- Процесор… Великий Процесор… — зачаровано дивлячись на швидку й ритмічну роботу, прошепотів Рик. — Як серце…
- Дивися! — вигукнула Шана, показуючи другові на великий шприц, який лежав біля стінки. Рик обережно, немов отруйну змію, підняв циліндрик. Те, що перед ними було знаряддя злочину, сумніватися не доводилося. Залишки рожевої рідини було видно неозброєним оком. Пошукавши очима, Рик побачив і ковпачок. Підняв і акуратно надів на голку. Не поспішаючи, бо поспішати вже було нікуди, вилетіли з будинку сервера на свіже повітря. Те, що вони побачили, приголомшило. Усі будинки, труби, по яких ще десять хвилин тому пульсуючим потоком текла інформація, — усе було пофарбоване в тривожно-рожевий колір. Потоки інформації в трубах завмерли. Потужний потік, який входив до будинка сервера знизу, теж зупинився.
- Ось так це й відбувається… — засмучений Рик сплюнув і засунув пістолет у кобуру.
- Люди намагалися, щось робили, а цей гад одним рухом… — у Шани на очах виступили сльози. — Ну, ти ще дочекаєшся… Повертаємося?
Обоє натисли червоні кнопки. Рожеве місто якось відразу стрибнуло назад, змазалося і поступово зникло за обрієм. За кілька секунд вони були вже в кабінеті ВП, у тих самих зручних кріслах.
- Ну? — в один голос запитали ВП і Чипсет. Рик мовчки простягнув їм шприц із залишками рожевої рідини. ВП узяв шприц і почав його розглядати, а Чипсет засмучено махнув рукою:
- Не встигли!..
У цей день Рик і Шана ще двічі літали за отриманими від хлопців адресами і щоразу з однаковим результатом. Як вони не квапилися, однаково не встигали.
Після третього разу ВП ляснув долонею по коліну.
- Ну все, досить!
РОЗДІЛ 7
Полювання на глюка
(продовження)
Кадим і Васла сиділи на лавочці й спостерігали за під’їздом, у якому мешкав глюк. Тричі вони повідомляли в Заекрання важко здобуті дані, і тричі глюк виходив з цих організацій, як нічого й не було. Ще й насвистував, гад такий. Кадим просто кипів від злості. Навіть Васла, звичайно спокійний і небагатослівний, і той завівся:
- Дивися ти… ми тут, як ці… а вони там що? А він тут, ну… я б його…
-Та добре, кинь ти… Вони й так там, напевно, зі штанів вистрибують, щоб устигнути! Скільки часу треба, щоб систему вірусом заразити? Секунда — і все! Спробуй тут устигни… Його б тут зловити, але, бачиш, Рик строго-настрого заборонив. А тут його можна було б запросто!
Васла мовчав.
- Ну, чого мовчиш?
- Рик це… строго-настрого, ну? А ти…
- Васло, фігня це все! Ну що цей глюк нам зробить? Він же цифра! То ми його завалимо, як буйвола на просторах прерій! Дивися… Ти сидиш на ковзанці й стогнеш, наче ногу підвернув. Ну, а йому: дядечко, мовляв, допоможіть до квартири дійти. Він на лід заходить, ти його, лежачи, по ногах — бах! Природно, він падає, як штанга на поміст. Я йому відразу петлю на ноги, а ти ззаду зашморг на шию, щоб занадто не смикався. Ну, а потім руки зв’яжемо і мордою в сніг. Я його вартую, а ти до Рика, на комп’ютер, і в темпі йому лист: «Рику, ми його взяли, лежить мордою в сніг»! Клас?
Кадим навіть замружився від задоволення, так йому сподобалася ця картина.
- А чого це… ну… ти охороняєш? — ображено запитав Васла. — Як по ногах бити, то це… я, а як охороняти, то ти.
- Ну, добре, добре, розберемося. Згоден?
- Ой, Рик, як це… розсердиться!
- Яка різниця, якщо ми глюка візьмемо!
- А Рик…
- Ти що, дрейфиш?
-Я?
- Ну…
- Чого це… Нічого я не дрейфлю…
- Ну і здорово. Мотузку я зараз у Рика в кладовці візьму, я там бачив. Заламаємо його, як німого!
- А Оріг?
- А що Оріг? Навіщо він тобі здався?
- Ну… Ми наче команда.
- Це хто команда? Зрадник цей? Ніяка він нам не команда! Нехай сидить собі біля компа… Чекай, я швидко.
- Добре, — погодився Васла.
За кілька хвилин Кадим повернувся й змовницьки показав на відстовбурчену кишеню.
- Во, скотч приніс, кращим від мотузки буде. А це шнурок для шиї. На, тримай, — він подав Васлі білий взуттєвий шнурок.
