— Як таке можна вигадати? Двоє дорослих людей, в один день?

— Можна, — кивнув Голубович. — І вдова нам ще се скаже. Поки мовчить, але скаже.

— Чому ж вона тоді була там, біля мертвої Варвари, зомліла? — Платон говорив обережно, мов рухався стежкою в болотяній твані.

— Варвара, покійниця, — дама міцна. Я чомусь впевнений, що ти, хитрюго, спритнику головастий, знаєш її інтимні секрети. — Начальник поліції підморгнув. — Пів-Києва знає. Кому треба — так точно. Дамочка сильна, у кімнаті сліди бійки, явні. Коли зрозуміла, що мачуха труїть, в агонії опиралася. Від ціаніду не одразу помирають, будь-який лікар скаже. Є час у запасі. Трохи, але є.

— Знаю.

— Тим більше. — Голубович сперся на край столу задом і руками. — Ти не встиг зашкодити вбивству, але намагався схопити вбивцю. Хочеш вийти звідси вже сьогодні — мусиш тримати сю лінію.

Платон до всього готувався — але не до такого.

Кліпнув очима, відчувши себе голим.

— Чекайте...

— Довго не чекатиму. У мене, Платоне Яковичу, без тебе справ — о! — Начальник поліції черкнув ребром долоні під горлом. — А тебе, Чечелю, мені тим більше — о! — повторив жест. — Хочу з тобою нарешті закінчити.

— Назавжди?

— Надовго. І се вже інша частина розмови. Слухай уважно, не перебивай. Мені шкода, що київська розшукова поліція втрачає такого головастого. Твоя мудра голова допомогла припинити оті вбивства шльондр із відрізанням цицьок. Проте ти розгнівав Петербург, під купою народу тут захиталися крісла через паскудну Полінку. Ти виявився, на жаль, лише розумецьким, не розумним, інакше б розум підказав відступити. Ні, затявся. Тобі наснилося, що можна публічно, на всю імперію, та де — на весь світ судити єдину доньку особи, наближеної до государя. Маєш. — Голубович випростався, ступив ближче. — І шанс маєш усе виправити. Для себе.

— Є зв’язок між справою Урусової та вбивствами фон Шлессерів?

— Ти їх пов’язуєш. — Указівний палець знову націлився на Платона. — Вплутався в сю історію. Дістав клопоту. Але вона ж допоможе викрутитися.

— Як саме?

— Ти вже почув, синку. Виступаєш свідком звинувачення. Розповідаєш, як тебе найняла баронова родина владнати сімейну справу. Як ти виявив злочинні наміри Марії фон Шлессер, чорної вдови. Як не встиг запобігти лиху. По тому залишаєш Київську губернію за двадцять чотири години. Тобі дадуть спокій, бо перед тим визнаєш провину й помилку щодо княжни Урусової. Вбили її, хоч як крути, в той самий спосіб. А вбивцю без тебе шукатимуть.

— Людям із Петербурга цього досить?

Голубович тицьнув себе пальцем у груди.

— Се вже я залагоджу. Не заради тебе, не тішся. Важливі особи повинні зберегти свої посади. Твій слуга покірний у тому числі. Якщо се станеться, а я дуже постараюся, усі зв’язки задію, за три роки, Бог дасть, зможеш повернутися. Спершу не до Києва, приткну десь у тихий повіт, конокрадів шукати й перекладати папірці з купи на купу. Потерпиш років зо два — знайду місце тут. Молодий, життя попереду. Не розмінюйся ним отак. Дослужишся ще.

У горлі пересохло.

Та води не просив.

Узагалі не хотів нічого просити в його превосходительства.

— Кілька запитань, — вичавив Чечель.

— Звісно. — Голубович знову сперся на край столу.

— Вам особисто навіщо визнання Марії винною?

— Господь із тобою, синку. Мені вдовиця десь у глибині душі навіть симпатична. Нічого собі штучка. Тільки ж нікому, крім неї, се не вигідно. До всього, третій чоловік помирає менш ніж за десять років. Сюжет для сенсаційного обману, пан Амфітеатров[44] напише з радістю. Ти тут про Ніколу Самсоновича товчеш. А сам визнаєш — нема йому вигоди в цьому жодної. Мій інтерес — швиденько сю справу закрити й забути. Хай громадськість прочитає в газетах вирок, і все, наступного дня про щось інше пліткуватиме. Слава Богу, є про що язиками чухати.

— Отже, я допомагаю вам згорнути цю справу...

