- Треба закрити двері. Тягни все до них! Будуємо барикаду. Тут нас повік не дістати.

Друзі почали тягати до дверей усе, що можна було потягти.

- Шаната, біжи до моніторів, спробуй із заклинанням. Свій знайди по картинці. Кімнату, де жила, мабуть, пам’ятаєш? — сказав Рикпет.

Біля закритих дверей швидко виросла гора меблів.

- Васло, залишайся поки тут. На випадок чого — лупи їх, гадів, і клич на допомогу. Потім тебе змінять. Кадиме, за мною! — Рикпет розпоряджався, наче все своє життя був командиром. У його голосі не було сумнівів і вагань, командував він чітко й жорстко, й наче само собою вийшло так, що всі його слухалися. Васла лишився біля барикади, а Кадим і Рикпет побігли в моніторний зал.

- Я знайшла! Знайшла! — зустрів їх радісний крик Шанати. — Ось мій монітор! У ньому моя кімната! Я знайшла!

- Чудово! А тепер стукай по ньому кулаком і говори можливі заклинання. Як тільки кулак провалиться в монітор, значить, усе в порядку.

Кадим і Рикпет швидко пішли вздовж стінки моніторів, кожен намагаючись знайти свій. Першим побачив свою кімнату Кадим.

- Ось вона, рідненька!

- Запам’ятай монітор і піди зміни Васлу.

За кілька хвилин знайшов свій монітор і Рикпет. Він одразу впізнав шафу, частину стола і навіть роздивився зошит з математики.

- Ну, — подумав він, — зараз мене вже ніхто не зупинить. Я хочу додому!

У цей час із приймальні почулися глухі важкі удари.

- Рикпете, вони хочуть двері вибити!

- Нехай хоч головою б’ються, тут ми їм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо двері почнуть піддаватися, скажеш! Хлопці, - звернувся він до друзів, — шукаємо заклинання.

Екран монітора, у якому відображалася його рідна кімната, був на рівні очей. Рикпет підняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, які першими спадали на думку:

- Зброя. Стукіт. Мама. Стукіт. Тато. Стукіт. Хочу додому. Стукіт. Гірея. Стукіт. Чари. Стукіт. Гірея дурепа. Стукіт.

Тим же займалися і його друзі.

- Що тут за чортівня відбувається? — зненацька пролунав за їхніми спинами чийсь голос.

Друзі обернулися. Посередині кімнати висів великий екран, із якого на них дивився якийсь дядько з бородою. Дядько був видний по пояс і зовсім чудернацько вдягнений: голова зав’язана хусткою вузлом назад, чорний шкіряний жилет з незліченною кількістю блискучих металевих кнопок і ланцюжків, які висіли в найнесподіваніших місцях. Жилет був розстебнутий на грудях, порослих густим чорним волоссям. На кінчику носа, тримаючись незрозуміло на чому, висіли сонцезахисні окуляри.

- Ну, я чекаю відповіді!

- А ви, власне, хто будете? — питанням на питання відповів Рикпет.

- Я — Великий Процесор! Як ти, глюк, смієш зі мною так розмовляти?

- Який я вам глюк? І чому ви мені «тикаєте»? Ми що, з вами разом свині пасли?

- Що робили? — ошелешено перепитав Великий Процесор.

- Свині пасли, — не зовсім упевнено повторив Рикпет. Він чув якось цей вираз від тата й, чесно кажучи, мав досить нечітку уяву про його значення.

- Ні, ти явно не глюк… — розгублено сказав Великий Процесор. — То хто ж ви?

- Ми всі заекранники. Гірея затягла нас до гри, щоб ми грали на її боці. Але ми не глюки, ми живі люди. І хочемо додому, а для цього треба знати заклинання. Ось.

- Живі люди? У Заекранні?! Чипсете!!!

Дід повернувся, і заекранники встигли прочитати на його спині зроблений блискучими заклепками напис: «Я тут головний». Напис був виконаний у формі ока, де зіницею служив займенник «Я».

- До Гіреї! Негайно!

І екран згас. Заекранники так і не зрозуміли, хто такий Чипсет і що йому доручив Великий Процесор.

Рівномірні удари у двері раптом припинилися і за дверима почулося густе, низьке ревіння.

- Волохатий дракон! — першим здогадався Кадим. Одним могутнім ударом дракон висадив двері, розметавши по кімнаті ретельно складену й, як вважали заекранники, цілком надійну барикаду.

- Ну, ось і геймовер… — згаслим голосом сказав Васла.

