- А цього робити не варто, — пролунав позаду м’який незнайомий голос. Біля дверей кімнатки, у якій був схований особистий грибок Гіреї, стояв незнайомий парубок. Одягнений він був у футболку, легку курточку й спортивні штани навипуск. Весь одяг, крім сліпучо-білих кросівок, був сіро-сталевого кольору.

- Треба думати, те замикання, яке сталося нещодавно, — ваших рук справа, молоді люди?

- Наших, наших… А ви хто, вибачте, будете? — запитав, піднявшись із колін, Кадим. За ним підвівся й Васла, взявши автомат.

- Но-но, — строго сказав парубок, показуючи очима на автомат, — ця штука досить небезпечна: вона, знаєте, може вистрелити й зробити бо-бо.

- Та вже ж, — зухвало відповів Кадим. — Чи нам не знати, — і кивнув на непритомного Рика.

- Що з ним? — запитав незнайомець.

- Гірея… це… як його… поранила з такої ж… ну… іграшки.

Під час усієї розмови Васла дивився на незнайомця недовірливо, не опускаючи автомат, а Шана з німою надією.

Незнайомець ступив уперед.

- Цеє… Як його… Стояти! — неголосно сказав Васла.

- Ви так і не відрекомендувалися, — нагадав незнайомцеві Кадим.

- Ах, так… Вибачте… Мене звуть Чипсет. Я найближчий помічник Великого Процесора.

- А-а-а! Це той дивак з екрана, ну… який у жилетці. Я тут головний… — передражнив він напис, якось прочитаний на спині Великого Процесора.

- Не бачу підстав для сміху, — строго сказав Чипсет, - ваш друг лежить поранений, і ви повинні не веселитися, а думати, як допомогти, і якомога швидше. До речі, Великий Процесор і справді тут головний.

- Головний — то припинив би неподобства цієї дурної тітки, — сказав Кадим, усе ще не опускаючи автомата.

Не припиняючи розмови, Чипсет підійшов до стола й поклав руки на клавіатуру комп’ютера. Від дверей почулися глухі удари.

- Гірея — геніальний програміст, і перемогти її не так просто.

- А ми ж перемогли! — труснув головою Кадим.

- Поки ви тільки маєте пораненого й замкнені в її кабінеті.

Поклацавши клавішами, Чипсет пішов до кімнатки, де стояв грибок, і виніс звідти бинт, вату й наповнений якоюсь рідиною шприц.

- Хто вміє робити уколи?

Тиша була відповіддю.

Він передав Шані бинт і вату.

- Перев’язку хоч зробити зумієш?

Шана кивнула головою. Чипсет засукав рукав і швидко, одним коротким рухом, застромив голку в передпліччя Рика.

- Ось так… — Чипсет обережно опустив руку Рика на підлогу. — А тепер розповідайте, хто ви, як тут опинилися й звідки знаєте «цього дивака в жилеті».

Хлопці, перебиваючи один одного, розповіли про свою першу подорож до країни Гіреї, про те, як вони опинилися тут удруге і як сьогодні перехитрили злу чарівницю. Чипсет від душі посміявся, коли почув, як вручали глюкам верхи від кросівок. А посміявшись, серйозно зауважив:

- Це ще раз доводить, що ніякий, навіть геніальний програміст, не може передбачити в програмі все. Ну, хіба могла Гірея передбачити такий простий, але дуже ефективний хід? Це все цікаво, але що ж зараз із вами робити?

- Як «що»? Як це «що»? — гарячкував Кадим. — Допоможіть нам дістатися додому.

- Я не знаю, як це зробити. Принцип переміщення фізичних тіл з матеріального світу у віртуальний і навпаки, а так само переміщення фізичних тіл віртуальним простором Гірея тримає в страшному секреті. Усі програми захищені паролями й написані секретними кодами. Саме тому Великий Процесор дотепер не розклав Гірею й усе її воїнство на цифру. Зараз ви, напевно, знаєте навіть більше за мене. У перший раз ви ж повернулися додому?

- І зараз би повернулися, якби Гірея не розбила наші монітори. Пірнути, напевно, можна в будь-який, а ось чи випірнемо ми?

Удари в двері посилилися, і барикада підозріло затріщала. У цей час розплющив очі Рик. Він дивився, нічого не розуміючи.

- Рику, як ти?

- Ксюху шукайте… — прошепотів він, знову заплющив очі й знепритомнів.

- Марить, — Васла з жалістю дивився на свого товариша й командира. На волосся Рика з очей Шани впала велика сльоза.

