- Спасибі, старий!

Чипсет усміхнувся у відповідь і почав відступати в кімнату з грибком. Кадим пірнув у рятівне блакитне марево.

Він опинився в зовсім незнайомій кімнаті. Збитий кимось зі стола, на підлозі валявся рятівний портрет Ксюхи.

- Рику? — поторсав друга Кадим, другою рукою піднімаючи з підлоги рятівний портрет. — Рику?

Кров на сорочці Рика блідла й зникала. Легкий рум’янець з’явився на щоках. Він більше не був непритомний, він просто спав.

- Рику! — ще раз поторсав його Кадим.

Нарешті той розплющив очі.

- А… Хлопці… Знайшли-таки кицьку?

- Рику! Ти геній! Ми її нашершелили! Як ти це все передбачив?

-Та так… Подумалося, якщо Гірея нас заманює, то найперше відріже нам шляхи відступу. Так і вийшло.

- А чому нікому нічого не сказав?

- А якби Гірея почула? Правда, Шана помітила, що фотографії немає на місці.

- Так, а потім такі події почалися, що в мене все з голови вибило.

- Що ж, ходімо додому.

- А де ми, власне?

- У моїх сусідів. Це я їх попросив комп не виключати і фотку Ксюшину не забирати від екрана.

Може, хтось із сусідів і бачив, як у неділю, початок на третю, із квартири номер 51 будинку 107, який стоїть невідомо на якій вулиці в місті Києві, вийшли троє хлопців і одна дівчинка. Вони голосно розмовляли й сміялися, бо були щасливі, бо перемогли.

Петрик закінчив домашнє завдання з географії й закрив зошит. На годиннику була майже дев’ята вечора. Не дуже-то й пізно, можна ще повозитися з компом. Та й електронну пошту він не перевіряв уже кілька днів. А раптом хто-небудь що-небудь надішле? Він натис на екрані іконку «Outlook» і почекав, поки завантажиться програма.

У правому нижньому кутку екрана з’явився маленький конвертик, який означав, що прийшов лист. У колонці «Відправник» значилося «Чипсет».

Ніхто з Петрикових товаришів таким ім’ям не користувався. Петя знав тільки одного Чипсета - першого помічника Великого Процесора, хазяїна Заекрання, де він уже двічі побував разом із друзями.

Що ж знадобилося Чипсету? Він з нетерпінням відкрив лист. Цілком імовірно, він писався у великому поспіху, бо всі розділові знаки були пропущені, а імена написані з маленьких літер:

рик у нас лихо процесор полоні гірея збожеволіла поспішайте баритися не можна я в грі бережіте циклопа він

На цьому лист обривався, і що хотів сказати Чипсет про циклопа, залишалося незрозумілим.

Петрик зняв телефонну трубку.

- Добрий день, — чемно привітався він з Наталчиною мамою, — можна Наталю? Привіт! Шано, я одержав листа від Чипсета. Чому мені? Звідки я знаю, але лист прийшов і ось що в ньому написано.

- А що він там писав про циклопа? — запитала Шана.

- Бережіться циклопа, він…

- Цікаво, що Чипсет мав на увазі, говорячи «він»? Він страшний? Він небезпечний? Він хитрий?

- Так, Шано, ще одна дивовижа, слово «бережіте» написано з помилкою. Щиро кажучи, я так і не зрозумів, як треба його читати: чи то бережіть, чи то бережіться.

У трубці на кілька секунд зависла пауза.

- Може, просто помилка?

- Лист явно написаний поспіхом, без великих літер, без крапок і ком. Може, і справді помилка. Та і чого б це ми мали берегти якогось там циклопа?

- Ну ось, ти ж сам кажеш…

- Коротше, Шано, треба сурмити збір. Давай завтра після уроків у мене. Ти подзвони Васлі, а я Кадиму.

Наступного дня після уроків усі четверо зібралися в Рикпета.

- Чого там, — як завжди квапився Кадим, — коню зрозуміло, треба йти на допомогу Чипсету! Якби не він, ми б минулого разу із Заекрання взагалі могли не вилізти!

- Це… Атож, — сказав Васла, який не любив довгих розмов, — допоміг він нам минулого разу ого як… Але хіба… як його… справа в цьому? Людина просить допомоги… Хоча, яка він це… людина? Глюк? Та наче не цей… і не глюк зовсім… Ось ти скажи, — вимогливо звернувся він до Рика, — хто він є, цей Чипсет?

