Хочете вірте, хочете ні, але вся ця історія, яка почалася з того, що Петрик одного разу не послухався мами, трапилася насправді, але адреси жодного з героїв я не дам згідно з їхніми гарячими особистими проханнями. Ніяких доказів їхнього перебування в Заекранні не залишилося, фотографія пам’ятника знаменитому Рятівному Чиху зникла сама собою при перезавантаженні «вінди», тому довести правдивість цієї історії нічим. Тож наші герої ризикують бути оголошені брехунами, а їм цього дуже не хочеться.

Почалися новорічні канікули. Як класно! За тиждень до Нового Року випав сніжок, установилася ясна погода, морозець іще не щипав за ніс і щоки, але вже змушував сніг приємно рипіти під ногами. Недалеко від Петькового дому залили ковзанку, і він із величезним задоволенням ганяв із хлопцями шайбу.

- Пас! Куди? Мазило! Навчися ключку тримати! Сам ти турок китайський! Тобі б квадратною шайбою грати!

Такі вигуки цілий день лунали над ковзанкою, доповнюючи тріск ключок, скрегіт ковзанів, зойки хлопчаків. Петрик не помітив Наталю, яка підійшла до лави, де гравці взували ковзани, залишаючи поруч взуття, що лежало зараз безладною купою. Вона хвилин десять спостерігала за хлопчаками, насамперед, звичайно, за Петриком.

- Рику! — неголосно погукала дівчинка друга.

- Шанко! Здорово! Ти бачила, як ми їм накостиляли? Шість — три! Неслабо, га? Молодець, що прийшла!

- Ти ще довго?

- Ні, усе вже! Шість — три! Ха! Будуть знати, з ким зв’язуватися! Барбоси нечесані…

Светр на Петьковій спині був вологим і трохи парував на морозі, на пітне рожеве чоло налипло волосся. Видно, перемога над «барбосами нечесаними» далася не дуже-то й легко. Швидко перевзувшись, Петрик голосно попрощався з друзями:

- Бувайте! Ну, — повернувся він до Наталі, - гайда чаї ганяти!

До будинку було зовсім недалеко, і хвилин за десять вони опинилися в Петьковій квартирі.

- Шано, ти тут погосподарюй, а я швиденько в душик пірну, а то як рисак після перегонів…

Потім вони сиділи за столом і пили чай з медом, яким почастував онука дід Юра.

- Рику, я вчора з Орігом говорила.

- З ким?!

- З Орігом, тобто з Ігорем.

- Навіщо він тобі здався? Знайшла, з ким говорити!

- Він мене знайшов, не я його. І, між іншим, правильно зробив. Ти ж не дослухав, про що йдеться, а відразу…

- Ну, добре, вибач. Ти ж знаєш, як я його «люблю», зрадника цього.

- Я теж до нього не дуже добре… Але річ не в цьому. Він розповів одну цікаву штуку. До тебе чи Кадима він іти побоявся, каже, дадуть одразу по шиї, а вислухати не вислухають. Але ж правильно говорив, га? Дав би?

- Ха! Ще запитуєш! Так би залимонив…

- Так ось… Слухай, Оріг у місті глюка бачив.

- Що, знову?! Ми вже цю тему закрили, Гірея давно в цифрі, який глюк?

- Оріг був у Заекранні найдовше. Думаєш, він не може відрізнити глюка від людини? Та й взагалі, ти ж знаєш, як він тікав із Заекрання. Та він його боїться більше, ніж… не знаю чого… І нас боїться! А однаково мене знайшов. Виходить, для цього були дуже вагомі причини.

- Так… — Рик почухав потилицю. — Питаннячко… Не хотів би я його бачити до кінця днів своїх, але, мабуть, доведеться. Значить, так, давай завтра о десятій у мене. Кадиму й Васлі я подзвоню, а ти вже цьому фрукту…

Назавтра о десятій годині зібралися четверо колишніх заекранників. Не вистачало тільки Оріга.

- Це… мабуть… ну, як його… з духом збирається…

Нарешті почули короткий дзвінок у двері.

- О, з’явився — не запилився, — прокоментував Кадим.

Петя завів у кімнату яскраво-червоного від зніяковілості Оріга.

- Ну-ну, — презирливо зустрів його Кадим, — невже за нами скучив?

