Забувши, що вставати з хворим коліном важко, у метро Страйк усівся в кутку і подзвонив Робін.

— Привіт,— сказав він,— журналісти пішли?

— Ні, досі стирчать під дверима. Про тебе в новинах пишуть, ти знаєш?

— Бачив сайт «Бі-бі-сі». Подзвонив Анстису і попросив його трохи притишити цю колотнечу навколо мене. Він щось зробив?

— Так, тут його цитують: «Детектив-інспектор Ричард Анстис підтвердив чутки про те, що тіло виявив приватний детектив Корморан Страйк, який цього року вже потрапляв на шпальти газет, бо...»

— Пропусти це.

— «...Містера Страйка найняли близькі містера Квайна, щоб розшукати письменника, який мав звичку зникати, не повідомляючи нікому про своє місцеперебування. Містера Страйка ні в чому не підозрюють, поліція задоволена його свідченнями щодо знахідки».

— Старий добрий Дікі,— мовив Страйк.— Вони зранку натякали, що я приховую тіла, щоб пожвавити бізнес. Дивно, що преса зацікавилася немолодим і давно не знаменитим письменником. Вони ж поки що навіть не знають, яке страшне було вбивство.

— їх не Квайн цікавить,— озвалася Робін,— а ти.

Приємності ця думка Страйкові не принесла. Він не хотів, щоб його обличчя з’являлося у пресі чи на телебаченні. Фото, які публікували після розкриття справи Лули Лендрі, були маленькі (бо треба було зберегти місце для фотографій прегарної моделі, бажано не дуже одягненої); його смаглява шкіра і грубі риси обличчя типографська фарба відбивала нечітко, а коли Страйк ходив до суду, щоб дати свідчення проти вбивці Лендрі, то зумів не підставити обличчя під камери. Журналісти десь добули його старі фото у формі, але ті були дійсно давні, й важив він тоді на кілька стоунів менше. Після того короткого спалаху слави ніхто не впізнавав його в обличчя, і Страйк не прагнув піддавати свою анонімність новим загрозам.

— Не хочу натрапити на тих папараці. Та й,— додав він кисло, дослухаючись до болю в коліні,— бігти я не зможу, навіть коли мені заплатять. Давай зустрінемось...

Улюбленим баром Страйка був «Тоттенгем», але він не хотів туди йти, побоюючись, що викриє це місце пресі.

— ...у «Кембриджі» за сорок хвилин?

— Без проблем,— відповіла Робін.

Тільки коли вона поклала слухавку, Страйкові спершу спало на думку, що треба було спитати її, як Метью, а тоді — що варто було попросити її прихопити милиці.

Паб, збудований у дев’ятнадцятому сторіччі, стояв на Кембридж-серкусі. Страйк знайшов Робін на другому поверсі — вона сиділа на шкіряній банкетці в оточенні бронзових канделябрів і дзеркал у позолочених рамах.

— Що з тобою? — занепокоїлася вона, бачачи, як він кульгає.

— Забув сказати,— відповів Страйк, зі стогоном опускаючись у крісло навпроти.— Я у неділю знову забив коліно, коли намагався впіймати дівчину, яка за мною стежила.

— Яку ще дівчину?

— Йшла за мною від будинку Квайна до станції метро, де я впав, мов лох, а вона втекла. Вона підпадає під опис дівчини, яка, за словами Леонори, вештається навколо їхнього будинку, відколи Квайн зник. Мені б оце випити.

— Зараз принесу,— сказала Робін,— а ще в тебе сьогодні день народження. Ось тобі подарунок.

Вона поставила на стіл кошичок, загорнутий у целофан і прикрашений стрічкою. Всередині були корнволльські харчі й напої: пиво, сидр, солодощі, гірчиця. Страйк почувався безглуздо зворушеним.

— Необов’язково було...

Але Робін уже не чула його, бо пішла до шинкваса. Коли вона повернулася з келихом вина і пінтою «Лондон прайду», Страйк сказав:

— Дуже дякую.

— На здоров’я. Отже, ти гадаєш, що ця дивна дівчина стежила за будинком Леонори?

Страйк зробив великий ковток, насолоджуючись пивом.

— І, можливо, закидала їй у щілину для пошти собаче Лайно, так,— кивнув він.— Не розумію, чого вона хотіла домогтися, коли пішла за мною — хіба що думала, що я приведу її до Квайна.

Він скривився, піднімаючи забиту ногу на табурет під столом.

— Мені треба стежити за Броклгерст і за чоловіком Бернетт. От вчасно забив ногу.