- Фігушки! — пробурмотіла Шаната, приклавши щоку до приклада. Клацнув самотній постріл, і в правому вусі дракона з’явилася друга дірочка. Програма зависла. Як і вперше, дракон, перелякано нявкаючи, спробував сховатися. Він стрибнув під стіл чарівниці, який, звичайно, розлетівся на шматки. Довгий хвіст зметнувся в повітрі й кінчик, який закінчувався невеликою пікою з кістки, зігнувся в бік екранів.

- А-а-а!!! — закричав Рикпет, злякавшись, що дракон розіб’є монітори й повернення друзів у їхній світ стане неможливим. Кістяна піка стрімко наближалася до стіни з моніторів. Але вона не розбила екран, вона поринула в нього!

- Геймовер! Геймовер! — закричав Кадим. — Заклинання! Це заклинання!

Усі кинулися до своїх екранів. Програма швидко перезавантажувалася, і залишилися лічені секунди до перетворення переляканого кота на смертельно небезпечного нещадного волохатого дракона.

- Шано, я знайду тебе в Києві!

- Шукай на Подолі! Сотий ліцей! — і Шана, на льоту крикнувши заклинання, зникла в моніторі.

Пролетівши крізь монітор, Рикпет тріснувся головою об шафу. В очах потемнішало. Але він був дома! Ура! Він був дома! Піднявся на ноги й оглянув кімнату. Хтось торкнув його за ноги. Рикпет, тобто уже Петрик, зреагував, з розвороту вдаривши ногою цього когось у м’яке черево. Цей «хтось» виявився його улюбленицею кицькою Ксюхою. Кицька, скривджено нявкаючи, полетіла під ліжко.

- Лазять тут глюки… Ой!.. Ксюхо! Ксюнечко…

Петрик засопів, поліз під ліжко й витяг за ногу перелякану кицьку. Він пригорнув її до себе й гладив, гладив, заспокоюючи й цілуючи в холодний вологий ніс. Кицька підняла притиснуті з переляку вуха, і на одному Петрик побачив дві невеликі дірочки.

- Волохатий дракон? То це ти була волохатим драконом? Отакої…

Так закінчилася ця зовсім неймовірна історія, яка почалася з того, що Петрик недослухався мами. Але чи закінчилася? Десь там, у Заекранні, залишився Оріг. Почав розбиратися з Гіреєю Великий Процесор, відрядивши до неї свого помічника Чипсета, а найголовніше — кількість гравців у країні Гіреї не зменшується, а значить, у неї залишається можливість затягувати до себе все нових і нових заекранників.

- Петрику, прокинься! — мама смикнула Петрика за руку.

- М-м-м… — замугикав Петрик і сховав руку під ковдру.

- Прокинься, Наталя дзвонить.

При імені Наталя Петрик одразу розплющив очі. Наталя — зовсім інша справа. Заради Нати можна й сном пожертвувати.

- Привіт, Шано!

- Привіт, Рику! Треба зустрітися.

Вони продовжували називати себе іменами, які одержали в Заекранні.

Півроку тому, після того, як вони вирвалися з-під влади злої чарівниці Гіреї, Петрик виконав свою обіцянку й знайшов Наталю.

Ліцей номер сто був досить відомим у Києві. Дівчинка спочатку трохи соромилася своїх подружок, але не змогла приховати свою радість, коли на тротуарі, напроти ліцею, побачила свого друга по Заекранню.

- Здрастуй, Рику! — усміхнувшись неголосно привіталася Шана.

- Щось трапилося? — запитав Рик.

- Та як сказати… — невиразно відповіла Шана. — Є необхідність порадитися.

Була субота, і тому домовилися, що Рик приїде до Шани додому.

- Заходь, заходь, — Наталина мати прочинила двері й пропустила хлопчика. — Як справи?

- Та наче нічого, — трохи зніяковів Петрик. - Наталя вдома?

Відразу з кімнати вийшла Шана.

- О, Рику, привіт, проходь.

Сіли біля комп’ютера.

- Рику, ти Васлу або Кадима зустрічав?

- Та ні. Я б відразу сказав, ти ж знаєш. А що?

- Тут одна дивна штука виходить. Ти після повернення в Гру ходив?

- Hi-і, жодного разу. Страшно якось. А раптом Оріга шльопну? Або ще когось із заекранників… Ну його!

- А я тиждень тому зайшла. На початку наче нічого, а як доходжу до певного місця, починаються дива. Там, на третьому рівні, є ліхтарик на стінці. Пам’ятаєш, де тебе поранили? Коли я коридором тікала й гравця з-під даху знімала. Ліхтарик був зеленого кольору, а зараз — червоного. Він у грі не блимав, а тепер блимає.