— Агов, то зі мною!

Усі, і городовий теж, повернулися на Захарченків окрик.

Старий сищик неквапом злазив із передка, недбало кинувши віжки.

Кінь пирхнув, труснув головою, переступив із ноги на ногу, товчучи багнюку.

Захарченко перевальцем посунув до гурту.

— До сраки, хто там з... — почав городовий, намірившись поставити на місце геть знахабнілого «ваньку».

Та Захарченко наблизився, і той миттю поміняв тон. Виструнчився, випнув груди, взяв під козирок.

— Здоров’я бажаю, Іване Макаровичу! Звиняйте, не пізнав. Чого це ви з конякою?

— Не мій. Позичив. Вогником кличуть. — Сищик кивнув у бік коня, мовби знайомлячи з ним присутніх. — Ти ж, Єрмолаєв, мене давно знаєш. А дивуєшся.

— Вам, Макаровичу, гріх дивуватися. Так, питаю. Даруйте, мо’, пізнавати вас тута не вільно. Треба ж було сказати.

— Уже впізнав. Вважай, розсекретив. Нічо, у вас тут, бачу, свій Содом із Гоморрою.

Агент у цивільному кахикнув.

За нього забули, а він тут як не головна, то не остання персона. Захарченка не знає. А отже, подумки сказав собі Платон, усе мудро вирахував. Новенький, не більш як місяць служить. Коли б не більше року — впізнав би Чечеля. Добре, що так. Погано, що особа Івана Макаровича йому нічого не важить.

Легенько відсторонивши Платона, поліцейський виступив на перший план.

— Так що тут коїться, га, Єрмолаєв?

— Винуватий. — Провини в голосі городового не чулося. — Тільки ж той, оце — пан Захарченко, ще раз звиняйте.

Агент стрепенувся, тепер Платон вловив щире зацікавлення.

— Той самий? Іван Макарович? А я, грішним ділом, засмутився — стільки чув про вас, переймався: не матиму честі познайомитися особисто. З усією повагою, Фомічов Лук’ян Дмитрович.

Захарченко не потиснув простягнуту руку — дозволив потиснути свою.

— Давно на службі?

— Перевели з Полтави. Підвищили, так би мовити.

— Мовте, як є, — підвищили. Київ за статусом вищий, синку.

Агент Фомічов із вигляду був старшим за Чечеля років на десять. Але, схоже, для старого сищика всі, з ким говорив, лишалися синками. Платону стало ще легше: сприймав таке звертання винятково на власний рахунок, як визнання недосвідченості.

Свистки не вгавали.

— З якої оказії гармидер? — спокійно запитав Захарченко. — Чи для порядку?

— І для того, — погодився Фомічов. — Хоча зараз шукаємо революцію.

— Знову бомбисти бешкетують? То ж не поліції парафія.

— Сам дивуюся. Тільки ви, Іване Макаровичу, краще за мене знаєте, як воно буває. Жандарми в такі клоаки полізуть лише в крайньому разі. Зайве чобіт не бруднитимуть. Охранка, знаєте, звикла до рукавичок. Вони навіть до соромних дівиць в інші нумери ходять. — Агент реготнув. — Сказано прошерстити Яму — ми виконуємо. Заразом, може, когось по нашому департаменту прихопимо. Хоча б того душогуба, Шельменка. Наспівали пташки: повернувся з каторги.

— Шельменко вже не той, — відмахнувся Захарченко. — Як треба по нього — мене поспитайте. Ми ж із Шельменком, вважай, однолітки. Я його свого часу зловив, тепер він до мене коли не коли на чай з бубликами заходить чи я його десь у шинку чаркую. Повірте мені, синку: оті ваші пташки на Шельменка клепають, хоч би що наспівали.

— Господь із ним, — поступився Фомічов. — Для прикладу згадав. Назбираємо іншого врожаю, без вилову з Ями не підемо. Як революція тут була, наші так нашуміли, що пани нігілісти вже дали драла. У нас же служба.

— Так отож. — Захарченко жестом підкликав принишклого Платона. — Ви собі вошкайтесь. Ми теж поїдемо.

Чечель полегшено зітхнув.

Ступив крок до брички.

— Пробачення прошу, Іване Макаровичу, — почув позад себе. — То мудро ви кажете, служба. Хто ви — знаю тепер і безмежно поважаю. Але ваш товариш хай усе одно пачпорт покаже.

— Зі мною він, — викарбував старий сищик.