— Я можу постежити за ними замість тебе.

Робін сама незчулася, як ця захоплена пропозиція вихопилася в неї, але Страйк ніби не почув.

— Як там Метью?

— Погано...— Робін не могла визначити, чи відзначив Страйк її слова, чи ні.— Поїхав додому, щоб побути з батьком і сестрою.

— Це в Месемі, так?

— Так.— Вона завагалася, тоді додала: — Нам довелося відкласти весілля.

— Співчуваю.

Робін знизала плечима.

— Не можна було б одружуватися так скоро... для сім’ї то був великий шок.

— Ти добре ладнала з матір’ю Метью? — спитав Страйк.

— Так, звісно. Вона була...

Насправді місіс Канліфф була важкою людиною, іпохонд-ричкою — чи принаймні так здавалося Робін. Протягом останньої доби вона відчувала докори сумління за ці думки.

— ...чудова,— закінчила Робін.— А як справи в бідолашної місіс Квайн?

Страйк розповів про візит до Леонори, згадавши про появу Джері Вальдгрейва і про свої враження від Орландо.

— Що саме в неї? — спитала Робін.

— Затримка розвитку — наче так це називають.

Він примовк, згадуючи наївну усмішку Орландо і її улюбленого орангутанга.

— Поки я там був, Орландо сказала дещо дивне — і її мати явно це почула вперше. Вона сказала нам, що одного разу ходила з батьком на роботу і там директор видавництва її помацав. Назвала Денієла Чарда.

На обличчі Робін Страйк побачив відбиток того страху, який постав тоді у брудній кухоньці.

— Тобто як це — помацав?

— Вона не сказала точно. Просто сказала: «Він мене помацав» і «Я не люблю, коли мене мацають». А потім він ще подарував Орландо пензлика. Можливо, то інше,— додав Страйк, реагуючи на багатозначне мовчання Робін і напружений вираз на її обличчі.— Може, Чард випадково зачепив Орландо і подарував їй пензлика, щоб заспокоїти. Орландо все говорила про це, поки я був у них, і кричала, бо не отримала того, що хотіла,— чи, може, через те, що мати на неї нагримала.

Страйк був голодний і тому розгорнув подарунок Робін, дістав шоколадку і зняв обгортку. Робін мовчала, міркуючи.

— Річ у тім,— порушив тишу Страйк,— що в «Бомбіксі Морі» Квайн натякає, що Чард — гей. Ну, так мені здалося.

— Гм-м,— не дуже пройнялася Робін.— А ти віриш усьому, що Квайн написав у тій книзі?

— Судячи з того, що Чард напустив на Квайна юристів, він таки образився,— відповів Страйк, відламуючи великий шмат шоколадки і кладучи собі до рота.— Але май на увазі,— додав він, жуючи,— що в «Бомбіксі Морі» Чард також убивця, очевидно, ґвалтівник, а ще в нього причандал відгниває, тож його не натяк на гейство міг зачепити.

— Сексуальний дуалізм — це постійна тема у творчості Квайна,— сказала Робін, і Страйк подивився на неї і звів брови, не перестаючи жувати.— Я дорогою на роботу зайшла до книгарні й купила «Гріх Гобарта»,— пояснила вона.— Це книжка про гермафродита.

Страйк ковтнув.

— Мабуть, то якийсь пунктик; у «Бомбіксі Морі» теж є такий персонаж,— сказав він, роздивляючись картонну упаковку шоколадки.— Вироблено в Мулліоні. Це на узбережжі, неподалік містечка, де я зростав... І що цей «Гріх Гобарта» — добра книжка?

— Я б не прочитала більше кількох сторінок, якби автора не вбили,— зізналася Робін.

— Так, смерть явно підвищить йому продаж.

— Я хочу сказати,— вперто провадила Робін,— що не можна довіряти Квайну, коли йдеться про статеве життя людей, бо його герої ладні переспати з будь-ким і з будь-чим. Я прочитала про нього статтю на «Вікіпедії». Одна з ключових рис його творчості — це зміна статі й сексуальної орієнтації персонажів.

— У «Бомбіксі Морі» цього повно,— буркнув Страйк і відламав собі ще шоколадки.— Смачна, будеш?

— Я маю сидіти на дієті,— сумно відповіла Робін.— До весілля.

На думку Страйка, худнути їй було ні до чого, але він змовчав. Робін відламала шматочок і собі.

— Я тут міркувала,— сором’язливо мовила Робін,— про вбивцю.

— Завжди цікаво послухати думку психолога.