- Віртуальна особистість… — висловила свою думку Шана.

- От-от, віртуальна… — продовжив Васла, — а ми з вами ці… типу… справжні! І кулю там можна… того… одержати… як це… цілком справжню!

- Він для тебе віртуальний, а ось ти для нього який? — вступив у розмову Рик. — Він же не запитував, віртуальний ти чи справжній, коли наш відхід прикривав?

- Ось уже не думала, що ти такий… — розчаровано сказала Шана.

- Та що ви, справді, на мене напалися, як ці… ну, словом… голодні які? Що, запитати не можна? Я ж не того… не відмовляюся! Тільки раптом ця тітка нам, ну… як тоді… пастку там готує?

Усі перезирнулися. У всіх у пам’яті була свіжа недавня подорож, коли вони потрапили в пастку.

- Що ж, ризик є. Іти чи ні — кожен має вирішити сам, — сказав Рик. — Запитую востаннє: ідемо на допомогу?

— Ідемо! — першим відповів Кадим.

- Звичайно, — рішуче труснувши головою, твердо сказала Шана.

- Я, ну… словом, чого там… всі, ну… і я туди ж! — з невеликою затримкою, але все-таки досить упевнено відповів Васла.

- Вирішено! — підбив підсумок Рикпет. — Збираємося у мене в суботу о другій. Про одяг не говорю, самі все знаєте.

- Почекай, — перебила його Шана, — а що там писав Чипсет про те, де він знаходиться?

- Та нічого. Я в грі — й усе… І далі про циклопа.

- Я пропоную, щоб кожен із нас спробував дістатися до п’ятого рівня й хоч одним оком подивився, що там робиться. Самим же потім легше буде.

-Діло! Молодець, Шано! — Рик посміхнувся. — Вважайте це домашнім завданням.

Після того, як друзі пішли, Рикпет сів за комп’ютер і відкрив Гру. Три рівні він пройшов легко і приготувався до серйозного опору на четвертому, але й четвертий він пройшов несподівано легко. Це його здивувало. За весь час, скільки він грав у Гру, так легко пройти четвертий рівень йому не щастило жодного разу. Хіба можна вважати серйозною оборону, коли проти гравця виставляється десяток глюків, один-два динозаври й кілька недбало встановлених мін. Але на п’ятому рівні все стало на свої місця. За кожним поворотом на Рика чекали несподіванки, причому динозаврами четвертого рівня тут і не пахло. На озброєнні глюків з’явилися зовсім нові види зброї. Це були ручні ракетні установки із самонавідними ракетами, якісь бойові верблюди, які далеко й влучно плювалися зеленою отруйною слиною, змії, які зненацька падали зі стелі, бабки-вбивці, які літають зі швидкістю кулі, та інші несподіванки, через які Рик, і оком не змигнувши, розгубив усі свої життя.

Від гри Рика відволік телефонний дзвінок.

- Рику, — почув він у трубці переляканий голос Васли, — я це… Тільки ти те… Коротше… ну… не вважай мене за дурня якого… але щойно я бачив глюка.

- Що? Кого ти бачив?

- Рику, ну, в глюка, що відразу того… видно? Ми ще сміялися…

- Шоколадні губи.

- Ну! А ще?

- Нечутливість до болю.

- Ну… А чого б ти… це… подумав, якби дядькові з коричневими губами машина ну… наїхала на ногу, а він, як цей… навіть не скривився, а нога, як млинчик, а потім це… назад?

- Я б подумав, що це глюк.

- Ось і я того… тому тобі й подзвонив.

- Де ти його бачив?

- Не повіриш! Ми разом з ним це… зайшли в ліфт, це в тебе в під’їзді. А потім стояли на зупинці, тут, у тебе… унизу… Автобус ногу переїхав, а він… ну… хоч би хни. Я в автобус піднявся, і він за мною… позаду, і цією ногою, як цією… ластою шльопає. Ну, я наче цей… зразковий, місце йому… встав, поступився наче… сідайте, дядечко, у вас це… ну… нога болить! А він, як цей… гад який… запитує, а чого вона, ну… повинна? Я дивлюся… і справді того… обидві ноги нормальні, немов автобус і не їздив нікуди. Рику, але я ж не цей… я того… я нормальна людина! Я ж усе бачив! А він мені мізки пудрить! І очі олив’яні… Я що, глюків не бачив? Глюк це був, слово честі!