Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.

— Гайда! — він махнув рукою.

Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:

— У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…

— А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?

— Авжеж. Сестра в нього, Райка…

— Не слухай ти його, — перебив Кобзєв. — Льоня справедливо все оцінював, не зважав на те, хлопець чи дівчина. А сестер не вибирають. Та й не тільки за неї — за будь-кого міг піти на ножа, коли треба було. Пам’ятаєш, як він за тебе з Лещуком зчепився?

Рем Євтихійович ствердно покивав головою.

— Часто він сварився з сестрою?

— Бувало, — неохоче відповів Сомов. — Шпетив її частенько.

— Загуляла?

— Про це не казав.

— Та ти ж знаєш, — обізвався Кобзєв.

— Загуляла — це одне. Він принципово… Що життя ламає собі й Андрієві, чоловіку. Жили, мовляв, як люди, та її ніби гедзь укусив: стала примушувати чоловіка день і ніч червінці заробляти, а сама білим світом нудила. Льоня до них часто приходив.

— Ех, життя-життя… Підкине на рівному місці — та й край. А ти метушишся, щось плануєш…

Помовчали. Натужно гурчала вантажівка, скрипіла фанерна будка, за вузенькими запорошеними віконцями пропливали крамниці, будинки й скверики мікрорайону.

Сашко порушив мовчанку:

— А чому «на рівному місці»?

— Інакше й не скажеш… Льоня, вважай, найакуратнішим був, і треба ж — саме з ним…

— Годі про це, — перебив Кобзєв. — Скільки вже можна говорити?

— Багато можна, — наїжачився Сомов, — бо шкода хлопця. Не рівня тобі. І завжди з повагою…

— От-от, — Кобзєв викинув недопалка за борт. — Шанобливий. Ніколи брутального слова не зронить. Овва! Багато ви знаєте. В три поверхи як загне, бувало, — не відмиєшся.

— Бо заробив, даремно б не загнув. П’ять разів подумає перед тим, як рота розкрити. Валентин, установник, — пройдисвіт пройдисвітом, та Льоня до нього довго придивлявся, поки виказав усе.

— А чого він на нього напустився? — не вгавав Сашко. — Це ж той Валентин, який до шефа їздить?

— Він, — ствердно кивнув Сомов. — І чому в нього права не заберуть? Напідпитку ж гасає…

— То Льоня через це розлютився?

— Ні… Хоча, може, через це теж. Шишака якогось усе згадував. Погрожував: я, Мовляв, тебе виведу на чисту воду.

Федір уточнив:

— Не шишака, а набалдашника.

Машина зупинилася.

15. Барон

Для рішучого кроку бракувало поштовху. Раніше чи пізніше Барон наважився б на це, хоча тепер із «діловарами» він зустрічався рідше, ніж звичайно, та й Віки не було поряд.

У психіатричну лікарню, куди потрапила Віка, він прийшов відразу ж після того, як дозволили відвідати хвору.

У полинялому халатику вона видалася маленькою й теж ніби злинялою, а без косметичних штрихів — змарнілою і постарілою. Звичайно, вона зраділа, що Барон навідався, але розмова не в’язалася.

Після відвідин Барон щоразу напивався, але не в «колі», а з Валентином. Жлуктили в загидженому темному гаражі. Наступного дня Барон розшукував Таню й висповідувався — не до кінця, та все ж відвертіше, ніж будь із ким. Таня здогадувалася про його особливе життя, але до кінця не вірила, а може, не хотіла вірити… Були в тій відвертості й гра, і підсвідоме бажання випробувати себе, погратися з вогнем. І якесь каяття… Неждано-негадано склалося так, що до його рішучого кроку стала причетною саме Таня.

…Ще до знайомства з Вікою бачилися вони часто — приїжджаючи на канікули додому, він часто забігав у бібліотеку, де працювала Таня. Зустрічалися й пізніше, коли уже закінчив інститут, але з кожним роком усе більше віддалялися одне від одного, розмовляти ставало все важче. Вилити душу було необхідно, адже лиш Таня, як повелося ще зі школи, знала все про Барона. Тільки з Танею він знімав внутрішнє напруження, яке наростало й наростало. Про довіру не йшлося: дедалі глибше занурюючись у «діловарське» життя, твердо затямив, про що і як можна розповідати. Та згодом відчув: Таня перестає його розуміти, дивується: невже все це серйозно? — й навіть якось болісно всміхається, ніби шкодує за тим, що в їхніх стосунках уже нема тієї дитячої відвертості, яка завжди зближувала. Та що воно бачило, це дівчисько? Мізерну зарплату бібліотекарки? Власноруч пошиті сукенки? Босоніжки з універмагу? Синюшні магазинні кури? На цікаві книжки й то в них — у бібліотеці! — черга, і Таня Білякова, хоча вже була старшим методистом, опинялася в ній далеко не першою. Тендітна, бліда, із зачіскою, яка і не псувала, і не прикрашала її, в благенькому синьому халатику, Таня чи не в усьому програвала Віці. Баронові так і кортіло вигукнути: «Подивися на себе, христова наречено! Що ти маєш від „праведного життя“? Хіба тобі долею визначено тільки на книжках знатися?» Та змовчував, бо знав, що в криках, у злості прорветься те єдине, що приховував од Тані: його невпевненість. Його відчуття непоправної помилки, хибно обраного шляху, відчуття, знайоме всім автомобілістам: проминувши потрібну вулицю, розумієш, що не туди їдеш, але нічого вже не вдієш, бо знаки не дозволяють розвернутися…

Хотілося чимось здивувати Таню, примусити її подивитися на його життя іншими очима. Кілька разів приносив модне ганчір’я, але Таня брала «фірмові» обновки лише після довгих умовлянь і за гроші, а це вже не завдавало очікуваної втіхи. Та коли тяжко захворіла її мати й Барон купив у «діловара» й приніс розрекламовані закордонні ліки — Таня аж засяяла. Баронові здавалося, що він ніби якийсь великий гріх замолив.

А через тиждень Танину матір забрала «швидка допомога».

У лікарні, де не жила й не вмирала тітка Ліза, Барон довідався, що випадок з Біляковою був не єдиним: хтось пустив чутку про чудодійну силу закордонних ліків, які невідомо якими шляхами потрапляли в руки перекупніків і які насправді були шкідливими. Зневірені хворі за великі гроші купували їх і часто-густо опинялися або у клініці, або в морзі.

Барон слухав лікаря, скрушно хитав головою, але думав про інше. «Діловар» на прізвисько Форсовець не міг не знати, яку «панацею» (так він назвав ліки) продає, й Барон прикидав, як провчить цього грошовитого покидька.

З’ясувати координати Форсовця було нескладно. Натрапив на слід і разом з Валентином почав невідступно стежити за кожним його кроком. Робочий одяг і службова оперативна машина давали змогу крутитися в подвір’ях будинків, не викликаючи підозри.

Час Барон вибрав точно: Форсовця в квартирі не було, на сходах — ні душі. За дві хвилини зняли зліпки з обох замків і зникли.

Ще два дні робилися ключі — різними слюсарями. Згодом вибрали хвильку й перевірили: ключі відмикали замки.

Вкрай хотілося, щоб заплановане впало на Форсовця, як божа кара. Барон був певний, що Форсовець, відчуваючи свою провину — бо не один гріх мав на совісті, — не кинеться заявляти в міліцію. Та все одно зважував кожну дрібницю, вивіряв кожен крок. Необхідно бути у цій справі особливо обачним: сусіди могли здогадатися чи почути. Що ж, Барон і це врахував.

Того дня він разом з Моховиком сів у машину, до якої був причеплений компресор.

У двір повернули, точно знаючи, де і як будуть працювати. Розвернули її запустили компресор.

Мжичило, повівав холодний вітер. Непомітно замазали грязюкою номерні знаки машини і взялися до роботи. В дворі ніхто не вештався, поодинокі перехожі не звертали уваги на двох заклопотаних роботяг.

Увімкнули перфоратор, і Моховик, не випускаючи з рота цигарки, заходився пробивати дірку в бетонному цоколі — якраз під вікном Форсовця.

Барон метнувся в будинок і швидко відімкнув обидва замки. У передпокої поставив на підлогу брезентову сумку, завченим рухом натягнув рукавиці. Видобув вигострену до блиску сокиру й короткий ломик.

9
{"b":"548960","o":1}