- У чому справа? — зненацька високим голосом запитав він.

- А… — почав було Васла, але глюк зробив рух розкритою долонею, і дивне заціпеніння охопило хлопчика. Він усе розумів, бачив, чув, але не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. Миттєво повернувшись до Кадима, він зробив такий самий рух у його бік. Кадим так само застиг на місці. Глюк пильно подивився, і той відчув, немов якась обережна, але впевнена рука почала нишпорити в нього в голові, проникаючи в найпотаємніші думки.

«Мозок сканує», — зрозумів Кадим. Він одразу почав думати про щось інше, посилено викликаючи спогади про перше, що спало на думку: про те, як вони з батьком торік ходили на рибалку й піймали здоровенну щуку.

- Як спінінг зігнувся… а вона хвостом… секретна лабораторія… а зуби гострі й… глючило хитре… і великі… Рик дасть по голові… говорив із глюком не зв’язуватися… а вона тоді в очерети… Гіреїна лабораторія… глюк сканує мозок… а щука хвостом! Хвостом!

Приблизно така каша була в голові Кадима. Глюк зморщився: ці примітивні створіння зовсім не вміють думати. Він впірив важкий погляд у Васлу.

- Ну, усе… Рик… це… ну… одержимо… це хто?… Я не… Глюк який страшний… Нічого не вийшло… Секретна лабораторія… Гірея — тітка розумна… Гадина… Але ми тебе це… однаково візьмемо… А чого це… ну… дивиться так? Шкода, не вийшло…

Глюк підняв праву долоню й провів нею по очах. Зіниці зникли, а замість них з’явилися маленькі білі точки, які випромінювали тоненькі, немов голки, гострі промінчики сліпучого світла. Глюк зробив рух долонею, і голови хлопців самі собою повернулися до нього, очі розплющилися й застигли. Світловими голками глюк уважно подивився спочатку в очі Васлі, потім Кадиму, потім знову махнув рукою. Кадим упав на лід поруч з товаришем. Глюк кілька секунд задумливо дивився на друзів, які лежали на іскристому льоду, потім повільно, не обертаючись, пішов до під’їзду.

Оріг, очікуючи телефонного дзвінка, нудьгував над книжкою. Уже давно споночіло, а хлопців усе не було. Незабаром мали повернутися батьки Рика, і Оріг навіть не уявляв, що він їм говоритиме. Хлопець узяв зі стола ключі, підкинув їх на долоні і рішуче пішов у коридор одягатися. На вулиці було холодно й добре продувало. Дві фігури, які лежали на льоду ковзанки, Оріг помітив через кілька секунд. Він ні секунди не сумнівався, хто там лежить, тому рвонув щосили.

- Васло! Ну!.. — шия хлопчика хиталася в широкому комірі. — Ну ж…

Оріг потрусив голову, навіть легенько побив по щоках. Васла розплющив очі.

- Молодець! Давай же, отямлюйся… Що тут сталося?

Але Васла нічого відповісти не зміг і очі знову закрилися. Тоді Оріг узявся за Кадима, але й від нього теж нічого не домігся.

Бісові віники… Що ж робити? Так, у першу чергу, в тепло… Додому до Рика…

Він підхопив під руки Кадима й потягнув до під’їзду.

- Чого ж він такий важкий? Як же я Васлу тягтиму? Ну, нарешті…

З гурчанням прочинилися двері ліфта. Ледве затягши байдужого Кадима в ліфт, Оріг відпочивав, поки ліфт повз до шостого поверху, потім, кваплячись, як міг, він затягнув Кадима до квартири й, поклавши його в коридорі, не замикаючи вхідних дверей, знову кинувся на вулицю. Васла був значно важчим, і Орігу довелося добре помучитися, поки він уклав його поруч з товаришем. Скинувши шапку й пальто, він кинувся до комп’ютера.

«SOS! Знайшов Кадима й Васлу на ковзанці непритомних. Скільки лежали на холоді - не знаю».

Відправивши листа, він кинувся до друзів, по черзі роззув їх, зняв черевики й почав розтирати ноги. Кожні кілька хвилин Оріг бігав до комп’ютера й дивився, чи не прийшла відповідь із Заекрання. Нарешті в кутку екрана зажовтів конвертик.

«Відійди від екрана» — ось і все, що було написано в листі. Оріг знизав плечима, але від екрана відійшов. Через кілька хвилин екран затягнувся спочатку брижами, а потім укрився легким синюватим серпанком. Зненацька з екрана з’явився Рик, із розгону вдарився плечем об кут шафи й голосно зойкнув. Він одразу повернув екран убік ліжка, і Шана, яка вилетіла слідом, приземлилася дуже м’яко в буквальному значенні цього слова.