- А хто така Ксюха? - запитав Чипсет.

- Ксюша - це кицька, вона живе вдома у Рика. Коли ми минулого разу були тут, Гірея перетворила її на кудлатого дракона.

- Добре, що Рику краще. Раз він опритомнів, значить, усе буде добре.

Барикада тріщала й почала піддаватися ударам. У щілину було чути голос Оріга.

- Раз, два, три!

На рахунок «три» чувся глухий удар у двері, і барикада піддавалася на кілька міліметрів. Кадим зняв куртку, склав її й акуратно підклав під голову Рика. Шана змогла піднятися й розім’яти затерплу ногу. Усі, включаючи Чипсета, побігли до барикади, намагаючись у паузи між ударами повернути її на колишнє місце. Становище ставало небезпечним.

- Раз, два, три! — чітко, майже поруч чувся голос Оріга, потім «бух!» у двері, й барикада посувалася.

- Що ж робити? — розгублено сказав Чипсет. Він підскочив до комп’ютера й пробігся по клавішах тонкими спритними пальцями. Пролунав сигнал мультимедійного зв’язку, і на екрані, який, як звичайно, виник посередині кімнати, з’явився Великий Процесор. Цього разу глава всього Заекрання був у строгому чорному шкіряному піджаку, одягненому на таку ж чорну футболку, і в жовтогарячій краватці, зав’язаній прямо на шию. На краватці в’яззю було вишито «Відвали!».

- Ну? — вимогливо запитав він. — Що в тебе знову трапилося? А, це ти, Чипсете!

Кількома словами Чипсет змалював ситуацію.

- А що Гірея?

- Двері вибивають! Чуєте?

- А лежить хто?

- Один із заекранників… Рикпет, він поранений у плече. Отямився на хвилинку, сказав, щоб кицьку шукали, і знову знепритомнів.

- Щоб кицьку шукали, кажете? — Процесор на кілька секунд відвернувся, і було чутно, як зашелестіли клавіші на клавіатурі.

Удари у двері тривали, і барикада знову почала піддаватися.

- Ви ще тут? Шукайте кицьку! Кицьку шукайте на…

У цей час по екрану, на якому Великий Процесор продовжував іще щось кричати, побігли смуги, почулися хрипи, і зображення зникло.

- Гірея перешкоди включила! Де вона комп’ютер знайшла? Як до мережі підключилася? Яка кицька? Де її шукати?

Шана, яка до цього допомагала хлопчикам, раптом замислилася.

- Кицька… Ксюха… Хлопці, але ж портрета біля компа не було!.. Слово честі!

- Причому тут це… Ксюха? Який портрет?

- Агов, Шано, ти випадково того… не того? Спочатку Рик з якоюсь кицькою, потім цей клоун з телевізора про те ж, тепер ти про портрет… Ви, цей то, як його… від переживань випадково не схибнулися?

Але Шана вже його не слухала. Вона швидким кроком ішла вздовж моніторів, уважно розглядаючи включені екрани.

Щілина у дверях настільки розширилася, що хтось із глюків вставив у неї автомат і дав довгу чергу. На щастя, щілина була не досить широка і прицілитися було неможливо, тому ніякої шкоди автоматна черга не завдала.

- Я знайшла! Хлопці, я знайшла! Ось вона, Ксюха! Ксюшенька!

Кадим кинувся до монітора, біля якого стрибала від радості Шана. Він побачив на екрані частину зовсім незнайомої кімнати. На столі, прямо навпроти екрана, стояла чудова фотографія кицьки Ксюхи. Ця фотографія висіла на стінці поруч із компом у кімнаті Рика. Але як вона опинилася тут? І що це за кімната?

- Хто це? — здивовано запитав Чипсет.

- Кицька! Шерше ля кицьку! — захоплено репетував Кадим. — Ми її знайшли! Васло, допомагай!

Удвох вони підхопили Рика й потягли до монітора. Чипсет схопив по автомату в кожну руку й поливав вогнем двері, прикриваючи відхід.

- Ідіть! Мені вона нічого не зробить! Ідіть швидше!

Друзям пощастило, монітор був у другому ряду, тобто зовсім невисоко від підлоги.

- Game over! - навперебій закричали вони. Екран монітора вкрився легкими брижами, а потім блакитним туманом. Обережно, але й особливо не затримуючись, непритомного Рика проштовхнули в широкий екран, потім у блакитний туман пірнула Шана, за нею Васла. Кадим повернувся до Чипсета: