Крутнувшись на здоровій нозі, Страйк виставив ціпка. Зойк болю, коли ціпок ударив по руці,— й ось канцелярський ніж вилетів з кулака, відбився від кам’яної стіни і мало не влучив у око Страйкові, який тепер міцно схопив нападницю. Та кричала.
Страйк був злякався, що якийсь герой нагодиться рятувати панянку, але ніхто не нагодився. Тепер важила швидкість. Нападниця виявилася дужчою, ніж він міг подумати, і затято виривалася, намагалася вдарити його по яйцях, вчепитися в обличчя. Новим вправним рухом Страйк зробив захват шиї; нападниця заковзала, забила ногами по мокрій долівці.
Дівчина все пручалася, намагаючись його вкусити, а Страйк нахилився підняти ніж, потягнувши її вниз так, що вона мало не впала. Тоді, покинувши ціпок — нести його разом з нападницею не було можливості — Страйк потягнув її на Денмарк-стріт.
Він ішов швидко, а вона так засапалася через боротьбу, що не могла кричати. На короткій холодній вулиці нікого не було. Не знайшлося перехожих, щоб помітити біду, поки Страйк волік нападницю до чорного ходу.
— Впусти мене, Робін! Швидше! — крикнув Страйк у домофон і плечем відчинив двері, щойно Робін відімкнула їх. Потягнув нападницю нагору металевими сходами, потерпаючи від болю в коліні; тепер вона почала кричати, луна полетіла сходовим колодязем. Страйк помітив рух за скляними дверима офісу похмурого й ексцентричного графічного дизайнера з нижнього поверху.
— То ми дуркуємо! — гукнув він до дверей і поволік нападницю вище.
— Корморане, що за... О Боже! — вигукнула Робін, визираючи згори.— Не можна ж... Що це за гра? Пусти її!
— Вона щойно... хотіла... мене вдарити ножем... знов! — видихнув Страйк і останнім титанічним зусиллям штовхнув нападницю через поріг.— Замкни двері! — крикнув він до Робін. Та забігла слідом і зробила, як він сказав.
Страйк кинув жінку на диван зі штучної шкіри. Каптур злетів з її голови, відкривши довговиде бліде лице, великі карі очі й густі темні кучері, що спадали на плечі. Нігті в дівчини були гострі й червоні. На вигляд — ледве двадцятирічна.
— Ах ти ж гад! Гад!
Вона спробувала підвестися, але Страйк стояв над нею з кровожерним виразом, тож дівчина передумала й опустилася на диван. Почала масажувати білу шию, на якій лишилися темні синці від його захвату.
— Скажеш мені, чого накинулася на мене з ножем? — спитав Страйк.
— Та пішов ти!
— Оригінально,— відзначив Страйк.— Робін, дзвони в поліцію.
— Ні-і-і-і! — одразу заскавчала дівчина в чорному пальті.— Він мене скалічив! — видихнула вона до Робін, відтягаючи кофту, щоб краще показати синці на м’язистій білій шиї.— Схопив мене, потягнув...
Робін, яка тримала руку на телефоні, глянула на Страйка.
— Нащо ти за мною йшла? — спитав Страйк, нависаючи над дівчиною в чорному. Він тяжко дихав і говорив загрозливим тоном.
Вона зіщулилася на рипливому дивані, але Робін, яка так і не відпускала телефон, розгледіла в цьому остраху нотку насолоди, розчула шепіт чуттєвості в тому, як дівчина сахнулася від Страйка.
— Останній шанс,— загарчав той.— Нащо ти...
— Що там таке? — сварливо спитали з нижнього поверху.
Очі Робін і Страйка зустрілися. Робін помчала до дверей, відчинила і вийшла на сходи, а Страйк лишився стояти над полонянкою, випнувши щелепу і стиснувши п’ястуки. Він бачив, як у великих темних очах, обведених фіалковими тінями, промайнуло і згасло бажання покликати на поміч. Дівчина затрусилася й почала плакати, шкірячи зуби; в її сльозах йому ввижалося не так страждання, як лють.
— Усе гаразд, містере Кроуді,— гукнула Робін.— То дружнє! Вибачте, що від нас такий гамір.
Робін повернулася до офісу і знову замкнула по собі двері. Дівчина на дивані заціпеніла, по її щоках струменіли сльози, червоні кігті вчепилися у край дивана.
— Так, усе,— сказав Страйк.— Або ти говориш, або я дзвоню в поліцію.
Дівчина, вочевидь, повірила. Він і двох кроків до телефону не зробив, як вона захлипала:
— Я хотіла тобі завадити.
— В чому завадити? — не зрозумів Страйк.
— А ніби ти не знаєш!