— До вас питань нема й не буде. Проте, даруйте ще раз, ви давненько не на службі. Приватна особа, хай заслужена. Бачте, ми ж тут не граємося, терористів ловимо. Ви б перший мені чортів виписали, аби я отак, без перевірки, підозрілого відпустив.

— Кажу ще раз: він зі мною. І в нас свої справи.

— Відставний поліцейський агент перебрався у візницький сіряк. Зрозуміло, є певні справи. — Фомічов гнув своє так упевнено, як це робить усякий новачок, котрому ще незвично дивитися крізь пальці на службові інструкції. — Я не цікавлюся, що ви робите. Мені нема до того жодного діла. Але ваш товариш — особа підозріла.

— Моє слово...

— Пане Захарченку. — Нарешті в голосі впертого агента брязнув метал. — На моєму місці ви так само робили б свою роботу належним чином. Не заважайте працювати.

— Яка підозра?

— Усякий у цьому Содомі з Гоморрою підозрілий. І ви, Іване Макаровичу, мусите погодитись.

— Ти зі мною сперечаєшся, синку?

— Я на службі, пане Захарченку.

Городовий Єрмолаєв кумедно крутив головою, дивлячись на того, хто говорив у конкретний момент. Платонові кортіло, аби про нього забули за суперечкою. Та чудово розумів: не буде так, адже предметом суперечки він же й став.

— Хай ваш товариш покаже документи... якщо має при собі. Коли не має, мусимо забрати, так би мовити, до з’ясування особи.

У світлі ліхтаря Чечель перехопив погляд Захарченка — той саме насунув шапку нижче на лоба, до брів.

— На нас давно чекають у «Європейському». Номер люкс, за дванадцять рублів. Ви ж розумієте, там живуть дуже важливі персони. І якщо ви затримаєте їхніх гостей...

— Отак, у сіряку, вас пустять у хол найкращого київського готелю? — Фомічов присвиснув. — Мені вже кортить дізнатися, у що таке серйозне ви впряглися, Іване Макаровичу. Козиряєте люксом за дванадцять рублів, даєте зрозуміти: самі теж надважливі персони. Чого тоді боїтеся, тягнете, голову морочите? Хай ваш супутник покаже пачпорт чи просто назве себе. — Поліцейський усім корпусом розвернувся до Платона. — Про нього промовка, а він вклякнув, язика проковтнув. Хоч би відрекомендувався з пристойності.

Назватися Платоном Чечелем після почутого від Захарченка було самогубством.

Звісно, є серед київських поліцейських ті, хто йому співчуває й за зручної нагоди дозволить зникнути з очей.

Але не той, кого нещодавно перевели з Полтави. Хто діє за інструкціями й не втратить нагоди вислужитися, піднятися на одну, а то й на дві шаблини вище.

Платон знову зачепив погляд старого сищика.

Той непомітно для інших ступив півкроку вбік.

Укотре різко засюрчало десь зовсім поруч — наче сигнал.

Чечель, уже не думаючи про наслідки, затопив упертому Фомічову кулаком у щелепу.

Той іще падав — а Платон підніжкою звалив городового.

Обіруч у стрибку штовхнув Захарченка в груди.

Три великі стрибки — і ось уже сидить на передку.

Кінь наче знав, що так станеться: без команди рвонув уперед. З-під кованих коліс у різні боки полетіла ямська грязюка. Платон трохи запізно загорлав, підганяючи Вогника, навіть підвівся, сіпаючи віжками. Бричка мчала вулицею, підскакуючи на горбах та ямах і ризикуючи перекинутися. Кінь з доброго дива заіржав, у відповідь у туманній ночі гучно й дружно засюрчало, звідкілясь збоку гримнули один за одним два револьверні постріли.

Та всі розбігалися, даючи дорогу.

У ролі втікача, який до всього напав на поліцейського агента й штовхнув городового, Платон Чечель ще ніколи не був. Відтак почуте вибору не лишало. Рано чи пізно він мусив перейти межу, опинившись по інший бік закону. Годину тому Платон мав примарний шанс балансувати, втриматися хоча б за рахунок невідомого покровителя, на чию пропозицію змушений пристати. Тепер поруч із Чечелем стало небезпечно. І не всякий, навіть той, хто дозволяє собі люкс у «Європейському», наважиться мати справу зі злочинцем.

Проте Захарченко назвав адресу.

Вилетівши з нетрів, Платон спрямував бричку спершу вздовж берегу Либіді, потім — у бік Великої Васильківської, а звідти, повз завмерлий уночі Троїцький базар, — на Благовіщенську[7], через Караваєвську[8] й далі до Бесарабки.