— Цього ніхто не знає. Відомий лише початок та кі­нець. Між ними була біла пляма. Навіть більш-менш ймо­вірних гіпотез немає. А ідея експерименту була цікавою надзвичайно: дослідження особливостей поводження психомоделі з вибірковим відключенням пам’яті. Віктор ви­рішив справу по-своєму. Зробив свій власний психовідбиток і через селективний блокіратор пам’яті запустив його до інтегрального імітатора “Арідана”. А втім, на­віщо я тобі все це розповідаю? Не варто… Адже стільки часу минуло.

Валентин замовк, знову вдивляючись у світлу пляму молодого ялинника, що розрісся за десять років і сховав під собою навіть найменші ознаки давньої катастро­фи. Але поруч з Іриною мовчати не випадало, і Вален­тин, зітхнувши, продовжив:

— Я трохи спізнився. Коли зайшов до лабораторії, Віктор уже сидів перед пультом Прямого контакту з шо­ломом на голові і дуже хвилювався. Л як побачив мене, вигукнув: “Вальку! Дивися й запам’ятовуй! Я чекав цього моменту все життя…” Я тоді досить скептично ставився до психомоделювання і, пригадую, не втримав­ся від іронії, бовкнувши, що не уявляю, яку конкретну користь можна мати від споглядання походеньок якогось електронного духа. Віктор глянув на мене, як на дурня, і сказав: “Згадай триптих Гайярда “Краса і Самотність”. Пам’ятаєш, з якими відчуттями стояли ми колись перед цим шедевром? Скільки думок і питань навіяв він тоді! Чимало з них і дотепер залишилися нерозгаданими…” Тепер я розумію: цей триптих був для нього чимось більшим, ніж звичайна картина, навіть улюблена. Це бу­ла частина його душі, сторінка життя, яку не можна вир­вати.

— Мабуть, що так, — тихо озвалася Ірина. — Віктор казав мені, що я схожа на одну з жінок Гайярдового триптиху…

Голос жінки затремтів, і вона замовкла, ковтаючи сльози. Валентин обережно торкнувся її руки:

— Так, Іринко! Він і мені те саме говорив. Радів, як дитина, з того. Бо кохав тебе по-справжньому.

— Але ж не може це… Ні! Ні! Збожеволієш тут! Чи це… чи не пов’язане це якось із катастрофою?

— Не знаю. У цій історії аж надто багато загадково­го. За якими принципами Віктор програмував інтегрально-моделюючі блоки “Арідана”? Інакше кажучи, яким він бачив той світ, де мала перебувати його психомодель? Ну, нехай я, фізик-технар, чогось не розумію. Але ж всесвітньовідомі психологи й мистецтвознавці сушили го­лови! А знаменитий японський академік Агава сказав, що Віктор із нікому не відомої генеральної ідеї зробив акваріум, влив туди суміш ідей-компонентів, а потім за­пустив у нього якусь безрідну рибину — психомодель. Звучить начебто дотепно, але далі цього Агава, завжди обережний з висновками, не спромігся піти. Й ніхто не пішов. Проте залишилися деякі записи, зроблені рукою Віктора. їх вивчала спеціальна комісія. Виявилося, що твій колишній… Вибач, будь ласка… твій Віктор за ос­нову принципу програмування поклав літературні дже­рела. Але як! Зразки середньовічної літератури Сходу, класика всіх часів і народів Європи, Америки, Африки, російський декаданс початку двадцятого століття, фоль­клор з найдавніших глибин історії людства, різноманіт­на белетристика відомих і невідомих авторів. І, нарешті, Гайярд! Це все стрибок у наш час — кінець двадцять другого століття! Нещодавно я зустрічався з професором Коліним, і він сказав, що Віктору, мабуть, закортіло відправити свою психомодель у подорож по казкових літе­ратурно-художніх світах. Але вводячи до інтегрально-моделюючих блоків “Арідана” мистецькі оригінали, він порушив пропорції психомоделювання і… зник. Віктор програмував “Арідан” способом прямого контакту і, на­певно, вклав у нього всю свою особистість. А до того ж він оддавна мені казав, що мріє побувати у чарівній краї­ні, змодельованій з літературних образів, які найглибше зачіпають душу…

— О так! — підтвердила Ірина. — Він і мені говорив щось подібне. Смішно зізнатися, але у перші роки на­шого знайомства ми гралися, як діти, вигадуючи всілякі казкові подорожі, смішні й трагічні ситуації.

— Це підтверджує гіпотезу Коліна, — сухо зауважив Валентин. — Але я не впевнений у тому, що все це мало якийсь конкретний глибокий зміст. Мабуть, правду ка­зали науковці, котрі твердили рік у рік, що Віктор пішов безперспективним шляхом голого експериментаторства. А втім, хтозна, як воно насправді? Можна втрапити пальцем у небо… А може, Віктор мав рацію? Такий під­хід до життя ще ніким не заборонений. Усе залежить од наслідків… Ти не слухаєш мене, Ірино? Вибач, я не хо­тів морочити тебе своїми сентенціями. Але дозволь ще кілька слів. Про Віктора говорили всякого: і доброго, і поганого. Та річ не в тім. Здається мені, що у нього все-таки була заповітна мета — чітка й глибока. Коли ж він зник… пробач, пішов на експеримент… у той час теорія і практика темпоральної фізики були, так би мо­вити, в ембріональному стані. Але мушу зауважити: саме в той час був створений перший комплекс для дослі­дження часових переходів під назвою “Хронос”. Як тобі це пояснити?..

— Машина часу?

Валентин мимоволі посміхнувся:

— Ви, неспеціалісти, інколи одним словом сміливо називаєте найскладніші речі. А чи ти знаєш, як офіційно іменується оцей “Хронос”? “Комплекс ер-зет-каскадних анатохронних генераторів з нелінійним темпоральним квазіінверіором…” От бачиш, ти навіть посміхнулася. А це, між іншим, ще неповна назва. “Хронос” — річ архісклад­на. Тому і знадобилася для управління ним така могут­ня комп’ютерна система, як “Арідан”. Вони непогано поєдналися, але, на жаль, наслідки взаємодії надсклад­них систем не завжди можна передбачити. А Віктор при­стосував до цих двох систем ще й третю, набагато склад­нішу… Одним словом, під час експерименту “Арідан” невідомо яким чином заблокував усі дев’ять рівнів за­хисту і ввімкнув “Хронос” у такому режимі, який ніхто навіть передбачити не міг. От тобі й катастрофа. Однак це лише те, що, як кажуть, лежить на поверхні. Далі ж криється щось незрозуміле. Дивна річ, але здається, що психомодель Віктора вийшла з-під контролю електрон­ного мозку, більше того — сама почала ним керувати. Містика якась! “Хронос” запрацював у режимі часового пробою. Простіше кажучи, Віктора закинуло у глибини невідомо яких сторіч… І він сам у цьому винен. Не треба було підмінювати свою психокопію собою. Комплекс спрацював на рівні неможливого. Але — тільки в один бік…

Ірина плакала. Та раптом вогник надії зблиснув у її очах. Вона рвучко повернулася до Валентина.

— Значить… Значить, не виключена можливість зво­ротної дії!

— Ні, Ірино. На превеликий жаль. Усі відомі факти мають лише теоретичний інтерес. Ми досі не змогли до­сягти структурної ідентичності об’єктів, переміщуваних у часі. Навіть найпростіших. Що вже казати про люди­ну… Ні, це неможливо.

Вітер, поривчасто зірвавшись з гір, розгойдав верхів­ки могутніх кедрів, і вони озвалися глухо й непривітно. Ірина зіщулилась, охопивши плечі руками. Перші зорі заяскріли у розривах поміж хмарами, місячне світло не­виразним сріблястим віялом дробилося у пухнастих гіл­ках.

— Ходімо, я проведу тебе, — сказав Валентин. — Ночі вже холодні.

Він обережно торкнувся Ірининого плеча. Вона пішла за Валентином.

— Знаєш, Валентине, що найбільше допікало мені всі оці десять років? Я не встигла сказати Вікторові про сина. Під час нашої останньої зустрічі я вже знала про це. А він так і не довідався. Не можу змиритися з його заги­беллю… Він сниться мені щоночі. І завжди живий. Сни якісь чудернацькі… Начебто продирається він до мене крізь жахливий заплутаний лабіринт. Я кличу його — не чує. Тільки іноді дивиться на мене тоскно й читає вірші.

— Вірші?

— А хіба ти не знаєш, що він писав вірші? Втім, це й не дивно: він не вважав свою поезію гідною чиєїсь уваги.

Вона заплющила очі й тихо, співуче продекламувала: