Завернувши з Благовіщенської вулиці, Платон натягнув віжки, зупинив коня й, не надто переймаючись докорами сумління, залишив бричку біля першого-ліпшого будинку. Трюк із втечею дозволив і допоміг відірватися від погоні, яка напевне вже відрядилася. Проте виграний час працював на нього.

Від Бесарабки до Царської площі[9] вдалося дістатися без пригод.

О цій порі, попри вогку погоду, тут тільки починалося звичне для центральної частини міста гуляння. Хрещатик та прилеглі вулиці якихось півтора десятка років тому теж у міжсезоння потопали в болоті, вулиці навіть часом заливали потоки брудної води. Проте для Платона це лишилося хіба в розповідях правдивих киян. Коли він перебрався сюди, Хрещатик замостили мозаїкою, спеціально купленою в Швеції. А великий шматок вулиці біля міського саду зміцнили зовсім новим, асфальтовим методом. Тож волога погода не стала на заваді звичному вечірньому життю Києва, яке поступово перетікало в нічне.

Ті, хто не сидів у рестораціях, прогулювалися парами чи невеличкими компаніями, накриваючись широкими парасолями, розказуючи одне одному щось веселе і зазвичай чекаючи, поки почнеться чергова фільма у «Корсо», «Новому світі» чи «Ілюзії»[10] — електричні театри росли Києвом, немов гриби. Ілюзіони впевнено тіснили театри хоча б через ціну вхідного квитка — найдорожчий вартував три рублі проти семи на театральну виставу.

Що ближче підходив Платон до Царської площі, то сильніше відчувався холодний подих Дніпра.

Перехожі не звертали на молодика в пальті й картузі уваги. Городових його персона теж не цікавила. Вони пильно стежили, аби підприємливі громадяни не порушували закон і не пропонували купити театральні квитки з рук. А як підступив до «Шато-де-Флер»[11], узагалі розчинився в святковому й бурхливому, попри погану погоду, натовпі вечірніх гуляк.

Уже біля яскраво освітленого готельного фасаду Платон розправив плечі, обсмикнув пальто, заразом обтрусивши налиплу бризками грязючку.

Опустив комір, пальцями навів трошки ладу на голові, використавши їх як гребінець. Критично оглянув чоботи — тут нічого зараз не вдієш. Зітхнув. Машинально перевірив у кишенях гроші й плаский браунінг — єдине своє майно.

І наблизився до парадних дверей готелю «Європа».

Його ще називали «Європейський».

Київ, Царська площа, готель «Європа», люкс

Перший поверх повністю займав хол.

Ступивши всередину, Платон завмер на порозі. Під час поліцейської служби бував тут не раз і не два, тому встиг звикнути до темних тонів — спеціально дібрана фарба вкупі з освітленням надавала найкращому київському готелю належної величі. Але саме вона й зупинила Чечеля: забрьохані чоботи не дозволяли йти далі. Десь усередині спрацювало: особі з житейського узбіччя, на яку він перетворився менш ніж за тиждень, у подібних пишних приміщеннях не місце. Навіть із чорного ходу радше пустять пічника, аніж такого сіромаху.

Припущення справдилося негайно.

Швейцар у форменому одязі рішуче заступив шлях. Поки Платон міркував, як скоро той зачне гукати городового, аби той припинив небажане вторгнення, хол навскоси швидко перетинав лакей, насуваючись на незваного візитера, мов бик на дражливу червону ганчірку. Вони наблизилися одночасно, і лакей навіть не завдав собі клопоту щось сказати — гидливо тицьнув у Чечеля тонким пальцем, кивнув швейцару, а той, теж мовчки, поклав широку важку долоню візитеру на плече.

— Помилився, чоловіче. Вихід там, — нарешті процідив лакей через губу.

— А ти, Савку, краще гляди. Темно тут у вас, світла мало.

Лакей сахнувся, мовби дістав ляпаса. Швейцар далі стискав плече порушника спокою. Чечель сам скинув її різким рухом, відчувши, як повертається втрачена через останні прикрі новини впевненість. Лакей ступив ближче, примружив очі, тихенько зойкнув.

— Платоне Яковичу! В такому вигляді... Я вибачаюсь... Винуватий... Усе добре, — це кинув швейцарові, той знизав плечима й повернувся на своє місце. — Слухайте, я правда...