— Ану не смій зі мною гратися! — гримнув Страйк, схиляючись над нею і стискаючи великі кулаки. Хворе коліно він тепер відчував дуже виразно. І це вона була винна в тому, що він упав і знову пошкодив зв’язку.
— Так, Корморане,— твердо мовила Робін і стала між ним і дівчиною, тож Страйкові довелося відступити.— Слухай,— сказала вона до дівчини.— Послухай мене. Скажи йому, нащо ти це робиш, і може, він не подзвонить...
— Та ти жартуєш,— обурився Страйк.— Вона мене двічі намагалася штрикнути ножем...
— ...і може, він не подзвонить до поліції,— гучно й незворушно закінчила Робін.
Дівчина підскочила і рвонула до дверей.
— Не втечеш! — заявив Страйк, швидко прокульгав повз Робін, схопив нападницю за пояс і грубо потягнув назад на диван. — Хто ти така?
— Ти мене покалічив! — закричала вона.— Справді покалічив... ребра! Я тебе здам за напад, ти, гад...
— Називати тебе Піппою, так? — спитав Страйк. Дрож, задиханий зойк, злісний погляд.
— Ах ти ж... ах ти ж...
— Так, так, ах я ж,— роздратовано кивнув Страйк.— Ім’я!
Її груди під важким пальтом ходили ходором.
— А звідки ти знатимеш, що я не брешу, навіть коли скажу? — видихнула вона, все не бажаючи скоритися.
— Триматиму тебе тут, поки не перевірю,— відповів Страйк.
— Це викрадення! — гучним і грубим, мов у вантажника в доках, голосом заявила вона.
— Це громадський арешт,— сказав на це Страйк.— Ти на мене, бляха, з ножем кинулася. Все, востаннє питаю...
— Піппа Міджлі,— виплюнула вона.
— Ну нарешті. Документи є?
Знову вилаявшись собі під ніс, вона опустила руку в кишеню і видобула проїзний на автобус, який жбурнула Страйкові.
— Тут написано «Філіп Міджлі».
— Та ти що!
Спостерігаючи, як до Страйка доходить, Робін, попри напруженість у кімнаті, відчула бажання засміятися.
— Епікойне,— гнівно пояснила Піппа Міджлі.— Не второпав ще? Надто розумно для тебе, га, бидлота?
Страйк придивився до неї. На подряпаній, вкритій синцями шиї проступало Адамове яблуко. Піппа знов сховала руки в кишені.
— Наступного року я вже в усіх документах буду Піппа,— заявила вона.
— Піппа,— повторив Страйк.— То ти написала, що радо покрутиш коліщатка диби для Кет, так?
— О-о,— видихнула Робін, до якої дійшло.
— О-о-о-о, який же ви розумний, пане Громило,— стервозно змавпувала її Піппа.
— Ти знаєш Кетрин Кент особисто чи лише по інтернету?
— А що? Знайомство з Кет Кент — то тепер злочин?
— Звідки ти знала Оуена Квайна?
— Не бажаю говорити про того покидька,— відповіла Піппа, тяжко дихаючи.— Він мені таке зробив... таке заподіяв... прикинувся, ніби... Брехло! Паскудне, бридке брехло!
По її щоках заструменіли сльози. Почалася істерика. Червоні пазурі вчепилися у волосся, ноги забарабанили по долівці; завиваючи, вона хиталася з боку на бік. Страйк з огидою подивився на це і за півхвилини сказав:
— Так, завалися, бо...
Але Робін глянула на нього, змушуючи мовчати, витягнула з коробки на столі жменю серветок і тицьнула Піппі в руку.
— Д-д-дя...
— Піппо, будеш чай чи каву? — ласкаво спитала Робін.
— Ка... ву... буд-д... дь...
— Робін, вона мене зарізати хотіла!
— Ну не зарізала ж, ні? — озвалася Робін, ставлячи чайник.
— Нездібність,— не повірив власним вухам Страйк,— то не виправдання з погляду закону!
Він знов насів на Піппу, яка слухала цей обмін репліками з роззявленим ротом.
— Нащо ти за мною йшла? В чому хотіла завадити? І я тебе попереджаю — хоч тут і є Робін, яку можна пом’якшити слізьми...
— Ти працюєш на неї! — заволала Піппа.— На ту почварну суку, його вдову! Тепер вона має його грошики, га,— і ми знаємо, нащо вона тебе найняла, ми не дурні!
— Хто це «ми»? — спитав Страйк, а темні Піппині очі метнулися до дверей.— Богом клянуся,— заявив Страйк, чиє натруджене коліно так сіпало, що він мало зубами не скреготів,— якщо ти знов спробуєш кинутися до дверей, я дзвоню в поліцію, щоб її, даю свідчення і задоволено дивлюся, як тебе замкнуть за замах на вбивство. І весело тобі в тюрмі не буде, Піппо,— додав він.— Ти же ще не оперована.
