В офісі великого банку панувала тиха паніка. З електронної бази даних зникли розрахункові рахунки п’яти найбільших компаній. Немов їх ніколи й не було. Розгублений службовець намагався якось переконати керівника, що не винен у тому, що сталося.

- Та нічого я не робив, слово честі! Я працював, усе було як завжди, аж раптом на екрані з’явилася морда в окулярах… Почувся голос, мовляв, нічого буржуїв годувати, після чого на екрані з’явилася велика дуля — і все! Я думав, що це чийсь дурний жарт, і продовжував собі працювати, поки не дійшов до переказ на рахунок «Траст оф Мордасті». Бемс — а на екрані «такого рахунку не існує». Я й так, і так — немає такого рахунку, і все. А потім і цих чотирьох не стало. Тут вірус якийсь, а я тут до чого?

- Вірус! — кричав керівник так, що секретарка в приймальні злякано прикривала долонькою рот. — А двадцять дев’ять мільйонів теж вірус з’їв? Куди вони поділися?

Такі неприємні історії почалися по всьому місту. Багатьом, дуже багатьом у цей день настрій зіпсували комп’ютерні віруси. Спільним було те, що на екрані з’являлася чиясь пика в окулярах і що ніхто не зміг ці віруси виявити й видалити. Щоб комп’ютер продовжував нормально працювати, треба було міняти вінчестер і оперативну пам’ять. Інформацію на вінчестері врятувати не вдалося нікому.

У цей день розійшлися, так і не знайшовши ніякого рішення. Треба було подумати.

- Авжеж, звичайно! Спробуй, знайди цю секретну лабораторію! — метушився Кадим. — Не факт, що вона в цьому під’їзді! Подумаєш, глюк сюди зайшов! Ну то й що? Сюди зайшов, а через стінку вийшов! Це ж глюк! Як його запрограмують, він таким і буде. Що, не так? Він же віртуальний! Плювати йому на стінки!

- Це… Але зайшов же він сюди! А чого б це? Це ж цей… як його… факт! Ну!

- Ага! А Гірея прямо тут, у Рика, лабораторію зробила! Рику, ти давно під ліжком дивився?

Коли за друзями зачинилися двері, Рик трохи посидів біля компа, повештався по інету і, зрештою, приліг.

«А що, — думав він, — якусь лабораторію Гірея запросто могла залишити в матеріальному світі. Скільки місця треба для лабораторії? Ну кімнату, ну дві… Кілька комп’ютерів, кілька глюків-програмістів, ось тобі й лабораторія! До інету підключився — і працюй собі. А якщо ще й грибок зроблять, щоб віртуальні тіла в матеріальні переводити, тоді взагалі гайки… Як ми тоді Великого Процесора з цифри відновили… Звичайно! ВП відновили з цифри… Це дуже важливо, що його з цифри… Це ж цифра… Васла в кишені його тоді зі стола в Гіреї… І цифра на диску… Цифра…»

Рик не помітив, як заснув, немов провалився в глибоку прірву. У сні до нього прийшла Гірея, зроблена з нуликів та одиничок. Вона єхидно посміхалася:

- Що, з’їли? Ха! На цифру мене розклали? Дурні!

Вона раптом перетворилася на комету зі шлейфом, який складався з одиничок і нуликів. Комета мчала в чорному просторі, у якому сяяли далекі зірки. Потім виявилося, що це екран монітора, і комета літає в глибинах віртуального простору, то наближаючись, то віддаляючись, і, нарешті, глухо вдарилася о скло екрану.

Це прийшла з роботи мама й заглянула до кімнати, легенько стукнувши дверима.

- Вставай, синку, будемо вечеряти.

Рик не міг підвестися. Якась дуже важлива думка з’явилася під час сну. Її треба було вловити негайно, поки не забулася.

«Що ж мені снилося? — болісно намагався згадати Рик. — Гірея мені снилася, ось що. Мені снилося, що вона з цифри. Ну звичайно, з цифри, як Чипсет, як Великий Процесор, як усі глюки… Із чого ж може бути віртуальне тіло… Але ВП ми відновили, а Гірея… Справді, які ми дурні! А що ж їй заважало залишити де-небудь резервну копію самої себе?! Вона ж цифра!»

Рик різко сів у ліжку. Чоло його вкрив холодний піт.

«А якщо це так, то атака із Заекрання тільки починається. Це що ж вона тут накоїти може? Це ж уявити страшно!»

Відразу після вечері Рик передзвонив друзям, призначивши на завтра зустріч. На пропозицію Шани покликати Оріга Рик тільки невиразно хмикнув.

Поклавши трубку, він подумав, що Шана все-таки має рацію. Оріг пробув у Заекранні найдовше і найкраще знав Гірею.

