— Тихо, тихо! Геть на місце! Геть, я сказав! Дістанеш у мене, гляди!

Лиховісний пес заскавчав, мовби просячи пробачення. Садовський пустив його, і собака, не озираючись, подибав туди, звідки вибіг. Платон перевів подих, голосно видихнув.

— Що це було? Попереджати треба!

— Вибач, забув. — Нікола винувато розвів руками. — Карло на чужих кидається, на прислугу трохи гарчить, але терпить. Зате своїх розрізняє за запахом. Узагалі він мирний.

— Ага. Бачу.

— Зате надійна охорона. Тутешні селяни про нього страшні казки складають, дітей ним лякають. Мовляв, не станете слухняними — віддамо панському собаці. Я попереджав: хазяїн не надто щедрий, особливо зараз. Легше нацькувати на чужих таке чудовисько, ніж тримати за власні гроші охоронців, яким не довіряєш.

— Фон Шлессер хоч комусь довіряє?

— Кажу ж, не дивуйся, — нагадав Нікола. — Людей, яким старий вірить, справді небагато. Його рідні діти до таких не належать... на жаль. Ну, сам побачиш і почуєш, для того тебе сюди привезли. Ходи, старий не спить, бач.

Нікола кивнув на другий поверх. Одне із запнутих вікон тьмяно світилося.

— Будинок уже завтра покажу. Не знаю, яка тобі з того користь, але буде цікаво — так точно. Гайда. Ласкаво просимо.

З великого передпокою ліворуч нагору вели кручені сходи.

Маєток спав, занурений у нічну тишу. Служка, лисий, мов коліно, дядько років під п’ятдесят у білій сорочці, гаптованій жилетці та кумедних як для його віку штанцях до колін, старанно зачинив за прибулими вхідні двері. Платон із цікавістю закрутив головою, намагаючись одразу розібратися, що тут до чого. Нікола відчув його намір, легенько хлопнув по плечу.

— Та потім, потім освоїшся. Архітектори Харитонов і син пишаються творінням рук своїх. Я доповім. — І повернувся до служки. — Нечипоре, пан Чечель — наш гість. Проведи його в Маркову кімнату, покажи гардероб. Хай вибере собі, що вдягнути. — Знову глянув на Платона. — Ви з молодшим Шлессером майже одного віку. Марко на рік менший, тут давно не живе. Старий барон терпіти не може, як хтось неохайний. До нього в такому вигляді тобі зась. І взагалі, перевдягнутися в свіже треба. У тебе ж речі всі на тобі.

— Та отож, — погодився Чечель. — Тільки що барон скаже?

— Нічого не скаже, — відмахнувся Садовський. — Сам скоро про все знатимеш і все зрозумієш. Тому бери, користуйся, поки дають. І ні про що більше не думай. Буде чим сушити голову.

На цьому Нікола мовби втратив до гостя інтерес, поквапився нагору, кроки стихли. Служка Нечипір делікатно кахикнув, укотре вклонився, показав рукою на сходи:

— Зволите, пане Чечель. Туди пройдіть, прошу вас.

Платон рушив, куди показали. Вигнуті сходи, хоч із грубого дерева, рипіли під ногами. Але рипіння Чечеля не дратувало. Навпаки, саме так він уявляв собі звуки, що насичують готичний маєток, а таким зробив його господар-німець. Він піднявся на другий поверх, зупинився посеред широкого коридору. По обидва боки побачив кілька зачинених високих важких дверей. Тут уже все спало. Служка дріботів позаду, Платон пропустив його. Той ступив до перших дверей ліворуч від сходів, на ходу вивудив із кишені штанів в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, вставив у замкову шпарину, тричі повернув.

Чечель зайшов сам.

Служка ступив за спину, легко знайшов вимикач, повернув.

Під стелею засвітилася електрична лампочка.

Платон опинився у доволі просторій, проте досить скромно як для оселі мільйонера обставленій кімнаті. З меблів — нешироке, дбайливо застелене ліжко, на якому давно не спали, круглий столик на трьох ногах, біля нього — два стільці з вигнутими спинками, глибоке крісло в протилежному кутку. Чи не половину простору займала шафа з червоного дерева. Пропонований одяг міг бути тільки тут. Чечель справді побачив ряд старанно напрасованих, накрохмалених та складених сорочок, шовкових, лляних і бавовняних. Ще — штани, кілька пар, однотонних та в тонку смужку, відповідно до модних віянь, добротні піджаки. Окремо два фраки, чорний і білий, три пальта й шкіряна, навряд чи бодай раз вдягана шкіряна шоферська куртка. Збоку на поличці примостилися на вибір шийні хустки різних кольорів, краватки й метелики, усі чорні.

Чечель провів рукою по стосах сорочок, уважніше обмацав інший одяг.

Мешканець кімнати, той, для кого гардероб призначений, не користувався ним. Або тривалий час, або, що ймовірніше, ніколи.

Стоячи в чужій кімнаті серед дорогих речей та придивляючись для себе вбрання, Платон не міг позбутися відчуття приниженості. Навряд чи господар маєтку збирався принизити його, тим більше Нікола, який мав тут певну владу, що дозволяла розпоряджатися майном хазяйського сина. Навпаки, він без задньої лихої думки виділив гостеві блага з панського плеча, й у очах мешканців жест був природним та в межах пристойності. Жоден із них не думав і надалі навряд перейматиметься, як сприйме це обдарований. Уже вирішено: Чечель працюватиме на фон Шлессера й виконає доручення, суть якого не до кінця зрозумів з пояснень Садовського. Отже, матиме на час виконання роботи статус вищий, ніж служка Нечипір та інша прислуга, — але все одно нижчий, ніж якби був поліцейським, який виконує службовий обов’язок.

Через обставини непереборної сили Платон опинився в золотій клітці. Ніби вільна людина — і водночас у добровільному полоні, звільнення з якого означає позбавлення захисту, статус поза законом, неминуче ув’язнення й арештантську роту.

Зрештою, вирішив Чечель, його кумир Іван Захарченко не гребував перевдяганнями й маскарадом. До практики перевтілень Платон лиш збирався вдатися по службі. Тепер про поліцію можна забути, але міняти одяг і вдавати з себе когось задля досягнення результату — чом би й ні. Саме час, тим більше коли мимоволі змушений переховуватися ще й від присланих із Петербурга гончаків.

Платон рішуче роздягнувся до білизни. Кальсони й спідню сорочку в останній момент залишив на собі. Краще хай їх поперуть. Вбирати чуже спіднє, хай навіть давно не ношене, — цю межу він ще не готовий був переступити.

Двадцять хвилин.

У великому дзеркалі Платон бачив денді в лакованих туфлях, трохи мішкуватому піджаку, штанях такого самого фасону, як на Ніколі, і легковажній картатій жилетці. Шию обвивала хустка стриманих тонів. Ще більш легковажним Чечеля робили вуха — предмет підліткових кепкувань, через які, власне, він і затявся стати найкращим на весь світ поліцейським.

У двері постукали.

— Прошу. — Платон кинув на себе останній критичний погляд, поправив хустку.

На порозі виник Нікола.

— О, зовсім інша справа, — оцінив. — Навіть людина зовсім інша. Ходи, хазяїну не терпиться.

На голові Альфред фон Шлессер мав старомодний нічний ковпак. Білий, з довгою китицею, яка кумедно звисала набік.

Сам господар сидів на великому ліжку, підпертий під спину кількома подушками. Край пухової ковдри сягав грудей, відкриваючи старого барона тільки до половини. Платон мав змогу побачити важкий гаптований халат, у який хазяїн загорнувся і в якому, хтозна, міг навіть спати. У будинку відчувалася прохолода, хоч Чечель помітив каміни й припустив наявність власного парового опалення.

У подібних маєтках напевне все є.

Барон мав вигляд змарнілий та втомлений. Але перше враження ставив під сумнів гострий погляд з-під краю ковпака, насунутого до чорних густих брів. На ліжку сидів породистий аристократ з поважним родоводом, і вже саме це зобов’язувало його триматися гордо, навіть зверхньо, і вимагати до себе особливого ставлення.

Господар маєтку належав до тих людей, чия присутність мимоволі бентежить і змушує шануватися, стежачи за язиком.

— Хотів би я, аби мій син так одягався. — Голос барона був хрипким, мовби застудженим. — Не буде пуття з моїх дітей, ось у чому річ.

— Краще промовчу, — відповів Платон стримано. — Не знаю, чи мушу взагалі щось на таке казати.