— Я подобався Оуену,— повідомив Страйкові Вальдгрейв.— О так. Я знав, як дати йому раду. Потурай його марнославству — і матимеш від того чоловіка що завгодно. Півгодини похвалиш, тоді можна пропонувати якісь зміни в рукописі. Ще півг’дини — ще одна зміна. Ті’ки так. Він заледве хтів мене образити. В голові в бідного дурня потьмарилося. Хтів знову потрапити в телевізор. Гадав, що всі проти нього. Не розумів, що грається з вогнем. З глузду зсунувся.

Вальдгрейв відкинувся на стільці й потилицею врізався в голову пишнотілої й пишно вдягненої пані за сусіднім столиком.

— Ох пробачте! Пробачте!

Та зиркнула на нього через плече, і Вальдгрейв різко посунув стільця уперед. Посуд на скатертині забрязкотів.

— То в чому,— спитав Страйк,— суть образу Різника?

— Га? — спитав Вальдгрейв.

Цього разу Страйк був певний, що Вальдгрейв прикинувся, ніби недочув.

— Різник...

— Різник — це редактор, очевидно ж,— пояснив Вальдгрейв.

— А закривавлений мішок, ота карлиця, що ви топили?

— Символізм,— недбало відмахнувся Вальдгрейв, мало не перекинувши свій келих.— Я задушив якусь його ідею, хотів убити котрийсь із любовно виписаних епізодів. Просто образа.

Страйк, який чув тисячі заздалегідь приготованих відповідей, вирішив, що ця — теж надто вдала, гладенька, швидка.

— І все?

— Ну,— з задиханим смішком відповів Вальдгрейв,— карлиць я ніколи не топив, якщо ви на це натякаєте.

Допитувати п’яних завжди нелегко. Протягом роботи у відділі спеціальних розслідувань Страйк рідко мав справу зі сп’янілими свідками. Він пам’ятав майора-алкоголіка, чия дванадцятирічна донька розповіла про сексуальні домагання в своїй німецькій школі. Коли Страйк приїхав до будинку, де мешкала родина, майор кинувся на нього з розбитою пляшкою. Довелося скрутити. Але тут, у цивільному світі, поруч із сомельє, цей привітний п’яний редактор міг спокійно встати й піти, і Страйк нічим би йому не завадив. Лишалося тільки сподіватися, що можливість зайвий раз відхреститися від Різника змусить Вальдгрейва сидіти на місці й говорити.

До Страйка під’їхав возик зі стравами. Йому церемонно відрізали шмат шотландської яловичини, а перед Вальдгрейвом поставили його рибу.

«Три місяці не їздитиму на таксі»,— суворо звелів собі Страйк, захлинаючись слиною, поки йому в тарілку насипали йоркширський пудинг, картоплю і ріпу. Возик потрюхикав геть. Вальдгрейв, який спустошив пляшку вже на дві третини, роздивлявся свою камбалу, ніби не розуміючи, звідки вона тут узялася, а тоді пальцями поклав у рота маленьку картоплинку.

— Квайн з вами обговорював свою творчість, перш ніж віддати рукопис? — спитав Страйк.

— Ніколи,— відповів Вальдгрейв.— Про «Бомбікса Морі» він мені тільки сказав, що шовкопряд — то метафора письменника, який мусить пройти через агонію, щоб видати гідний твір. І все.

— Він не питав у вас порад, коментарів?

— Ні, ні, Оуен завжди був певний, що все краще знає сам.

— Це норма?

— Письменники бувають різні,— відповів Вальдгрейв.— Але Оуен завжди був з породи потайних. Йому подобалося робити велику прем’єру. Це тішило його потяг до драми.

— Гадаю, поліція у вас питала, що ви робили після того, як отримали книгу,— буденно мовив Страйк.

— Так, довелося через це пройти,— байдуже відповів Вальдгрейв. Він безуспішно намагався витягти кістки з камбали, яку необачно попросив подати з хребтом.— Рукопис прийшов у п’ятницю, до неділі я в нього не зазирав...

— Ви мали кудись поїхати, так?

— До Парижа,— відповів Вальдгрейв.— На річницю весілля. Не склалося.

— Щось сталося?

Вальдгрейв вилив рештки вина в келих. Кілька крапель темної рідини впало на скатертину. Розповзлася пляма.

— Посварилися, страшно посварилися, поки їхали до аеропорту Гітроу. Розвернулися і повернулися додому.

— Ого,— тільки й мовив Страйк.

— Воно вже багато років казна-як,— сказав Вальдгрейв і облишив нерівний бій з камбалою, відкинувши виделки з брязкотом, який змусив людей за найближчими столиками озирнутися.— Джо-Джо виросла. Більше сенсу немає. Ми розлучаємося.

— Прикро це чути,— сказав Страйк.

Вальдгрейв журливо всміхнувся і випив ще вина. Скельця окулярів у роговій оправі всі були в слідах від пальців, комір сорочки — брудний, пошарпаний. Вигляд у нього був (а Страйк знався на таких речах), як у людини, що так і спала одягнена.

— Після сварки ви поїхали просто додому, так?

— Будинок великий. Можна і не бачитися, коли не хочеш.

Краплі вина багряними квітами розпускалися на білосніжній скатертині.

— Чорна мітка, ось на що воно мені схоже,— сказав Вальдгрейв.— Як в «Острові скарбів», ну знаєте... ч’рна мітка. Хто читав ту кляту кн’гу — всі під підозрою. Всі на всіх косо дивляться. Всі, хто знає кінець, під підозрою. П’ліція прийшла до мене просто в кабінет, усі дивилися... Я прочитав її в неділю,— сказав він, раптом повертаючись до Страйкового питання,— сказав Ліз Тассел усе, що про неї думаю, і життя пішло далі. Оуен не брав слухавки. Я думав — у нього зрив, але мав свої проблеми. Денієл Чард осатанів... Та й пішов він! Звільнився. Досить. Звинувачення! Досить. Щоб на мене кричали перед усенькім офісом! До-сить.

— Звинувачення? — перепитав Страйк.

Техніка цього допиту почала нагадувати хитромудру гру в настільний футбол з фігурками-киванцями; розхитаного співрозмовника досить було спрямувати легким вправним доторком. (У сімдесяті Страйк мав набір футболістів з «Арсеналу»; він грав проти «Плімут Аргайлу» Дейва Полворта, який сам розмалював фігурки; хлопчики гралися, лежачи на животах на килимку перед коминком у будинку Дейвової мами).

— Ден гадає, що я пліткував про нього з Оуеном. Чортів ідіот. Думає, що ніхто не в курсі. Та сто років уже йдуть ці чутки! Оуенові й казати не треба було. Всі в курсі.

— Що Чард — гей?

— Та всім байдуже, чи гей... він усе в собі душить. Навіть не знаю, чи Ден сам розуміє, що гей. Але йому п’добаються гарні молодики. Любить малювати їх ню. Це всі знають.

— Він пропонував вас намалювати? — спитав Страйк.

— О Господи, та ні,— відповів Вальдгрейв.— Мені Джо Норт казав... б’гато років тому. О!

Він привернув увагу сомельє.

— Мені ще келих отого, б’дь ласка.

Страйк був вдячний, що хоч не пляшку.

— Даруйте, сер, але ми не розливаємо це...

— То щось інше. Червоне. Що завгодно. Так, це було багато років тому,— повернувся до оповіді Вальдгрейв, коли сомельє пішов.— Ден просив Джо позувати для нього; Джо послав його к бісу. Всі це знають вже б’гато років.

Він відкинувся на стільці, знову врізавшись у ту саму пишну пані, яка, на жаль, тепер їла суп. Страйк дивився, як її розлючений супутник кличе офіціанта і скаржиться. Офіціант нахилився до Вальдгрейва і мовив вибачливим, але твердим тоном:

— Ви не проти трохи посунутися, сер? Пані за вами...

— Вибачте, вибачте...

Вальдгрейв підтягнув стільця ближче до Страйка, поклав лікті на стіл, відкинув з очей скуйовджену чуприну й гучно повідомив:

— Голова в дупі.

— У кого? — поцікавився Страйк і не без жалю доїв найкращий обід за довгий час.

— У Дена. Йому видавництво на тарілочці принесли... все життя мов кіт на печі... хай живе в себе в селі й малює свого слугу, коли так хоче... А з мене досить! Засную свою вл... власну компанію, чорт забирай!

У Вальдгрейва задзвонив мобільний. Шукав його редактор довгенько. Уважно вдивився в номер на екрані й лише тоді відповів.

— Що таке, Джо-Джо?

У ресторані було гамірно, але Страйк почув відповідь: з того боку пронизливо верещали. Вальдгрейв набрав нажаханого вигляду.

— Джо-Джо? Що?..

Але тут м’яке, приязне обличчя так змінилося, що Страйк ледь повірив власним очам. На шиї у Вальдгрейва набрякли вени, губи розтягнулися в потворний вищир.

— Пішла ти! — закричав він; гучний голос долетів до всіх столиків навколо, і п’ятдесят голів рвучко підвелося, розмови припинилися.— Не смій мені дзвонити з номера Джо-Джо! Ні, буха ти курво — чуєш! — я п’ю, бо, щоб тебе, на тобі жонатий! Ось чому!