Здолав.

Покрутився на перехрестях, намагаючись потрапити в потрібне. Нарешті розібрався, знайшов будинок, зупинився неподалік брами. Коли назустріч посунув суворий двірник у фартуху, Платон гаркнув без церемоній — він усе ж не так давно служив у поліції:

— Мовчати! До депутата фон Шлессера з дорученням!

— Вони на другому поверсі-с. — Двірник, ніби відчувши владу, відчинив браму, дістав за те п’ятак і запопадливо вклонився.

Чечель заскочив у парадне.

Був без калош, одразу наслідив на сходах. Байдуже. Птахом подолав їх, перевів подих уже перед потрібними дверима.

Крутнув ручку дзвоника.

Усередині дзенькнуло.

Жодного руху.

Платон знову подзвонив. Не чекаючи, грюкнув кулаком.

Після другого удару двері ледь прочинилися.

Не думаючи про наслідки, ведений лише недобрими передчуттями, Чечель зайшов.

Тиша.

Щойно ступив до зали, зрозумів: правильно назвати її мертвою.

Василь фон Шлессер, якого в родині називали Базилем, депутат міської Думи і ще недавно — претендент на мільйонну спадщину, лежав на підлозі, розкинувши руки й втупившись у стелю порожніми очима. Поруч валялася кругла чарка, коротка тонка ніжка відбилася при падінні. На столі — початий графин з коричневою рідиною.

Перша думка — до лежачого.

Чечель відкинув її. Базилеві не допоможеш. Тож обійшов круглий стіл, намагаючись нічого не торкатися. Графин був відкритий, скляний товстий корок лежав поруч. Нахилившись над столом, Платон понюхав вміст графина.

Коньяк, жодної несподіванки.

Тепер черга чарки. Ставши навколішки, потім навкарачки, Чечель нахилився до тіла, втягнув носом повітря.

Гірким мигдалем тягнуло з чарки. Там же були залишки коньяку.

Концентрація виявилася дуже сильною. Хоч би хто отруїв баронета, він намірився діяти напевне, щоб без вороття. Запах гіркого мигдалю чувся й від трупа.

Василь помер так, як батько.

Взяв отруту з руки того, кому довіряв і від кого не чекав підступності.

Платон випростався. Правиця торкнулася револьвера у кишені. Ліва рука намацала листа.

Або Базиль підписав собі смертний вирок.

Або листа писав не він.

Хтось виманив Марію пропозицією миру.

Варвара.

Чечель кинув на мертве тіло останній погляд. Крутнувся на підборі, вийшов з царства смерті, акуратно причинив вхідні двері. Вибіг, крикнув двірникові на ходу:

— Поліцію сюди! Біда з депутатом! — І вже не зважав ні на що.

Адресу Варвари фон Шлессер мав при собі, вона ж так само дала картку.

Вниз їхати було швидше. Хіба доводилося дбати про гальма, аби не покотитися, наробивши лиха. Платонові здавалося: на нього озирається не тільки кожен перехожий, а й кожен запряжений кінь. Розум підказував: дурне, нікому людина на «даймлері» серед білого дня на київських вулицях не цікава.

Чечель шукав флігель у глибині Щекавицької. Пошук забрав би більше часу, та допоміг знайомий екіпаж — Платон упізнав коня й одномісну бричку, бачені в маєтку. Марія ще тут.

Встиг.

Загальмувавши недалеко від брички, Платон стрімко перетнув двір, не зустрівши на шляху нікого. Вирішив не морочитися, відкинути ввічливість — сіпнув двері, не стукаючи, без дозволу ввійшов. Тут так само не зачинилися зсередини, і коли Чечель посунув далі — усе зрозумів.

Хотів устигнути — а бач, таки спізнився.

Варвара фон Шлессер лежала на боку. Впала незграбно, поруч із витягнутою рукою валявся келих.

На столі — відкорковане шампанське у відерці.

А біля стіни — Марія, лицем донизу, така сама негарна позиція.

Чечель брудно вилаявся крізь зуби. Потім повторив, уже на весь голос.

Забувши про обережність, обійшов тіло Варвари. Став навколішки. Те саме — гіркий мигдаль, велика концентрація ціаніду. Заковтнула разом із вином. Яке подала...

Невже Марія? А по тому — випила сама?

Маячня!