- Ну? Де вони?

Легко й обережно піднявши Кадима, Рик проніс його в кімнату й відправив прямо в екран. Услід за ним був відправлений і Васла. Оріг, відкривши рота, дивився на Рика. Він так важко тягнув байдужі тіла, а Рик їх як пушинки… Нічого собі! Рик помітив здивований погляд Оріга.

- Не звертай уваги, я зараз не людина, а цифровий боєць, цифбой, коротше кажучи, інакше нам із глюком не впоратися. Шана теж.

Рик підстрибнув і завис у повітрі, зробивши невелике коло тісною кімнаткою.

- Дива… — тільки й міг сказати Оріг.

- Розповідай, що сталося? — зажадав Рик. Шана сіла поруч, з осудом дивлячись на Оріга.

- Та я, чесно кажучи, сам не знаю. Я сидів біля компа. Кадим тричі дзвонив, я вам листа скидав. А вже коли сутеніти почало, прибіг Кадим, сказав, щоб я був напоготові, схопив скотч, який у тебе на столі лежав, витяг шнурок із кросівок і втік. Я чекав майже годину — нікого й нічого. Я вийшов на вулицю, а вони там тепленькі, тобто холодненькі лежать. Я їх сюди затягнув, ну і вам листа скинув. Ось і все.

- Це точно Кадим щось вигадав! — переконано сказала Шана. — Васла ніколи б наказу не порушив.

- Не здивуюся, якщо вони на глюка напали! Ну, а той їм козу яку небудь улаштував. Сподіваюся, що ВП їм допоможе, а ось те, що глюка

вони злякали, це погано. Ти молодець, Орігу, ти все зробив правильно. От Кадим — барбос нечесаний! Сказано ж було: глюка не чіпати!

Рик подумав кілька секунд, скуйовдив волосся і сказав:

- Зараз мають прийти мої батьки. Ми граємося, і нічого більше. Як там, удома, хвилюватися не будуть?

- А… Я можу хоч узагалі додому не приходити, ніхто й не помітить. Татусь, напевно, уже очі залив, і йому на все наплювати! А мати така затуркана…

- Я своїм уже подзвонила, що прийду пізно. Звичайно, хвилюються! Цілий день удома не була…

- Коли ти дзвонила? — здивувався Оріг. — До телефона ти підходила, але трубку ж не піднімала!

- Рик же тобі сказав, що ми зараз не просто люди, тобто не зовсім люди, а цифбої. Щоб подзвонити, мені зовсім не обов’язково знімати трубку.

Вона підійшла до Оріга й, посміхаючись, поклала долоню на його руку.

- Ой! — той висмикнув руку з-під долоні. — Ти чого струмом б’єшся?

- Ось так я й подзвонила.

- Ясно…

Тим часом Рик обміркував ситуацію й прийняв рішення.

- Значить, так. Орігу, ти продовжуєш залишатися на зв’язку. Від компа ні на крок. Якщо прийде лист із Заекрання, підніми трубку, набери «0» і скажи все, що треба, ми почуємо. Ми з Шаною підемо шукати глюка. Почнемо з квартири Сотникова. Найвірогідніше, він там. Зброя?

Шана мовчки дістала магнітний випромінювач.

- Ну що, гайда?

Приголомшений Оріг побачив, як друзі перетворилися на блакитні хмарини, які всмокталися в телефонну трубку.

- Отетеріти…

Рик і Шана в цифровому форматі текли телефонною проводкою.

- Проводочка в будинку, скажу я тобі, суцільна гидота. Одні скрутки… Я вже собі синець поставила на плечі.

- Шано, слово честі, як зв’язківці зробили, то ми нічого не міняли.

- Сотникови на восьмому поверсі?

- Ага. Ось він, зараз праворуч…

- Ні, слухай, усе-таки проводочка у вас у будинку, чорт ногу зломить! Ой!

- Ай!

- Ти чого?

- Та теж головою приклався! Усе, прибули.

З телефону в квартирі Сотникових виповзли дві маленькі блакитні хмарини, потім почувся тихий шепіт.

-Ну?

- Що ну?

- Будемо перетворюватися?

- А навіщо?

-І то правда.

Хмарини попливли над самою підлогою, проникаючи в кімнати під дверима.

- Ага, ось і комп. Ти мав рацію, він включений.

- Значить, треба придивитися тут уважніше.

- Та лабораторії ніякої начебто немає?

- Зате є включений комп і немає господарів.

Хмарини знову попливли над підлогою, продовжуючи оглядати квартиру. Ніяких слідів лабораторії.