Ці марення ще більше виснажували, висотували ос­танні сили. І, наче на противагу їм з пронизливою яс­ністю в розпаленому мозку виникло інше видіння.

Я сиджу в кабіні літака, що рухається на величезній висоті над пустелею. Звідси вона нагадує обрисами людсь­ке серце, яке наче шабельним ударом розсічене тонкою лінією автостради. За краєм пустелі туманно голубіє безконечна гладінь моря. Літак веде Льотчик, живий і неушкоджений, а поряд сидить Ізольда і погладжує мою руку. Льотчик наспівує якусь веселу пісню, і я посмі­хаюся від щастя. Ми пливемо у сяючій нескінченній бла­киті, туди, де синяву неба й моря прорізає тонка риска обрію…

Сили вичерпалися, коли до автостради лишилося, як кажуть, рукою подати. Я вже чув шум моторів, коли по шосе зрідка проносяться автомобілі, бачив бліді відблиски фар. Але не міг навіть поворухнутися. М’язи не піддава­лися ні наказам, ані умовлянням.

І тоді я знову побачив Льотчика — але цього разу не в кабіні літака. Він сидів поряд зі мною на піску. Ви­діння було убивчо реалістичне — ніч, пустеля, залита мертвотним місячним сяйвом, пронизуючий до кісток хо­лод…

— Вставай, ти майже досяг мети. Нерозумно здава­тися зараз, коли найстрашніше позаду, — суворо промо­вив він.

— Звідки ти взявся? — ледь видихнув я. — Адже ти загинув!

— Смерть не страшна, коли ти зміг зробити все, на що здатний, зміг залишити добрий слід на землі. Страшно вмирати, коли такого сліду не залишив… Ні, я живий: у сонячних променях, що ніжно голублять землю на сві­танку; в краплинах роси, що переливаються на пелю­стках квітів; у паростках, що тягнуться до неба; у сви­стінні вітру і гуркоті океанського прибою; у статечності рік і в грайливості гірських струмків; навіть у міріадах піщинок цієї пустелі, що спить до певного часу… Але го­ловне — я живу в пам’яті людей, які знали й любили мене, і яких знав і любив я. І в твоїй пам’яті, Мандрів­нику. Тому ти мусиш жити і досягнеш мети. Ти не маєш права не легкодуху смерть, доки живий Синій і зло хи­жо вкорінюється в нашу землю, доки твоя кохана в не­безпеці й невідомості!

Я здригнувся й поповз, і хотілося закричати від люті на своє безпомічне, чуже тіло, яке вже не відчувало ні болю, ні втоми і рухалося вперед не за допомогою сили м’язів, а одним шаленим всеохоплюючим бажанням — вперед, вперед!

І лише тоді, коли руки торкнулися бетону автостради, я дозволив собі розслабитися, зупинився і прислухався. Дивно, але це не була мертва тиша пустелі: це була тиша дзвінка, настояна на гіркувато-терпких пахощах полину, на медовому ароматі налитого щедрим сонячним золотом колосся, безконечна тиша розмореного полудневою спе­кою степу.

Цього разу я перебував у непам’яті довго — ніч не раз змінила день, поки свідомість остаточно повернулася до мене. У ті недовгі миті, коли я розплющував очі, вви­жалися чиїсь ніжні й сильні руки, які підтримували ме­ні голову й підносили до вуст чудодійну крижану воду; у напівсні я бачив розпухле кошлато сонце, що палало в центрі величезного блакитного рефлектора, який, зда­ється, чадів від пекельного жару; бачив рятівний тент, що захищав мене від нестерпної спеки; в якийсь момент я зрозумів, що мене кудись везуть, бо відчув рівномірне погойдування і гул мотора; інколи я відчував на собі чийсь пильний погляд, намагався розплющити очі — і не міг… Нічна темрява не приносила полегкості, бо швидка їзда у невідомість не припинялася і вночі, а таємничий погляд супроводжував мене, обпалюючи і краючи душу ще сильніше, ніж удень…

Нарешті ми прибули — автомобіль зупинився, і зда­леку долинув невиразний шум, приглушений шепіт, мене обережно підняли й понесли. Це відбувалося вночі, і, крім невиразних тіней, я нічого не розгледів. А потім густа, грузька чорнота знову надовго поглинула мене.

