- Схоже, — обережно погодився Рик.

- Та чого там, — знову гарячкував Кадим, — стопудово! Шано, ти не просто гігант, ти гігантський гігант. Ні, ти гігантично гігантський гігант!

- Почекай ти! Може, рано ще хвалити.

- Спробуємо: «ENTER»!

Екран монітора вкрився легкими брижами, а потім його немов затягло легким серпанком. Рука Рика повільно заглибилася в синє марево аж по лікоть.

- Є, вийшло! — радісно вигукнув Рик.

- Ну що ж, залишилося придумати план операції.

- Операція «Порятунок»», — урочисто сказала Шана.

- У вас є план, містере Фіксе? — єхидно запитав Кадим.

- План? — задумливо проговорив Рикпет. — План… Давайте подумаємо. Від батога й контролю Голосу себе убезпечити треба? Треба. Значить, потрібне гумове взуття. Не ходити ж знову в гумових килимках! Ну там, кеди чи кросівки. Шляхи відходу теж відомі. А ось як вирахувати того, хто подав сигнал?

- Стривайте! — раптом вигукнула Шана. — Ані слова!

Вона приклала палець до губів, закликаючи до повної тиші й показуючи на комп’ютер, шепнула Рику на вухо:

- Виключи комп.

-Ти…

- Роби, що кажу.

Рик підкорився. Екран згас.

- Шано, ти чого це?

- Я думаю, що Гірея вже все знає про наші плани. Комп же у нас включений був! І гра в нього завантажена. Вона ж на своєму екрані все бачила й чула.

- Ось бісові віники! — Рик ударив себе по коліну. — Як же я не подумав!

- Почекай! Може, ще нічого й не трапилося. Чого б це їй саме на наш екран дивитися?

- Ага, звичайно, не трапилося! А Рик руку по лікоть в екран засовував? Вона ж у кабінеті Гіреї й висунулася! Думаєш, вона не помітила? У неї що, щодня руки з екранів вилазять? Та вона відразу до екрана підлетіла й очей з нього не спускала, і вух не відводила. Мабуть, упізнала вона нас і чекатиме.

Кадим традиційно поліз п’ятірнею в потилицю. З усього виходило, що Шана мала рацію.

- Ну ось що! — Рик піднявся й закрокував кімнатою. — Коли ми тікали від Гіреї, що знайшли в її кабінеті? Грибок, через який вона на цифру перетворювалася. І її в кабінеті не було. Правильно? Значить, треба вирахувати, коли її в кабінеті немає, прийти й вирубати грибок. І нехай вона собі в цифрі й залишається!

- Правильно!

- Залишилася дрібничка: вирахувати, коли вона на цифру перетворюється, а то потрапимо їй просто в руки!

- Ми коли із Заекрання йшли? Вранці? Її ж не було тоді, пам’ятаєте? Значить, і тепер треба йти вранці. Ти як думаєш?

- Напевно, це правильно, — погодилася Шана.

- О дев’ятій? Раніше? — Кадим підстрибував від нетерпіння. Йому не терпілося кинутися в бій.

- Усе це добре. Але як ми знайдемо того, хто увімкнув сигнал небезпеки? — Шана запитувала Рика, визнавши в ньому керівника операції.

- Та чого! Вліземо в бійку, а там видно буде, — як завжди, поспішав Кадим.

- Ну ні! Що значить — вліземо в бійку? Може, все вийде й без бійки, — заперечила Шана.

- Я думаю, що тут Кадим має рацію. Треба підняти в Заекранні гарну бучу, і тоді ті, хто хоче врятуватися, самі нас знайдуть. А зброю роздобудемо в глюків.

- Ну що ж, я готовий!

- Ні, Кадиме, рано ще. Операцію призначаю на завтра. Збір у мене, пів на дев’яту. А зараз гайда на кухню, чай пити.

- А чому не сьогодні?

- Кажу, рано ще. Треба гумове взуття підготувати, ну і ще дещо. Шано, із чаєм допоможеш?

Засмучений, що пригода відкладається, Кадим поплентався на кухню за Шаною й Риком.

Ще було незрозуміло, кого і як рятувати, але вже було зрозуміло, що рятувати треба, і з’явилася впевненість, що рятувати будуть.

Наступного дня рано вранці учасники незвичайної експедиції зібралися в Рикпета. Немов зговорившись, усі прийшли в спортивних костюмах і кросівках.

- Ну що, починаємо? Кадиме, ти йдеш першим, потім Шана. Спокійно й обережно! Кадиме, дивися, без вихилясів! Що, поїхали? ENTER!

Як і минулого разу, екран укрився легкими брижами, а потім серпанком. Усміхнувшись на прощання, пірнув поспішайло Кадим. Його тіло, витягнуте в струнку, беззвучно й плавно ввійшло в монітор.

Шана затягнула волосся у хвостик.

- То що, Рику, до зустрічі в Заекранні? Ой! А куди ти фото Ксюшки подів?

Вона показала на стінку поруч з комп’ютером, де ще вчора висіла фотографія кицьки, яка розляглася на моніторі, звісивши хвіст і передню лапу.

- Та… так, в інше місце поклав.

- А-а-а! — і Шана гнучким і граціозним рухом сковзнула в екран.

- Ну що ж, час і мені!

Рик оглянув востаннє кімнату, глибоко вдихнув, немов збирався стрибнути у воду, і пірнув у синяву екрана.

Кабінет Гіреї зустрів їх півмороком і тишею. Усе в ньому залишилося без змін: ті ж стінки з моніторів, стіл зі зручним кріслом і невеликі дверцята, що ведуть до грибка, який треба було убезпечити в першу чергу. Вони втрьох утислися в невелику кімнатку.

- Що ж, пані Гіреє, приємних сновидінь! — і Рикпет від’єднав рознімач, яке підключало до грибка пучок тонких дротів.

- Спасибі! — пролунав позаду чийсь глузливий голос. Усі троє різко повернулися. Біля прочинених дверей стояла Гірея. За нею, тримаючи напоготові автомати, стояло штук п’ятнадцять глюків.

- Ну-ну… Кого ми бачимо? — продовжувала знущатися Гірея. — Наші втікачі повернулися! Ай-яй-яй! Навіщо було тікати? Та ще з таким шумом?

Шана взяла Рика за руку. Гірея це помітила. Вона змахнула рукою в бік стінки з моніторів. Чотири блискавки вдарили в чотири монітори і в рівній стінці утворилися чотири чорні діри.

- Ой! — зойкнула з несподіванки Шана.

Гірея повернулася до глюків і скомандувала:

- Взяти їх! У кімнату ТІ 107! Виставити охорону! Голосе!

- Так, пані.

-Слідкуй! Головою… м-м-м… коротше… на цифру розкладу, зрозумів?

І всі троє, похмуро опустивши голови, попленталися в полон. Але виявилося, що неприємні сюрпризи не закінчилися. Коли глюки, під* штовхуючи друзів автоматами, загнали їх у таку знайому кімнату ТІ 107, вони там побачили того, кого зовсім не чекали. На колишньому своєму ліжку, уперши широке обличчя в розкриті долоні, сидів… Васла. Почувши кроки, він підняв голову. Спочатку очі його радісно зблиснули, але, побачивши за спинами друзів стволи автоматів, він глибоко й гірко зітхнув.

- То що, давні друзі зустрічаються знову? — з’єхидничав Голос. — Стерегти, очей не спускати, — скомандував він глюкам.

У кімнаті зависла тиша. Хвилин п’ять ніхто не міг вимовити ані слова.

- Ти як сюди потрапив? — нарешті запитав, трохи оговтавшись, Рикпет.

- Це… Справа була так… — почав розповідати Васла.

- Усе було так, — почав розповідати Васла.

Після втечі із Заекрання Васла довго не міг сісти за комп’ютер. Мама навіть звернула на це увагу:

- Синку, ти щось зовсім комп’ютер закинув. Трапилося щось?

Васла пробурмотів щось незрозуміле, але рано чи пізно за комп’ютер сісти довелося. І справа була зовсім не в комп’ютерних іграх, просто в школі є такий предмет як інформатика. Його, щоб скласти, треба виконувати на комп’ютері. Врешті-решт острах перед чорним екраном пройшов, і Васла, як і раніше, почав знову багато часу проводити за клавіатурою. Дістався він якось і до Гри. У якийсь момент він помітив, що проти нього почали грати не глюки, а заекранники. Не бажаючи поранити когось, він спробував пройти рівень без стрілянини, і йому це майже вдалося. Але в самому кінці він віч-на-віч зіштовхнувся з глюком.

- Це був глюк! Стопудово глюк! Ну… Сірі очі… Це… порожні, як… Коротше… порожні і все! Шоколадні губи… Пам’ятаєте? Ми сміялися, що програмісти їм губи шоколадними… зробили! Ну я його й садонув… А йому боляче стало. Губи скривилися, сльози, розумієш… Кров із

плеча… I губами… мені: допоможи! Я розгубився, а він мені руку з екрана! А я, недоумок, її й це… схопив! Шарк! І я вже тут! А тут Гірея, ірже, як це… ну… розумієш, кінь! Що, каже, попався, що цей… на цьому… на базарі кусався? І це… регоче! І регоче! Ось, а глюки мене за комір — і сюди. І отаке…