— А я допомагаю тобі, синку, — підхопив Голубович. — Як — ось тільки ж пояснив. Погоджуйся. Бо, відчуваю, кортить впертися з дурного принципу. І пояснюю наслідки. Вдовиця пустила тобі бісики, підкралася кицею, помуркотіла, пожаліла. Взяла в спільники. Пообіцяла позбавити тебе всіх нещасть, варто тільки стати мільйонеркою. Ти ж взявся придумати, чому Василь Альфредович і Варвара Альфредівна вирішили раптом в один день согрішити, наклавши на себе руки. Тут пана Амфітеатрова не треба. Скажімо, змовилися отруїти батька, потім совість замучила. Буває? Буває й не таке, тим цікавіше. Пан Садовський засвідчить, як спритно ви з удовицею морочили йому голову. Б’юся об заклад, навіть згадає: ходила вдовиця до тебе в покої. Ходила ж, га? — Начальник поліції підморгнув.

— Ні.

Чечель збрехав, бо його брехня, як і будь-які інші слова, не мала жодного значення. Нехай Нікола знав чи якось здогадався про вечірні візити Марії. Доводити, що між ними нічого, крім розмов і одного поцілунку, не було, — марно. Зараз узагалі не варто щось доводити.

— Словом, Платоне Яковичу, станеш спільником удовиці. Змову вашу слідство й суд доведуть. І в найкращому разі полетите, голубки, у Сибір етапом.

— Є гірший варіант?

— Справді хочеш почути? Є... — Голубович ураз стишив голос. — Є, синку. Її за три вбивства повісять. Іще й згадають попередніх чоловіків, хай тоді не довели нічого. А ти від відчаю вдавишся в камері сам. Ну?

Платон видихнув, підвівся.

— Коли так, навряд чи така думка стукне мені в мудру, як ви кажете, голову завтра. Треба ж до суду мене дотримати. Час є, поживу трохи.

— Дурило... — Це, як і все інше, начальник поліції вимовив щиро, без фальші.

Більше не сказав нічого.

Підхопив льодяники зі столу, вийшов, залишивши Чечеля самого.

Ненадовго, менш ніж на хвилину.

Повернулися конвоїри.

Платон покірно простягнув руки, клацнули кайданки.

Конвоїри підхопили за комір, упасти не дали — знову в лице, знову, знову.

Вивели, знову повели коридорами й сходами.

Завели в іншу кімнатку з ґратами. Маленьку, брудну, таку саму смердючу, як інші камерні приміщення. Там уже стояв знайомий наглядач, без ременів, ґудзики на комірі розстібнуті. Шапку зняв. Коротко стрижене руде волосся.

— Звиняй уже, Платоне Яковичу, — мовив, коли двері зачинилися й вони лишилися самі. — Чув, гарний ти чоловік... був. Тільки ж на службі я. Роблю, що сказано.

Вдарив одразу по тому.

Коротко в живіт.

Далі — в обличчя.

Київ, з Бібіковського бульвару —

до Лук’янівського виправного дому

Наступними днями вже не били.

Коли відлили водою, відвели в рідну одиночку й дали відлежатися, знову дозволили вмитися, аби кращий мав вигляд. Тіло боліло, та ребра ніби вціліли. Досвід спортивних тренувань дозволив Платонові визначити це. З пошкоджень — вибитий зуб, верхнє ліве ікло. Та Чечель і тут зміг знайти гарну новину: зуб тривожив і до того, з усіма клопотами ніяк не міг дійти до дантиста. А тюремний наглядач, бач, зробив усю роботу, ще й безкоштовно. Неакуратно, уламочок лишився, але чорт уже з ним.

Коли побитий набув наскільки можливо пристойного вигляду, його сфотографували. Спершу — крупно, далі — в профіль, з лівого й правого боку. Нарешті — на повний зріст, звелівши триматися за спинку стільця. Описали зовнішність, узяли відбитки пальців. І нарешті видали тюремний одяг: просторі штани, важкі черевики, робу, бушлат і круглу полотняну шапку.

Платон відзначив дивну іронію долі. Адже в силу обставин на ньому навіть кальсони виявилися чужими. Хай новими, чистими, ніколи не праними, але чужими. З панського, якщо можна так сказати про кальсони, плеча. Не кажучи про інше вбрання, з гардеробу Марка фон Шлессера, яким цей enfant terrible[45] майже не користувався. Тепер надягнув лахміття, хай випране в місцевій пральні, яке за роки примірили на себе десятки, як не сотні незнайомців. Воно не зберегло жодного запаху, було позбавлене чогось індивідуального, рівняло кожного із такими собі бідолахами — й так починався процес стирання особистості. Хтозна, подумав Чечель, раптом йому дісталася одежина, яку вдягав хтось із зловлених ним лиходіїв...