Розпрямившись, Платон ступив до вдови. Хотів так само понюхати — аж раптом здригнувся, почувши слабенький стогін.

Жива!

— Маріє! Чорт забирай, Маріє!

Чечель схопив її за плечі, розвернув. Очі заплющені, та повіки ледь тремтіли. Не знаючи, що робити далі, діяв за інтуїцією. Черпнув жменею талий лід з відерця, висипав на її обличчя.

Марія зойкнула голосніше, повіки поволі розклепилися.

— Я...

— Хто?! Хто тут був?!

— Я... — повторила вдова.

І враз світ довкола вибухнув новими звуками.

Тупотіння багатьох ніг, огидні поліцейські сюрчки, крики, які важко розібрати, міцний удар.

— Стояти! Стояти, суко! Руки вгору, махом!

Кімната хитнулася, мов почався землетрус.

Платон, не повертаючись, повільно підніс руки догори.

Його вже не цікавило, чому і як поліція опинилася на місці злочину саме тоді, коли треба. Не раніше, не пізніше. Він зрозумів: лист у його лівій кишені — пастка, призначена для Марії. Жінка втрапила в неї, хтось таки втілив хижий задум.

І ще дійшло: аби випадково не дізнався про листа й не помчав по слідах удови, бажаючи втрутитися, — навряд чи вскочив би у чужу пастку.

Коли крутили й заковували, знав, хто вбив трьох фон Шлессерів.

Навіть вигукнув його ім’я.

Не почули — не для того набігли.

Київ, Бібіковський бульвар,

виправне арештантське відділення

Чечеля не били.

Потовкли трохи, коли хапали й крутили. Він не опирався, знав — марна справа. Та все одно хтось завзятий сильно викрутив праву руку. Суглоб болів, проте вивиху Платон не відчув. Уже в камері заспокоїлося, хоч кайданок не зняли, лише перекували, завівши руки вперед. Ще розбили губу, але ненароком, дуже старалися схопити всіх, хто був на місці злочину.

Платона закинули в поліцейську карету із заґратованим віконцем. Він лежав на підлозі й не міг бачити, куди везуть. Але думав: Лук’янівський арештний дім, не інакше. Коли карета зупинилася і його виволокли, впізнав дворик: виправне арештантське відділення. Більше б здивувало, аби завезли в найближчу від місця пригоди поліційну дільницю — на Хориву. Якщо потягнули одразу сюди, значить, упізнали. Або швидко розібралися. Крім імені вбивці, Чечель в запалі, здається, вигукнув своє, а воно віднедавна стало дуже відомим серед київської поліції.

Кожному городовому, жодних перебільшень.

До небезпечного відомим.

Тому напевне дістали наказ закрити поки що в одиночну камеру.

Чомусь подумалося: хоч би погодували.

Отямившись, Платон зібрав думки докупи. Як охолонув, вирішив діяти. Нічого іншого не міг зараз, окрім стукати в двері камери й вимагати слідчого. Наглядач двічі зазирнув у «вічко». Перший раз послав коротко й грубо, другий — сказав, що його крики всі почули, краще мовчки сидіти, швидше не буде. У відповідь Чечель вкотре назвав себе, не просив — уже звелів нагадати кому треба. Кому саме — не пояснив, словосполучення в цих стінах мало широке значення й могло стосуватися кого завгодно. Від начальника тюрми до генерал-губернатора.

Потягнулися години чекання.

Платон навіть заснув, скрутившись калачиком на нарах і, як міг, накрившись пальтом, яке вже втратило дорогий вигляд. На диво, вдалося виспатися, хоч теперішній стан обіцяв тривалі безсонні дні й ночі. Прокинувся від брязкання ключів, двері відчинялися.

— Котра година? — запитав, сівши на нарах.

— Не можна, — буркнув наглядач, поставив на підлогу бляшану миску й кухоль, у миску пхнув дерев’яну ложку, залишив в’язня самого.

— Руки розкуй, ти, папуго! — крикнув навздогін Платон.

З того боку грубо стукнули в двері.

Треба було якось лаштуватися. Чечель підняв миску, з огидою понюхав. Смерділа не їжа — будь-який запах губився в смороді параші. Тому здавалося, що годували лайном, хоча це була тільки перлова каша з салом. Меню означало: принесли вечерю, а отже, якщо нічого не зміниться, його персоною займуться вже завтра.