«Добре, нехай сидить!» — вирішив про себе Рик.

Наступного дня всі знову зібралися в Рика.

- Загалом, братці, схоже, що ми знову влипли.

І він коротко розповів про підсумки своїх невеселих учорашніх міркувань.

- Словом, немає ніякої гарантії, що ця тітка не почне нам псувати життя тут, у фізичному світі.

- Так… Ну, а якщо глюки справді тут є, то має бути й лабораторія! — Кадим ляснув себе по коліну. — Я не знаю, чи відродилася із цифри Гірея, але цю лабораторію треба знайти й знищити, інакше вона тут стільки всього накоїть!

- Згоден, — Рик поклав свою долоню на плече Кадима, - залишилося вирішити, як знайти цю лабораторію.

- Це… Треба… як. його… ну, думати!

- Ось що, хлопці, з цієї хвилини в цій справі ніяких телефонних розмов, ніяких електронних листів. Коли маєш справу з цією тіткою, краще бути акуратненькими.

- Ну, Шано, ти загнула! — Кадим іронічно посміхнувся. — Може, і немає її, Гіреї? А ми тут викручуватися будемо, як у шпигунському кіно якому…

- Гірея дуже розумна, — вперше за увесь час подав голос Оріг.

- Та що ти? — вдавано здивувався Кадим. — Що ж вона, якщо така розумна, з тобою, дурнем, зв’язалася?

- Припини, Кадиме, не займай! Самі ж запросили, — заступився Рик, — чого зараз наїжджати? А те, що Гірея — тітка недурна, ти сам не раз міг переконатися.

- Постривай! — Васла просто підстрибнув від збудження. — Це… а пам’ятаєте, де я глюка бачив? Ми ж разом з ним, як його… у ліфт сідали! Тобто це… він у ліфті вже… ну… як його… був, коли я туди ну… забіг. Пам’ятаєте? Рику, я до тебе тоді ще дзвонив?

- Точно, ти тоді щось про ласти плів.

- Ага… йому ногу тоді, як ласту, це… роздавило… Ось! А тепер ще й Оріг! Тут вона, ніде їй бути, бісові… ці… віники!

- Хто вона?

- Ну, лабораторія ця… Де їй іще бути?

- У нас у будинку чотирнадцять поверхів, на кожному поверсі по шість квартир.

- Постривай, Васла сідав у ліфт, глюк уже був там. Ти живеш на шостому поверсі, значить нижні п’ять можна не рахувати. Усього буде дев’ять по шість квартир, разом п’ятдесят чотири.

- Тут ти маєш рацію, звичайно, але однак немало. Як шукати? Що, ходити по квартирах і запитувати: добрий день, у вас у квартирі немає випадково лабораторії? Маячня…

- Ти знаєш, Рику, я чекати й наздоганяти не люблю, але тут іншого виходу немає. Треба встановлювати чергування й простежити цього таємничого глюка.

- Ну, якщо вже Кадим говорить, що треба чекати, то іншого виходу й справді немає, - Шана мерзлякувато пересмикнула плечима, — на вулиці ж не червень… Банани заквітують не скоро…

- Послухайте, — сказав раптом Оріг, — а давайте біля під’їзду заллємо ковзанку. Маленьку таку… Поки сніг чиститимемо, потім заливати, кататися… Нікому в очі не кинеться… Ну працюють пацани, той нехай працюють.

- Тебе ще тут не запитували! — пирхнув Кадим, якого перспектива втратити цілий день на спорудження якоїсь ковзанки зовсім не гріла.

- А що, — заспокоїв Рик, — мені така пропозиція дуже навіть подобається.

- Ага, — пробурчав Кадим, — бо ковзанка біля твого під’їзду.

А в цей час…

В одній військовій частині пролунав сигнал бойової тривоги. Солдати й офіцери кинулися займати місця відповідно до бойового розкладу. З бойових постів почали потоком надходити доповіді про готовність. Командир полку попередив, що тривога не навчальна. Підкоряючись командам з пульта, розповзлися важкі броньові щити, які прикривають

ракетні пускові шахти. Командир частини набрав секретний телефонний номер і доповів про готовність до бойового пуску.

- Яка тривога? — здивовано запитав начальник. — Ви що там, збожеволіли? Ніхто ніякої тривоги не оголошував! Чи третю світову війну вирішили почати? Негайно дати відбій!

Командир частини дав відбій, але комп’ютери вийшли з-під контролю й продовжили підготовку до пуску ракет. На екранах моніторів з’явилися координати цілей, які підлягали знищенню. І тільки спритність якогось солдата, який зумів відключити основне й резервне джерела живлення, урятувала ситуацію.