— Не мусите, — легко погодився фон Шлессер. — Але мусите. Ви, пане Чечель, тут насамперед через моє родинне горе. Нікому спадок передати. Троє дітей — і жодному не вірю. Всі хочуть позбавитися моєї Марії. Її люблю, і ще ось його, — кивок у бік Ніколи. — Відпочинь, свою справу зробив. Нащо тобі знову слухати, ти все сам знаєш. Залиш нас, Нікі, залиш.

Садовський чемно схилив голову, вийшов. Барон жестом запросив гостя сісти навпроти, пововтузився, вмощуючись зручніше.

— Як бажаєте, можете пригоститися. Там, на столику. Лийте, що до душі.

— Трохи згодом. Спершу вас послухаю.

— На тверезу голову розмова не піде. Але хай, може, ви й праві. Нікі сказав, вас рекомендував Захарченко.

— Саме так.

— Ось третя особа, варта моєї довіри. Маю надію, це дасть змогу довіряти й вам, пане Чечель.

— Ви не будете розчаровані, ваша світлосте.

— Мене так називають, — зауважив старий барон. — Язик ламається, коли намагаються вимовити «Альфреде Вільгельмовичу». — Кутик його рота скривився. — Ми все одно перейдемо ближче до моїх справ, та розкажіть трохи про себе. Крім того, що ви служили в розшуковій поліції, нічого про вас не знаю. Нікі тут обмовився — газети писали, ви ніби київська знаменитість. Я газет не читаю, якщо там не пишуть нічого про фінансові справи. Чим ви заслужили славу, пане Чечель?

— Добре робив свою роботу.

— Тобто інші сищики робили її недобре?

Платон відповів не одразу.

— Я провінціал, ваша світлосте. З невеликого містечка Ніжина.

— Батьки дали вам грецьке ім’я. Чомусь тяжію до них. Хоч дітей назвав, як покійна дружина захотіла. Вона, Олександра, найменшою була в родині. Троє старших рано померли, тож вона нашим дітям дала їхні імена.

— Моя матінка на третину грекиня. — Платон не знав, для чого повів про це. — У нас у містечку грецька колонія велика. Ніколи не замислювався, чому саме так хрестили.

— Батьки живі?

— Вчаділи. Уві сні, у власному будинку. Я тоді вже вчився.

— Тому й поїхали, ніщо не тримало?

— Не знаю, як пояснити... Дух тримав. Ніжин — колись полкове козацьке місто, вольності досі десь незримо в повітрі. Тільки мені там тісно, саме через те, якнайбільше волі хочеться.

— Еге, ось вона, зараза — воля. Ви, отже, з бунтарів, — пробурчав барон. — Як мій молодший, Марко.

— Не маю честі знати вашого сина.

— Матимете нагоду познайомитися.

— І хтозна, що вважати бунтарством. Часом так визначають бажання бути собою.

— Хіба можна бути кимось іншим?

— То, як кажуть, філософічне. Хлопчакам на вулиці дуже не подобалися мої вуха. — Чечель торкнуся правого. — У гімназії дражнили. Міг терпіти, бо природа справді нагородила дещо кумедними вухами. Можна завести довге волосся, аби прикривало їх. Тільки ж народ знає, що саме я ховаю. Тому я навчився бити першим.

— А це не у вашій природі.

— Довелося ламати себе. Виявляється, моя справжня природа просто ховалася.

— Раніш не огризалися.

— Саме так. Почав — кпинити перестали, хай кілька разів налітали зграєю й робили «темну». Скоро стали поважати. Друзів не завів, забагато носів розквасив, поки захищав своє право мати кумедні вуха. Тому ношу волосся, яке їх закриває.

— Нічого не розумію.

— Бо я ще нічого не сказав. Самих кулаків не досить. Бійками до університету не потрапиш. Так я почав учитися, забувши про все на світі. І ніхто вже не зважає на мої вуха, ваша світлосте. З Києва після навчання нікуди не збирався. Вступив до кримінальної поліції, саме розширювався розшуковий відділ. Попервах робив найчорнішу, найневдячнішу роботу. А коли інші відпочивали — опановував спорт, навчився кермувати автом, недоїдав, але вивчав приватно німецьку. Не дивуйтеся, саме через дивну форму вух колись припекло стати найкращим. Став.

— Вам не позичати скромності. Мені подобається.

— За інших обставин волію не говорити про таке. Кажу ж, заробив репутацію не такими-от байками. Справами, ваше світлосте.