- Та досить вам… — стала на захист гостя Шана. — Людина у справі прийшла, а ви…

Оріг вдячно подивився на дівчинку, глибоко зітхнув і почав:

- Ви, звичайно, на мене зараз запросто можете бочку котити… Тільки я вас не зраджував жодного разу. Так, Гіреї служив… Усі комусь служать… Пожили б, як я, то теж, мабуть, світ за очі втекли. Ага… Не про це зараз. Я бачив у місті глюка. Помилитися я не можу, я на їхні пики в Заекранні надивився. Точно глюк, з гарантією. Коли Гірея атаку на фізичний світ готувала, був у неї план тут секретну лабораторію зробити. Тільки потім вона мене на циклопа перетворила, і я не знаю, зробила вона цю лабораторію чи ні. А вчора я в метро їду, дивлюся — навпроти мене глюк сидить. У мене аж мурашки по спині побігли! Я потихеньку за ним. А він, гад, як справжня людина, навіть жінок поперед себе у двері пропускає. З метро вийшов і на автобус, а потім у під’їзд. Я за ним. Тільки коли я в під’їзд зайшов, його вже не було. Ліфт нагорі десь дверима прошумів… Але це не все. Є ще одна цікава штука. Де знаходиться цей під’їзд, ось що цікаво.

Оріг замовк. Усі очікувально дивилися на нього.

- Ну, чого ти? Не тягни!

-Тут!

- Що, тут? — не зрозуміли хлопці.

- Тут знаходиться. Глюк зайшов у твій, Рику, під’їзд.

- Брешеш!

- Не брешу! Я, коли їхав до вас, спочатку уваги не звернув, з метро вийшов, сів в автобус, дивлюся — а маршрут той же. До будинку підійшов, дивлюся на номер — і мені сюди ж! Мало назад не пішов! Я тому й спізнився, думав іти чи ні, страшно було!

- Та-а-ак… — задумливо протягнув Рик. — І що нам зараз робити?

- Може, це… у міліцію?

- І що ми там скажемо? Дядечко міліціонер, фізичний світ атакують електронні глюки з комп’ютерної іграшки? Знаєш, де ти вранці прокинешся після такої заяви?

-Точно… це… не знаю, але, ну… цілком того… здогадуюся. У цій, як його… лікарні для психів…

- От-от, і я про це. Міліція відпадає — у всякому разі, поки в нас не буде фактів.

- Слухай, Орігу, а який він мав вигляд?

- Та коричнева коротка куртка, темні штани, туфлі начебто чорні, на товстій підошві, а на голові шапочка така, в’язана. Оце наче і все. А, так… І окуляри, великі такі, рогові.

А в цей час у диспетчерській міжнародного аеропорту під Києвом відбулася така розмова.

- Диспетчере! Я борт 1980, прошу дозволу на руління.

- Борт 1980, я авіадиспетчер, руління дозволяю, ваша смуга 2–5.

Виття турбін лайнера перейшло на свист. Величезна туша літака поповзла рульовою смугою до точки початку розбігу.

-Диспетчере, я борт 1980, зайняв вихідну смугу 2–5, польотну карту виконав, прошу дозволити зліт.

- Борт 1980, зліт дозволяю.

- Зрозумів, диспетчере, зліт дозволений. Злітаю…

- Я диспетчер, борт 1980, що трапилося?

- Я борт 1980. Стих правий двигун. Прилади немов здуріли! Літак повністю вийшов з-під контролю! Намагаюся заглушити й лівий двигун! Диспетчере, бортовий комп’ютер вийшов з ладу. Лівий двигун пощастило заглушити! Висилайте буксир.

У великому інституті, який працював в області ядерної енергетики, системний адміністратор Антон зненацька побачив на своєму моніторі чиюсь похмуру фізіономію. Фізіономія посміхнулася, показавши на диво рівні, неживі зуби:

- Привіт, хлопчику! Скільки можна трудитися? Пора бай-бай…

Після чого монітор згас.

- Бісові віники! — лайнувся Антон. - Знову якийсь вірус в інеті підчепили!

Як Антон не намагався врятувати інформацію, що зберігалася в комп’ютері, але не зміг. Вірус знайти теж не вдалося. А операційна система, що була перевстановлена наново, пропрацювала рівно годину, хвилина в хвилину, після чого на екрані з’явилася та сама пика.

- Хлопчику, я ж тобі сказав, настав час відпочивати! Який ти неслухняний!

З’явилася рука, яка поправила окуляри, і екран знову згас. Так повторювалося кілька разів. Зрештою, Антон змушений був відкрити системний блок і замінити вінчестер, а потім і чипи оперативної пам’яті. Тільки після цього комп’ютер почав працювати нормально. Антон міркував, чи встиг вірус проникнути в інститутську комп’ютерну мережу і якими збитками може обернутися несподівана й незвичайна вірусна атака.