів я, вкладаючись до гамака.

— Коли ти прокинешся, я буду поряд з тобою, — по­смішка осяяла її обличчя. — Думай про щось приємне, і тоді побачиш гарний сон.

Вона схилилася наді мною, миттю торкнулася губа­ми чола і зникла.

Цього разу пробудження не стерло попередньої ре­альності: фантастичний сад так само оточував мене, я відчував його крізь зімкнені повіки — таємничі повільні хвилі мерехтливого рубінового вогню, безперервний вир збудливих і одурманюючих кольорів, які заполонювали стривожену уяву невиразними спокусливими образами. Я був упевнений, що Ізольда сидить поряд і дивиться на мене, думаючи, що я й досі сплю. І мені чомусь зовсім не хотілося розплющувати очі.

…Як дивно все-таки, що я опинився тут, у цьому ча­родійному саду, після всіх кошмарів пустелі, мало не переступивши ту межу, з-за якої не повертаються. І чи випадково мене підібрала ця палючоока пері з таким же ім’ям, як у моєї коханої? Я й досі ще не можу втямити, де знаходжуся і хто така оця друга Ізольда. її знайом­ство з Синім насторожувало… Але нічого конкретного — сама загадковість.

Зненацька мною оволоділо хворобливе відчуття безза­хисності й роздробленості, наче хтось величезний і мо­гутній кинув мене на гостре каміння, і я розпався на тисячу осколків, у кожному з яких, навіть найдрібнішому, теплилася часточка моєї душі, моєї свідомості, вперто хапаючись за життя. Вперто… але, як здалося якоїсь ми­ті, марно. Я зовсім не знав, не уявляв, як поводитися в обставинах, що склалися. А до того ж понад міру роз­бурхана уява малювала одна за одною такі картини, що не витримала б навіть доброчесність святого Антонія… На прикиданні сплячим вже не вистачало витримки: бісівський вогонь пропікав ізсередини, я відчував, що починаю задихатися…

Я аж застогнав від внутрішньої напруги і розплющив очі. Як продовження запаморочливих видінь, поряд си­діла Ізольда, і її очі опромінювали мене пекучим, хміль­ним синім світлом. Мене кинуло в жар, і я відвернувся, намагаючись стримати важке, переривчасте дихання, і серце стукотіло, удається, вже десь у горлі…

— Чи є десь тут якийсь струмочок? — запитав я, за­спокоївшись трохи, й незграбно перевалився через край гамака, соромливо кутаючись у халат.

— Ходімо, я тебе проведу, — її голос проймав мене, просочувався, як вода крізь наспіх споруджену греблю.

…Я з насолодою занурив у холодну й чисту джерель­ну воду попечені руки, освіжив голову й на мить забув про все на світі.

Але тільки на мить…

“Треба на щось зважитись, — підказував розум, — не­одмінно треба на щось зважитись. Так далі не можна. Я не витримаю. Природу можна обдурити, але не можна збороти”.

— Візьми, — Ізольда простягла мені пухнастого сніж­но-білого рушника. Рука її, наче неумисно, торкнулася моєї. Я здригнувся і відсмикнув руку. Вона переливчасто розсміялася.

— Ходімо, сніданок уже чекає.

Я рушив услід, хоча ноги чомусь стали на диво не­гнучкі. У пам’яті випливла ідіотська порада: “Дихай глибше і рахуй до десяти”.

— Що з тобою? — знову засміялася Ізольда. — Ти дихаєш, немов загнаний звір.

— Це така дихальна гімнастика, — пробурчав я, уни­каючи її погляду.

— Дивись! — вона раптом зупинилася, показуючи на гранатове дерево. Крупні темно-багряні плоди звисали понад землею, і квіти простягали до них свої пурпурові голівки. Одна квітка ніжними пелюстками торкалася гра­ната, наче цілувала його, ставши навшпиньки.

— Красиво, правда? Квітка цілується з гранатом.

— Красиво, — згодився я, ховаючи очі.

Вона знову засміялася.

— Чому ти увесь час смієшся? — не витримав я.

— Бо ти смішний, — Ізольда лукаво зазирнула мені в очі і ще більше розвеселялася.

— Що ж у мені є такого, з чого можна насміхатися?..

— Насміхатися? Мені й на думку таке не спадало. Просто, коли я дивлюся на тебе, мені стає весело.

Я промовчав.

— Тебе щось пригнічує? — змінила вона той.

— Якщо вільного птаха замкнути до клітки, то його аж ніяк не втішає, що ця клітка золота й прикрашена діамантами…

— Он воно що!.. Ти уявив себе полоненим, а мене ки­мось на зразок кровожерної валькірії?

— Значить, я вільний? — у мене мимоволі затремтів голос.

— Ти можеш іти хоч на всі чотири сторони. Але чо­му ти так подумав…

— Але ж халат… — я розгублено перевів погляд з Ізольди на своє убрання.

— Твій одяг, вичищений і випрасуваний, чекає на те­бе. Зброя теж. І якщо тобі знову закортіло тинятися по пустелі, то йди собі, може, засмажишся живцем десь у мертвих пісках, промінявши на них затишок і достаток Рожевої оази. Йди, якщо ти байдужий до самотніх страж­дань тієї, що врятувала тебе…

Вона рвучко відвернулася, затуливши обличчя руками.

— Вибач, якщо я образив тебе, — машинально відгук­нувся я, а в мозку пульсували два слова: “Рожева оаза… Рожева оаза… Рожева оаза…”

Стоп. Спокійно. Емоції на замок. Спробую посміхну­тися… з максимальною безтурботністю. Добре. Тепер — якусь нейтральну фразу…

— Погода сьогодні хороша… Надзвичайно оригінально! Ідіот!

— Погода тут, до твого відома, завжди хороша, — вії Ізольди досі ображено тріпочуть.

— Завжди? Який проміжок часу ти вкладаєш у це поняття?

— Скільки я себе пам’ятаю…

— Ти народилася тут?

— Я про це ніколи не думала… Чомусь я пам’ятаю себе тільки дорослою. Дивно, чи не так?

— Авжеж… і в цьому ти подібна до тієї Ізольди… та й до мене теж. Чомусь ми всі троє не маємо або не пам’ятаємо свого минулого…

— А навіщо його пам’ятати? Минуле — це важкий тягар. Я не хочу, щоб у мене було минуле. Нехай завжди буде лише сьогодні і завтра. Сьогодні — це те, чим жи­веш, а завтра — це те, про що мрієш.

— Ні. Минуле — це дуже багато. Людина без мину­лого нічого не варта. В усякому разі я відчуваю це саме так.

Деякий час мовчимо. Як добре, що вдається зберігати хоча б зовнішній спокій!.. Невже оаза, про яку розпові­дав мені Леррі Вокаш, захоплена Синім Рожева оаза і оця — одне й те ж саме місце?

— Ти живеш тут зовсім сама? — порушую врешті мовчанку.

— Зі мною ще служниці… А чому ти питаєш?

— Цікаво, де доведеться жити мені, — кидаю недбало.

Ізольда на мить завмирає… і раптом кидається мені на шию.

— Невже ти залишаєшся? Правда, залишаєшся? — тріумфуюче шепоче вона, і її дихання обпікає мені губи. Вибухає ніагара почуттів, заглушуючи все навколо, світ зникає за червоно-чорною завісою, душа й тіло тремтять у страхітливій напрузі, знемагаючи у боротьбі з собою…

Опам’ятавшись, бачу склепіння знайомої альтанки. По тілу розливається приємна розслабленість… Що зі мною було? Знаю, я вирішив залишитися, щоб підстерег­ти тут Синього! Я майже впевнений, що це та сама Ро­жева оаза, а Ізольда — всього лише чарівна принада. Ну, що ж, треба вдавати, що я клюнув… щоб слушної миті з довірливої рибки перетворитися на рибалку… Треба тільки, не викликаючи підозри, переодягтися й забрати зброю…

Ізольда сидить на своєму місці, замислено підпираючи щоку рукою, захоплююче красива.

Невже тільки принада?..

Я залишився у Рожевій оазі, втішаючи себе думкою, що я мисливець у засідці, що я чекаю на лютого й смер­тельно небезпечного звіра. Треба дочекатися його, чого б це не коштувало, хоч би як було важко.

А втім, очікування виявилося аж ніяк не обтяжли­вим. З вражаючою проникливістю Ізольда вгадувала найтонші відтінки мого настрою: якщо я шукав самотнос­ті — вона тактовно зникала й з’являлася лише тоді, коли у мене виникало іноді навіть неусвідомлене бажання по­бачити її…

Спочатку я частенько з пістолетом у руці нишпорив по численних стежках і закутках оази, вважаючи себе великим героєм, хоча збоку це, напевно, виглядало вкрай смішно і безглуздо… Але з кожним днем забаганки та­кого роду навідували мене все рідше, зате все частіше хотілося бачити Ізольду, хоча я й соромився цього, забо­роняв собі думати про неї… Але всі заборони летіли до біса, коли з’являлася вона — незбагненно приваблива, зводячи з розуму своєю красою, і неможливо було перед­бачити, якою вона буде при кожній наступній зустрічі: то сліпуча, як діамант у сонячних променях, то таємничо принадна, як перлина на темному оксамиті…