Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Сашко вирішив прикинутися наївним:

— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.

Фонарьков клацнув засувом і наказав:

— Витягай коробку!

— Яку?

— Зі скарбом.

Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.

— Ваша?

— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?

— Вперше бачу цю річ.

— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.

— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.

— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:

— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.

19. Барон

Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував:

— А звідти приїжджай до мене.

— Навіщо? — здивувалася Віка.

— Житимеш зі мною, — сказав Барон, розуміючи, що Віка відмовиться.

— Я вас не впізнаю, барон фон Арков, — скривила губи. — Ви — і раптом благодійність. Сміховина!

— Не кепкуй!

— А ти не верзи дурниць, — м’якше сказала Віка. — Тепер мені хіба що в монастир. У твоїх баронських володіннях є монастир?

Барон хотів за звичкою запитати, чоловічого чи жіночого, але вчасно спохопився:

— Гаразд, поговоримо через два місяці. Сподіваюсь, у тебе зміниться настрій.

— У тебе — теж.

І ніби в воду дивилася.

За два місяці ставлення до Віки не змінилося — змінилося воно раніше. Але коли зустрів Віку на майданчику, де зупинялися санаторні автобуси, то вже не наполягав на її переїзді до себе. Віка не згадувала його пропозиції, навіть не раділа з їхньої зустрічі. Надміру засмагла, з грубувато, майже вульгарно нафарбованими губами й повіками, пластмасовими кліпсами і яскравим лаком на нігтях, вона видавалася чужою поруч із підтягнутим, вишукано одягненим Бароном.

Обидва заметушилися, заквапилися, хоч поспішати було нікуди. Віка погодилася їхати на таксі. Ось і вулиця, па якій мешкала, а ось її будинок. Домовившись подзвонити одне одному, попрощалися.

Барон подався до Валентина Моховика, свого підручного, ласого на гроші й ладного за них продати й батька рідного. Віддано заглядаючи шефові в очі, запевняв:

— Квартиру я сам знайду. І зліпок зроблю — це я вже вмію, один знайомий навчив. А ключ — за тобою. Я сам пробував — не виходить. У хату піду сам, прихоплю найцінніше — і квит, лічи грошики.

Барон, відчуваючи, що Валентинові ризиковано довіряти таку справу — і сліди залишить, і на коштовностях не знається, — переводив розмову на інше.

Проте Моховик не вгавав:

— Я знаю одного перекупника. Все бере — і килими, і телевізори. Не скупиться.

Барон засміявся:

— Килими, телевізори… Хто їх виносить? Треба брати тільки гроші, золото, коштовності.

Насміхався над планами Моховика, обмізковував до дрібниць справу й воднораз придивлявся до своїх колег по роботі. Врешті наважився — довірив Лукіну за десятку зробити ключ.

На другий, дуже складний, замок квартиру вдень не замикали. Барон у цьому пересвідчився. Вивідав і те, що господаря, старшого товарознавця шкіргалантерейного об’єднання, щовівторка викликали на нараду. З товарознавцем частенько випивали в «колі». Зацікавився ним Барон тоді, коли той напідпитку зронив дивну фразу: мовляв, грошики не скисають, коли їх вчасно стерилізують і закручують, як овочі, в банках. Барон одразу збагнув, де шукати жадані червінці. Другу схованку побачив у бінокль — не один день просидів з ним у підстанції, навпроти вікон квартири Полякова.

Ключ і план операції готували ніби жартома, граючись, переконуючи один одного, що насправді справи не буде. Та одного разу Барон, не даючи конкретних вказівок Валентинові, раптом сказав, щоб той завтра приїхав на машині і захопив «коромисло» — так називали пристрій для перенесення електролічильників.

Наступного дня в умовлений час вони зустрілися в давно вивченому до найменших дрібниць дворі. Взяли «коромисло» й, запитавши у бабусь, чи є хтось у сорок шостій, сорок дев’ятій і п’ятдесятій квартирах, діловито попростували до під’їзду. Номери квартир Барон вибрав раніше. Він знав, що в сорок дев’ятій квартирі хтось неодмінно буде, а в сорок шостій — нікого.