Проте ніч неминуче змінює світанок, сон — пробуджен­ня. Мені дуже подобається оцей хвилюючий перехід у природі і в людині. Люблю весну, коли земля солодко потягується після зимового сну, напружуючи м’язи-ріки, і вдихає на повні груди п’янке весняне повітря, скида­ючи непотрібну вже сніжно-крижану ковдру. Люблю сві­танкову зорю, коли темне небо теплішає, наливаючись світлом, і хмари ніжно рожевіють у промінні ще неви­димого сонця, і вітер зриває росяну свіжість, і птахи, пробудившись, на всі голоси співають віковічний гімн вранішньому сонцю. Люблю дивитися, як прокидаються діти: з такою безпосередньою посмішкою, з такою світ­лою й чистою радістю, що й усе навколо світлішає, ося­яне зустріччю нового дня… Донедавна мені подобалися й власні пробудження — до тієї жахливої миті, коли я прокинувся біля вогнища в оазі. Не так швидко зітреть­ся ота настороженість, з якою я тепер стрічаю кожний ранок…

Не розплющуючи очей і не змінюючи пози, прислу­хаюся. Тиша.

Мозок працює чітко, в думках — кришталева прозо­рість, а час знову розтягується, як гума, і навіть паузи між ударами серця подовжуються, сповнені тривожного очікування.

Поволі розплющую очі… Сутінки у багряних відтін­ках…

Мене оточує сад, настільки ж незвичайний, як кришта­левий сад Ізольди. Але там панувало світло, чисті та яскраві барви, а тут я бачу ліниву пишноту форм, млосне багатство різноманітних відтінків червоного кольору — від ніжно-рожевого до темно-вишневого. Деінде вони чер­гуються зі збуджуючим мерехтінням синього й фіолето­вого. Рожеві гілки дивовижних дерев, плавно вигинаю­чись, хиляться до темно-червоного трав’яного килима під вагою фантастичних фіолетових і багряних плодів; граціозні пурпурові квіти принадно похитують голівками, розливаючи круг себе солодкі запаморочливі пахощі; над ними повільно кружляють яскраві метелики. Крізь тишу, яка огорнула все навкруг, починає долинати дивна музи­ка… Вона звучить усе виразніше, голосніше, сповнена принадної знемоги, м’яко і владно заполонює свідомість, викликає незвичні відчуття та емоції…

Настороженість поволі залишає мене, розпливаючись у музиці, і ріка часу, поминувши урочище, знову спо­вільнено й плавно несе мене крізь секунди та хвилини.

Я лежу в гамаку під склепінням ажурної альтанки, у казковому саду, який пронизують тьмяні таємничі спа­лахи. Рухи мої легкі, вільні.

“Де я? Мої чудернацькі видіння — це марення чи ре­альність?” — ці питання висвердлюють мозок, але зали­шаються без відповіді. Здається, увесь мій шлях у див­ному лабіринті світів складається з питань, на які не­можливо відповісти. А втім, не для всіх же троянди…

Підвівшись, перевалююсь через край гамака і стаю на ноги. І лише тепер помічаю, що на мені вишитий яки­мись брунатними візерунками халат. Під серцем затрі­потів липкий холод, і я гарячково став обмацувати свій одяг у пошуках неіснуючих кишень.

І раптом почув за собою грудний жіночий сміх. Ніяко­вість гарячою хвилею вдарила в обличчя — добряче ж я виглядаю з оцим мацанням! Роздратований із власної поведінки, повертаюся, з усієї сили намагаючись зобра­зити невимушену посмішку…

І застиг. Зник — увесь перетворився в болісний крик, зітканий зі звуків безконечно дорогого імені, крик, що вирвався із серця, блискавкою простромив груди… і за­стряг у горлі.

Ні, це не Ізольда. Хоча диявольська омана заледве не кинула мене до її ніг — така схожа вона була на ту, чий образ свято зберігає пам’ять серця, настільки ж по­дібні красою і довершеністю були риси її обличчя і лі­нії тіла. Вдивляюся довго й жадібно… Очі. Інші очі. І ще — волосся: синяво-чорне, про таке кажуть — кольору воронячого крила… Але головне — очі.

— Ну, здрастуй, герой! — у синьому кипінні очей спа­лахують і одразу ж згасають насмішкуваті вогники. Ме­не чомусь неприємно вразило це звертання — “герой”. Коліщатка асоціативних зв’язків ось-ось зчепляться одне з одним, але я за мить забуваю про це, бо вона підходить зовсім близько і дивиться на мене знизу вгору: ультра­мариновий вогонь вирує в очах, контрастуючи з білим мармуром обличчя, посмішка на коралових губах, довгі пухнасті вії, тонкі брови врозліт… Я розгублений, засліплений, знищений… Заплющую очі і намагаюся викли­кати в пам’яті образ Ізольди, щоб хоч як-небудь нейтра­лізувати, блокувати потужний тиск на мою підсвідо­мість… Це зробити важко, я відчуваю це, але треба щось говорити, і я розплющую очі і питаю найперше, що спа­дає на думку: