Коли ми врешті рушили, я відкинувся на спинку си­діння і заплющив очі.

І ось я знову стою на перехресті часів — знесилений, спустошений, розбитий, неначе посудина, з якої спершу вибрали вміст, а потім щосили кинули об землю… Ван­тажівка довезла мене під самісінькі сходи “Континенталю” і помчала далі. Я стою майже на тому ж місці, що й уперше, але тепер у мене за плечима вже є минуле, моє минуле, хоча й не всього життя, а тільки тієї його частини, яку я пам’ятав. І це минуле давило мені на плечі нестерпно важким тягарем. Невже права була Ізольда-друга, що краще жити взагалі без минулого? Адже тоді не довелося б страждати від свідомості допущених про-рахунків і помилок, і біль втрат не обпікав би серце, і зло, заподіяне тобі і твоїм близьким, забулося б, і не від­повіла б на нього гаряча хвиля людської ненависті…

Я поглянув на свої руки, вкриті слідами недавніх опі­ків. Перевів погляд на виблискуюче склом і алюмінієм громаддя “Континенталю”.

Коло замкнулося. Але чого я досяг? Відкрив для се­бе кілька банальних істин, відомих уже тисячі років? Зіткнувся з питаннями, що йменуються “вічними” і на які ніхто ніколи не відповів і не відповість? Проте, мож­ливо, суть полягає якраз у тому, що кожна людина що­разу по-новому, по-своєму відкриває ці істини, шукаючи свої відповіді на одвічні питання?

Ні, коло не замкнулося. Завершився виток спіралі. Спіралі у заплутаному лабіринті. Скільки їх ще буде, оцих витків? Скільки світів доведеться мені пройти? І що для мене приготувала доля в кінці кінців?

Проводжаю поглядом кінний загін драгунів, що пере­сікає автостраду. Автомобілі з виском зупиняються, про­пускаючи вершників у розшитій золотом і сріблом фор­мі.

“Ну що ж, твоє препоганство, подивимось, який з тебе провидець!” — виривається у мене вголос. Попра­вивши кобуру з люгером, піднімаюсь сходами “Континен­талю”.

Ресторан у ці вранішні години був порожній. Біля входу до залу нудьгували швейцар і вже знайомий мені лакований жевжик. Вони байдуже ковзнули по мені по­рожніми очима. Я дістав гаманця й почав демонстра­тивно перераховувати гроші, і враз перетворився на об’єкт найпильнішої уваги.

“Отак воно краще!” — подумав я зловтішно, але не­вдовзі відчув гострий укол сорому: невже через кілька зіткнень зі злом я сам став злішим? Влада грошей над людьми, з якою мені вже неодноразово довелося зустрі­тися, вплив цих “паскудних папірців” на людські душі — все це викликало в мене огиду. А зараз я був змушений скористатися з цієї влади, бо не мав іншого виходу. Але чомусь замість цілком зрозумілої бридливості відчув зловтіху.

Після деяких вагань я покликав швейцара. Той під­скочив, наче пес, який уздрів шмат м’яса у руці хазяїна, хіба що хвостом не крутив. Я простяг йому банкноту з написаною олівцем тризначною цифрою.

— Це мій номер. Сповістиш, якщо тут з’явиться хтось із потрібних мені людей, — і я докладно описав Синього і обох Ізольд. — Отримаєш вп’ятеро більше. Але про це не повинен знати ніхто.

Швейцар гаряче почав запевняти мене у своїй без­межній відданості. За інших обставин я, може, посміяв­ся б, але зараз мені було не до сміху. Межа його “відда­ності” вочевидь вимірювалася грошовим еквівалентом. Якщо Синій заплатить йому більше…

І знову години чекання потекли вогненним потоком, все більше сповнюючи душу тривожним хвилюванням. Я не зводив очей з телефону, але той мовчав.

Довгожданий дзвінок пролунав лише під вечір. Я схопив трубку і припав до неї, закам’янівши у незручній позі й боячись навіть дихнути.

— Четвертий столик у крайньому ряду під вікнами, — почувся приглушений голос швейцара. — Дівчина, схожа на ту, що ви описали. З темним волоссям.

Я кинув трубку і рвонувся до виходу. Вилетів з но­мера, ледь не виламавши двері, промчав по коридору і, прорізавши натовп постійних відвідувачів, увірвався до ресторану. Десятки очей з боязким здивуванням втупи­лися в мене. Я шаленим поглядом обвів зал. Нікого, хто хоча б віддалено нагадував Ізольду-другу. А за вказа­ним столом сидів якийсь чоловік… Диявольщина!

Я підійшов ближче й придивився. Високий, статечний, з аристократичним обличчям, з благородною сивиною в чорноті густого волосся, з тонкими, красиво окреслени­ми губами.

— Вибачте… Тут сиділа дівчина. Ви не бачили її?

— Що, втекла? Нічого, буває… Ви сядьте, заспокой­теся. — Незнайомець пильно глянув на мене крижинками зіщулених очей. — Сідайте, сідайте. Ось так. А тепер ви­пийте!

Я машинально проковтнув огидну палючу рідину, яку він плеснув мені в чарку.

— Граф Насін, — простяг до мене руку. — Радий буду познайомитися!

Я потиснув йому руку.

— А мене називайте Мандрівником. Просто Мандрі­вником.

— Правильно, — Насін розуміюче посміхнувся. — На­віщо обтяжувати себе мирським ім’ям? Справа, врешті, не в імені, а в суті, чи не так?

Я мовчки кивнув.

— Ви мені сподобалися. У вас відкрите, чесне і муж­нє обличчя. Обличчя людини, не зіпсованої цивілізацією. А вашу даму я бачив. Зіткнувся з нею, коли заходив до ресторану. Красива жінка… З нею був якийсь пан вель­ми непрезентабельної зовнішності.

Світ затьмарився і похилився. Я схопився за ріг столу.

— Як… як він виглядав?

— У синьому костюмі, бездоганно скроєному, і з си­ньою фізіономією… Бр-р-р!.. — він скривився. — Але куди ж ви?

Я прожогом вилетів з ресторану. До смерті наляканий швейцар вказав униз, на вихід. Двома стрибками подо­лавши сходи, я встиг лише побачити, як від “Континенталю” від’їжджав знайомий чорний автомобіль… Я скреготнув зубами від прикрості: Синій вислизнув з-під самого носа.

Постоявши трохи з відчуттям жару й порожнечі в го­лові, я повернувся до столу. Граф Насін зустрів мене співчутливим поглядом.

— Звідки він узявся, клятий демон? — забувшись, за­питав я сам у себе вголос.

— Цього я вам не можу сказати. Але можу зазначи­ти, що в кутку стоїть столик на вісім персон… Бачите?

— Він сидів із ними? — пожвавився я.

— Він сидів поряд.

— А-а-а… — розчарувався я, одразу втрачаючи інте­рес до компанії, що сиділа там. Проте, можливо, вони щось знають? — І що ж це за компанія?

— Вони навряд чи заслуговують на чиюсь увагу, — Насін зневажливо махнув рукою. — І дарма ви так хви­люєтеся. Годі вже! Жінки, як правило, не варті тих почуттів, тих страждань, які вони викликають у нас, чоло­віків. Повірте моєму досвідові, молодий чоловіче! Добро­чесність у наш час зустрічається вкрай рідко, світ спов­нений підступності й підлоти, і квінтесенція цього — жінки! Жінки, ці брехливі істоти, які дивляться на чо­ловіка, як на незайнятого візника… А ті, хто хитріший, вдають, нібито для них усе байдуже. З отакою царствен-но-лінивою нудьгою обмацають тебе млосним поглядом і одвертаються, але позу при цьому обирають найефек­т­­нішу…

Граф подивився на мене й осікся.

— Ну-ну… Бувають і винятки, звичайно ж. Ви про­бачте, якщо я неумисно торкнувся… Але запам’я­тай­те: чим красивіша троянда, тим гостріші її колючки!

— Хто ці люди? — перебив я.

— Хто? — перепитав Насін і подивився на столик у кутку, як кіт на мишу. — Сії особи мають сміливість чи, точніше кажучи, нахабство величати себе поетами. Най-блискучіше поетичне сузір’я… чи суцвіття, або ще якесь чортовиння!

— Чим це вони вам так допекли? — здивовано погля­нув я на графа.

— Чим? — він в’їдливо посміхнувся. — А тим, що лю­дей мого покоління вони з пантелику не зіб’ють, але мо­лоді, вибачте, задурюють голову, засмічують душу своїм віршеподібним лайном… Так звана нова поетична хви­ля! Нова!..

Я мимоволі посміхнувся — граф був гострий на язик.

— Нове, на жаль, часто сприймається в штики. Чи не дуже суворо ви ставитесь до них?

— Молодий чоловіче, — жовчно озвався граф, — маю надію, що ви, по-перше, не встигли ознайомитися з опу­сами цих: віршомазів, а по-друге, володієте хоча б еле­ментарним поетичним смаком. Інакше я буду говорити з вами про погоду на Новій Гвінеї, про літаючі тарілки, про ціни на оливкову олію, про що завгодно — тільки не про поезію.