Поки Моховик замінював електролічильник у сорок дев’ятій квартирі, Барон відімкнув і зачинив за собою двері сорок шостої. У передпокої натягнув рукавиці й попрямував до піаніно. Швидко зняв щитки, вкинув у сумку пакунок з грошима, поставив щитки назад. Потім зняв з антресолів кілька банок і переніс їх у ванну. Там, кинувши на голубу емаль поролоновий килимок, розбив дві банки. В обох були поліетиленові пакети з грошима.

Загорнув у газету склянки й поклав у сумку, перевірив, чи не залишив якихось слідів, вийшов із квартири і обережно зачинив двері.

Піднявся на третій поверх, де працював Моховик. Переступивши поріг квартири (двері були напіввідчинені), відразу взявся допомагати Валентинові. Господиня бряжчала посудом на кухні. Барон заспокоївся. І лише тоді помітив, що не зняв рукавиці. Та на це не звернув уваги навіть Моховик.

20. Сашко

Фонарьков покрутив «вальтер» у руках, прицілився в килим.

— Гарна штука. Тільки ти заховай її десь подалі.

— Навіщо? — Сашкові ніяк не вдавалося зручно вмоститися в кріслі. І загалом у цій кімнатці, зробленій під гаражем, він почувався незатишно. А чому — не міг збагнути: мабуть, сам підвал-бункер пригнічував, хоча на стінах красувалися барвисті фотошпалери, а на підлозі лежав новенький кошлатий килим. Дратувало все: і незвична тиша, і відсутність вікон, і застояний запах тютюну, алкоголю, жіночої косметики.

— А тобі навіщо така цяцька?

— Налякати когось.

— Не вигадуй, — жорстко сказав Фонарьков. — Мене не проведеш.

Помовчавши, Сашко зізнався:

— Діло хочу організувати. Давно вже обмірковую, що та як.

— Щоб зайнятися дріб’язком, пістолет непотрібний. А для серйозного діла ти ще не дозрів. Раз-два — й візьмуть. Не таких ловлять.

— Я вже стріляний горобець.

— За що відсиджував?

— У складі понишпорив.

— Але ж там сигналізація.

— На цьому й купився. Один дідуган почав підштрикувати: мовляй, замки й дитина відімкне, а от сигналізацію не перехитрити. Той дідуган нічим не гребував, не один чужий замок за життя відімкнув, а сигналізації побоювався.

— А ти не злякався?

— Пусте! Схем не роздобув, але й без них упорався. Взяв три костюми і фотоапарат.

— Не набагато спромігся, — зневажливо посміхнувся Фонарьков.

— Коли шум-гам зчинився, старий сам до мене припхався: «Знаю, що твоя робота. Принеси манаття, я продам, поки не пізно». Я й віддав. А потім мене забрали.

— Про діда все розповів?

— Нікого ще не продавав і не продам.

— А костюми?

— Написав, що на базарі збув, а гроші прогуляв.

Фонарьков хлюпнув коньяку в келихи:

— Це дід підвів тебе під монастир. Знаю я таких, добреньких.

Сашко аж свиснув із подиву:

— Таке скажете! Слідчий сказав, що я на «Зеніті» засипався. Фотоапарати були пронумеровані, я не знав цього. Та ще й відбитки пальців знайшли.

— Що ж, так тобі й треба. Не вмієш — не берися. Самодіяльність розвів…

Фонарьков маленькими ковтками з насолодою випив коньяк. Сашко теж пригубив і, пожувавши шоколад, пішов на відвертість:

— Набридло копійки лічити. Цілий день кручуся, як посолений в’юн, а ввечері й відпочити немає за що. От минулого тижня поїхав у Ялту. На дорогу — п’ятірка, гральними автоматами побавився — десятка, з якоюсь дівулею познайомився, пішли в ресторан — четвертак. Та ще те-се — і аванс мов корова язиком злизала. Я вже не кажу, що хочеться купити і телевізор, і магнітофон, і якусь фірмову вдяганку. Про машину й не згадую.

12
{"b":"548960","o":1}