Платон підхопився, знайшов на столику пузатий скляний флакончик, накапав у склянку, скільки сказали, простягнув хазяїну. Той випив, скривився, поставив посудину біля себе.

— Серце стискає, коли про це згадую. — Від грізного володаря мільйонів та замку в лицарському стилі нічого не лишилося, на ліжку лежав хворий і дуже самотній літній чоловік. — Клав усе на олтар родинної справи, Платоне Яковичу. Ми, німці, підходимо до того інакше, ніж тут звикли. Ще й нове століття, усе стрімко йде вперед і так само стрімко руйнується. Нащо мені все, що маю, як нема кому заповісти? Кажу про рідну кров, самі ж розумієте. — Барон відкинувся на подушки, далі говорив, дивлячись на стелю. — Марко, найменший. З Варварою десять років різниці. Найбільша надія, бо пішов учитися сам. І найбільше розчарування — знаєте, напевне, що нині в головах у молодих. Університет кинув. Єдиний з трьох, кому треба найменше. Проте, де живе, — не знаю. Контакт із ним тримає більше Нікі. Сюди Марко майже не навідується. І завтра його теж не буде, хоч я хотів би його бачити тут.

— Щось має статися?

— Мені виповнюється шістдесят, — пояснив барон. — Уже не влаштовую пишних вечорів, здоров’я, самі бачите. У нас має бути святковий обід у тісному родинному колі. З появою Марії ці зібрання стали нестерпними. Причини я пояснив. Присутні не можуть спокійно сидіти за одним столом. Тим не менше є привід зібрати всіх для важливого оголошення. Я зроблю його за обідом. Ви будете присутні. Підозрюю, це нікому не сподобається. Мені так само, скажу відверто. Проте не бачу іншого виходу, окрім як залучити досвідченого сищика, який не служить у поліції та є приватною незалежною особою. На столику, там, де брали краплі, лист.

Платон знову підвівся, взяв довгастий поштовий конверт. В останній момент стримався, інстинкт змусив хапати не всією рукою, а брати обережно, двома пучками за верхній кут. Акуратно розкрив, витрусив на ковдру вкладений у конверт аркуш. Беручи послання, діяв так само делікатно. Прочитав уголос:

Ви помрете від руки вашої чорної вдови женіть її геть

Фон Шлессер мовчки сопів. Чечель зиркнув на нього, реакції не дочекався, знову перемкнувся на анонімний лист. Прочитав, тепер уже беззвучно ворушачи губами. Згорнув аркуш, далі тримаючи за краї. Старанно вклав назад у конверт.

— Пан Садовський попередив: вам погрожують смертю від руки молодої дружини. Чому чорна вдова?

— Так у народі називають дружин, чиї чоловіки довго не живуть після шлюбу. Таку репутацію має й Марія.

— Ви знали про це до одруження?

— Я не надавав значення чуткам, — відрізав барон. — Так, вона мала два шлюби, зі старшими заможними чоловіками. Перший, власник цукрового заводу з Полтави, помер трохи більше ніж за рік після весілля, своєю смертю в лікарні. Марія була з ним до кінця, останні тижні спала на отоманці в окремій палаті. Серцевий напад підтвердив професор, запрошений для лікування з Берліна.

— Вдова отримала спадок. — Платон не питав, констатував очевидне.

— Половину якого віддала на благодійність згідно із заповітом! — Барон наставив на Чечеля вказівний палець. — Частину поділила між родиною старшої доньки чоловіка. Ще менша сестра була, тій теж щось перепало. Проте їм виявилося замало. Це вони пустили нічим не підтверджені чутки про нібито причетність Марії до смерті хворого чоловіка. Надалі її доля склалася сумно: не змогла керувати ділом, на таке треба досвід, ще й від неї після прикрих чуток багато хто відвернувся. Довелося продавати все. Від спадку майже нічого не лишилося.

— І вона одружилася вдруге, — підхопив Платон. — Підозрюю, так само із заможною людиною.

— Із чернігівським поміщиком. Та хіба це заборонено? — гримнув барон. — Що, багатим удівцям не можна шлюбитися? Тим більше з молодими вдовами?

— Усе можна. Як помер її другий чоловік? Серце?

— Убили грабіжники. Уночі проникли в будинок, Марія дивом лишилася живою. Чоловіка зарізали, бо опирався. Ні, не бився — відмовився дати ключ від сейфу.

— Звичайно, трагедія викладена тільки у версії Марії.

— Поліцейське слідство не підтвердило жодної іншої! — Фон Шлессер укотре підніс голос. — Син покійного вимагав ретельного дізнання. Незадовго до загибелі поміщик склав заповіт, де відписав дружині грубі гроші. Майно залишив нащадкові, таж людям завжди мало. Марія забралася геть від гріха, аби очі не мозолити. За нею пішла чутка: найняла бандитів, потім підкупила поліцію.

— Чесно кажучи, ваша світлосте, припущення не надто фантастичні. За мою практику...

— Мене мало цікавить ваша практика! — знову каркнув господар. — У часи, коли я мав честь познайомитися з паном Захарченком, ми, багаті люди, платили поліції за роботу! Додатково до казенного жалування, інакше б їм додавали злочинці! Я ніколи не тішив себе ілюзією стосовно чесності поліцейських чинів! На це й розраховували, поширюючи брехню про Марію!

Барон хотів продовжити, та враз мовби захлинувся власними словами. Закашлявся, стиснув груди з лівого боку, відкинувся на подушки, тяжко дихаючи. Платон не чекав прохання — скочив до столика, схопив пузатий флакон. Фон Шлессер, не припиняючи кашляти, зупинив його жестом.

— Чекайте... Не треба так часто... То ж ліки, не чай чи вода. Зараз минеться.

Чечель поставив флакон на місце. Тим часом баронове дихання вирівнялося.

— Вам напевне цікаво, чи склав заповіт я. Відповідаю: ні. Але підозрюю: попередження щодо намірів Марії має на меті налаштувати мене проти дружини — враховуючи сумну історію двох її попередніх шлюбів. Тепер — те, заради чого ви тут. — Голос знову звучав упевнено, владно. — Ніхто, крім рідних дітей, не переймається моїми стосунками з молодою дружиною. Отже, лист, який ви прочитали, міг написати хтось із них. Завтра я зроблю заяву, на яку вони зреагують. Ви зі своїм досвідом повинні вирахувати автора листа і довести це. Далі я вживу заходів, аби таке не повторювалося.

Платон нарешті зрозумів, чому Захарченко не хотів влазити в це.

Досвід старого сищика підказував, яких історій слід уникати. На службі від подібного ще можна відкараскатись. Приватна особа, погодившись, опинялася серед гадюк. Або одна укусить, або всі разом.

— Не питаю, чи ви згодні, — вів далі фон Шлессер так, ніби півгодини тому не просив кволо крапель. — І ще одне. Нікі розказав про вашу халепу з владою. Поки мешкаєте в моєму домі і маєте в розпорядженні все, що забажаєте, вас ніхто не зачепить. Власне, ваші недруги не знають, що ви тут. Натомість по завершенні нашої делікатної справи на жодну винагороду не претендуйте. Чиню так, аби ви не думали, що маєте справу з добрим та хорошим стариганем, який потребує допомоги. Я користаю з вашого становища. Саме так ділові люди ладнають оборудки на свою користь, домагаються цілей та збільшують капітал. Без ілюзій, пане Чечель. На добраніч.

Отже, його поселили в Марковій кімнаті.

Емоцій за день набігло по маківку. Платон навіть боявся — не засне. Та, на диво і щастя, крутився під ватяною ковдрою недовго. Заснув, мов пірнув, а виринув, коли бомкнув великий годинник у кутку на підлозі. Стрілки показували далеко по дев’ятій ранку, і Платон рвучко підкинув себе на ліжку. Сів, звісив ноги, потрусив головою, женучи рештки сну. Давно не дозволяв собі так топити.

Помешкання прогрівалося, від викладеного візерунчастою плиткою каміна йшло легке приємне тепло. Завіси зсунув, ще як вкладався, віднедавна перестав любити гостинно розчинені вікна. Але тепер пора: підвівся, ступив до вікна, пустив до себе сонце.

Платон побачив задній двір, де виконували свої рутинні щоденні справи слуги. Далі, за кованою огорожею, тягнулася чорна пустка. Тут іще де-не-де лишилися брудно-білі острівці снігу, вгадувалася торішня пріла трава, і аж ген на краю височіла по-березневому сонна, насуплена лісова стіна. Ранкове сонце ще було холодним, через що краєвид наганяв іще більше смутку й підкреслював самотність, яка стискувала серце Платона навіть серед людей. Міський житель, який перебрався з провінції, серед іншого аби опинитися у жвавому вирі подій, Чечель погано зносив лунку тишу, яку багато хто з різних причин вважає затишною. Хай вчора його намагалися позбавити ілюзій, якими він, за родом діяльності вовтузячись на міському дні й знаючи найогидніші людські таємниці, не надто підживлювався, — разом із тим пообіцяли захист. Проте навіть за могутнім готичним фасадом Платон не відчував цілковитої безпеки.