Почекали півгодини, уже почало сутеніти, коли нарешті здалеку побачили глюка. Він неквапливо йшов доріжкою, легко й спритно маневруючи на слизькому, трохи присипаному піском тротуарі. Васла знову завагався.
- Чуєш… це, Кадим, а може, усе-таки не того… Рик вилає…
- Засохни! Давай на ковзанку, лежи й стогни.
Васла влігся на холодний лід і голосно застогнав. Кадим, почекавши кілька хвилин, поки глюк наблизиться, кинувся до нього.
- Дядечку, допоможіть, друг ногу підвернув, треба додому довести. Це тут, поруч…
- Ногу підвернув? Це он той?
- Так… Дядечку, йому боляче, допоможіть, будь ласка!
- Звичайно, звичайно, тим більше, що я…
Дядечко не встиг договорити, як Васла щосили вдарив його по ногах. Майнули підошви, і глюк з усього розмаху гепнувся на п’яту точку опори.
- Ой-й-й! — завив глюк.
У Васли здригнулися руки. Як же так, адже глюки не чутливі до болю!
- Чого чекаєш? — крикнув на нього Кадим. Сам він швидко й неакуратно зв’язував ноги скотчем. - Ну! — прикрикнув він на Васлу. Той неохоче накинув на шию глюка шнурок. — Руки! Руки давай, глючило нещасний! — Кадим нахилився до ніг поваленого ворога, надкусив широку стрічку скотча, різким рухом обірвав її й почав так само швидко зв’язувати руки.
- Хулігани… — слабко закричав глюк. — Допоможіть!.. Рятуйте…
- Ти мені тут дурником не прикидайся! Відповідай, де секретна лабораторія?
- Рятуйте! — продовжував кричати голосом, який набирав силу, глюк. — Наркомани грабують!
- Кадиме, щось тут не так, — непевно сказав Васла. — Чого б це глюку це… ну… кричати?
Кадим теж утратив колишню впевненість, бачачи, як повалений ними чоловік починає кричати все голосніше й голосніше.
- Дядечку, а ви хто? — нарешті запитав він.
- Викрадачі! Міліція!! Рятуйте!!! — не на жарт розійшовся чоловік.
- Та замовкніть ви, нарешті! Ніякі ми не викрадачі, ми бандита ловимо!
- Бандита! Що? Якого бандита? Я лікар з районної поліклініки, який я вам бандит? Розв’яжіть негайно! Хулігани! Я вас зараз у міліцію здам!
- Так, дядечку, ми вас зараз розв’яжемо, а ви перестаньте кричати, будь ласка.
- Припинити? Та я вам зараз так по шиї накостиляю! Обом!
- Чуєш… Кадим… це… А чого нам його розв’язувати? Розв’яжемо, а він це… по шиї нам… Та ще й у міліцію… Навіщо це нам, га?
- Твоя правда, нехай до ранку відпочиває!
Хлопчаки піднялися з льоду.
- Агов, ви чого? Я ж тут запалення легенів запросто підхоплю.
- А кричати більше не будете?
- І це… у міліцію?
- Добре вже, не буду…
- Ви вже вибачте нас, помилка трапилася. Ми, правда, тут одного бандита ловимо. Темно, ось трохи й помилилися.
- Та добре, добре вже, — буркотливо погодився лікар, — тільки так можна й струс мозку одержати на додачу до запалення легенів.
Він нарешті підвівся з льоду, обтрусився і на прощання уже зовсім миролюбно, сказав:
- Про бандитів треба в міліцію заявляти, а не нападати на чесних громадян.
- Спасибі, дядечку, ми так і зробимо.
- Отож…
- Рик би, напевно, це… помер зі сміху…
- Тихо!
-Що?
- Он він!
-Хто?
- Глюк!
- Знову?
- Заткнися! Лягай давай!
- Куди?
- На лід, балда така!
- Та ти що? Мало одного лікаря?
- Лягай і стогни!
Опиратися було пізно. Кадим уже біг до постаті, яка наближалася практично в повній темряві.
-Дядечку, допоможіть, друг упав, напевно, ногу зламав. Треба додому довести. Будь ласка…
Для певності Кадим навіть сльозу в голосі підпустив. Ні слова не зронивши, постать пішла за Кадимом на лід. Підійшовши до Васли, постать нахилилася, подавши руку для допомоги. У цей час хлопчик щосили змахнув ногою. Кадим, у душі тріумфуючи перемогу не стільки над глюком, скільки над Риком, вихопив з кишені скотч. Але далі все пішло не так, як очікували. Глюк не впав на лід. Він завис над ним, повільно зайняв вертикальне положення й, плавно опустившись, став на ноги.