— Ну, коли так, до справ і перейдемо. Поправте мені подушку, будьте так ласкаві. Сповзає.

Чечель виконав прохання. Наблизившись до барона впритул, відчув запах старості та хвороб.

— Спершу маю дещо розтлумачити, — почав фон Шлессер. — Живу, як бачите і ще побачите, доволі закрито. Так було не завжди, колись життя було насиченішим, зовсім недавно, трохи більше двох років. Відвідував світські прийоми, хоч не завжди хотів, але ж статус вимагає. — Він обвів рукою кімнату, маючи на увазі весь пишний маєток. — На одному з них познайомився з Марією, вона перед тим вдруге овдовіла. Мої діти ненавидять мачуху.

Чечель делікатно кахикнув.

— Ваш управитель, пан Садовський, дещо розповів у загальних рисах. Коли ми вже впритул підходимо до того, задля чого я тут, дозвольте час від часу переривати вас. Аби не втратити думку.

— Заради Бога!

— Я, можливо, ставитиму не надто пристойні запитання.

— Історія, у яку вас затягнули, сама по собі не надто пристойна. Валяйте.

— Гаразд. Ваша нова дружина набагато молодша за вас?

— На двадцять п’ять років, — проскрипів фон Шлессер. — Та діти ненавидять її не через вік. Марія краща за кожного з них, та й за всіх трьох разом. Кажу вам, чужій людині, усе це, аби бачили перед собою відкриті карти.

— Дякую за довіру.

— Спробуйте не виправдати, — зауважив барон. — Гаразд. Ви зрозуміли — до дружини в мене довіри більше, ніж до дітей. Я банкрут, пане Чечель. Цілковитий. Як усякий батько, чиї діти не відповідають його прагненням та надіям. Не покладуся на жодного з них, і це сумно. Але, — він застережливо підніс пальця, — мої висновки зовсім не означають, що я погано ставлюся до них чи люблю менше, ніж дружину. Мені їх радше шкода. Почнемо зі старшого, Василя. Встиг розлучитися з двома дружинами, кожна через вправних адвокатів обідрала його до нитки. Кажучи його, маю на увазі себе, адже рахунки сплачував я. На жаль, Василь фон Шлессер не пішов стежкою батька. Родинне діло, засноване тут, у Київській губернії, ще моїм дідом, його цікавить лише як джерело дармових грошей. Один раз спробував себе як ділова людина. Вклав усе, що мав, у акції газової компанії Струве[16]. Ще й не порадився зі мною. Але ризикнув, коли навіть бродячі собаки в Афанасіївському яру знали: діло Струве пахне не газом, а гасом. — Барона потішив власний каламбур, певно, що вигаданий значно давніше. — Та й сам Струве тоді вже доживав своє.

— Здається, Василь фон Шлессер — член Київської міської Думи, — вставив Чечель. — Чи я помиляюсь?

— Я частіше називаю його Базилем, на німецький копил. Не ображається. А про депутатство... Ким же ще бути синові фон Шлессера? — розвів руками барон. — Від нього там така сама користь, як від більшості думських. Представництво, не більше. Живе на Липках, займає другий поверх доходного будинку. В свої сорок років має від мене ренту й більше нічого від життя не хоче.

— Непогано влаштувався.

— А ваша оцінка, молодий чоловіче, мене цікавить найменше! — Хазяїн враз різко підніс голос. — Дозволите собі подібне ще раз — пошкодуєте! Хай мій нічний ковпак не вводить вас в оману!

— Вибачте. — Платонові щоки запашіли. — Я справді...

— Досить розуміти, що ви мене почули.

— Я дозволив собі зайве.

Фон Шлессер втішено кивнув, даючи зрозуміти: вибачення прийнято.

— Доньку звати Варвара. Вона середульша дитина, на п’ять років молодша за Василя. З нею ще сумніше, хоч проти нього — значно простіше. Теж розлучалася двічі, як брат. Різниця в тому, що дітей не має й мати не прагне. Якщо Василь хоч вдає, що при ділі, маю на увазі депутатство, Варвара вештається Європою. Жоден із колишніх чоловіків чомусь не заплатив при розривах. Тобто вона сама чомусь не вигризла з них ані шеляга. Зрозуміло, їй так само призначена рента. Єдине — вже рік, як я поставив їй умову: має гроші, поки не виїздить за кордон. Бо звідти приходять такі рахунки за гардероби, що краще не згадувати. — Барон похитав головою. — Пане Чечель, будьте знову такий добрий, на столику краплі. Дуже прошу.