— Годі квоктати, — мовив Чечель. — Проведи в люкс. На мене тут чекають.

Лакей хотів щось сказати, та враз почулися кроки — сходами спускалася гарно вдягнена пара. Солідний літній добродій у справному верблюжому пальті й високому циліндрі допоміг зійти молоденькій, дещо вульгарно, хай і розкішно вбраній дамі. Вона навіщось поправила капелюшок із широкими крисами, прикрила личко густою чорною вуалеткою, недоречно хіхікнула. Зайняті одне одним, вони не зважали ні на що довкола. Швейцар миттю кинувся відчиняти вхідні двері, чоловік пропустив супутницю, на виході, не дивлячись, механічно поклав щось у розкриту швейцарову долоню. Той, глипнувши й оцінивши, зігнувся мало не навпіл.

— Тут чутки пішли, Платоне Яковичу, — зачастив лакей. — Навіть не знаю... Ви ще в такому вигляді...

— Може, не знаєш, — кивнув Чечель. — А може, забув.

— Про що, вибачайте?

— Як два роки тому тебе закрили в холодну, бо ніхто більше не міг обчистити апартаменти купця першої гільдії Зворикіна, — процідив Платон. — У тебе в комірчині, Савку, знайшли його шкіряний гаманець. Порожній. Забув, хто тебе витягнув із тюрми?

— Аби не ви, Платоне Яковичу... — Лакей знову, за звичкою, ковтнув залишок фрази. — Я ж вам віддячив. Вірою-правдою.

— Бач, згадав, як і чому зробився моїм інформатором тут. — Чечель обвів рукою хол. — У розшуковій поліції вже не служу, чутки правильні ходять. Обов’язкам твоїм, добровільним, нагадаю, настав кінець. А так — усе без змін.

— Що саме, вибачаюся?

— Я — це я.

Ступивши два кроки назад, лакей обмацав Платона критичним поглядом.

— У такому вигляді...

— Щось, окрім одягу й місця служби, у мені помінялося?

— Аж ніяк.

— То проведи в люкс. Кажу ж, на мене давно чекають. Напевне вже нервують.

Лакей пожував губами, зиркнув на швейцара в кутку.

— У нас не один люкс, Платоне Яковичу.

— Знаю. — Насправді Чечель згадав про це лиш тепер, одразу зрозумівши, чому старий сищик не назвав уголос потрібного номеру. — Я підкажу, що робити. Вони всі зайняті?

— У нас ніколи нема вільних місць! — прозвучало так, ніби готель був власністю самого лакея і відсутність вільних місць була плодом його особистої діяльності.

— Чудово. У такому разі скоро й делікатно, як тільки можеш, поцікався, постоялець якого люксу чекає новин від пана Захарченка. Як дізнаєшся — проведеш мене туди.

Лакей нервово потер руки.

— Не маю права й бажання відмовити вам, Платоне Яковичу. Тільки мене теж зрозумійте... Ваші чоботи... Зволите зачекати в моїй комірчині? — Він показав на важку портьєру в глибині холу.

— Чого ж, — легко погодився Чечель. — Навіть краще.

Швейцар уже не дивився в їхній бік.

Портьєра закривала вхід до невеличкого приміщення, більшу частину якого займала отоманка з вигадливо вигнутими ніжками. Платон присів, потім, не стримавшись, приліг на неї, тримаючи, проте, ноги внизу. Хоч витер підошви старанно ще біля вхідних дверей, усе одно встиг напаскудити. Але навіть незручна лежача позиція раптом розслабила, Чечеля накрила хвиля втоми, раптом похилило на сон — пережите менш ніж годину тому давалося взнаки. Повіки опустилися самі по собі, і скільки часу так спливло, поки почув делікатне кахикання лакея Савки, — не зміг би сказати, навіть бажаючи того.

— Ну? — запитав, не розплющуючи очей.

— Так точно, Платоне Яковичу.

Повіки піднялися.

Лакей тупцяв на порозі, з сумом позираючи на брудні сліди від підошов.

— Звітуєш, мовби я на службі.

— Ну так звичка. Та й узагалі, я ж до вас із усією повагою, як до рідного...

— Не всіх рідних поважають. — Платон рвучко підвівся. — Кажи.

— На запитання ваше відгукнувся один пан. Нумер на другому поверсі, вікна виходять на площу.