— Наче з вуст зняв, — підхопила Варвара. — Іди в народ, Марку. Користайся з нагоди. Буде чим потішити товаришів на отих ваших зібраннях.

— Але гляди, — Базиль пригрозив братові пальцем, — люди ще не забули тих революцій. І досі на безлад злі. Особливо по селах, де хазяям треба спокою.

— Боїшся: народ такий затюканий вами, що поб’є? — примружився Марко.

— Аби натовкли — ще нічого. Наука. Здадуть у поліцію язикатого, який світ каламутить. Я не покійний татусь. Пальцем не ворухну, аби тебе витягнути.

— Теж наука, — вставила Варвара.

Поки родичі гарикалися, Платон і Нікола стояли неподалік, мовчки й терпляче чекаючи можливості виконати світський ритуал й попрощатися. До них Марко й апелював, зробивши театральний жест рукою:

— Чули, шановні добродії? А! Де там, ви такі самі! Особливо ви, фараон, нишпорка поліцейська. Бачите в людях тільки чини. І всіх нижніх чинів вважаєте заляканими нікчемами, котрі тільки те й роблять, що бігають з доносами до городових, урядників та жандармів. Якщо країна — один великий жандарм, чому слуги не мусять бути жандармами дрібними?! Ви — жандармики! І раби чужих статків, як ваш любий Нікі!

— Марку Альфредовичу, вам справді краще вже залишити цей дім, — стримано процідив Садовський.

— Ти женеш мене з рідного дому? — реготнув Марко. — Усі бачили й чули? Лакей, якого підібрали на вулиці, пес, який лизав хазяйську руку...

— Ніколо, спокійно! — каркнув Базиль, передчуваючи зовсім не потрібний зараз скандал. — Марку, я підтримую пана Садовського. Твій дім? Такий самий, як наш із Варварою. Жодних заперечень. Але тоді живи тут, приймай правила, встановлені на цій території. Хоча б із поваги до пам’яті батька. Не хочеш, зібрався піти, звідки прийшов, — полотном дорога. Не конче ображати на прощання тих, хто не зробив тобі зла.

— Класові вороги, — буркнув Марко й нарешті пішов, гордо піднісши голову.

Щойно за ним зачинилися двері, Базиль ступив до Ніколи.

— Від себе і сестри прошу пробачити цього телепня.

Чечель не впізнавав баронета. Перед ним була інша людина. Не п’яний чи похмільний істерик, якого Платон звик бачити від дня знайомства. Твереза, виважена, солідна людина, здатна поважати себе й присутніх. І вкотре заворушився черв’як сумніву: коли ж Василь фон Шлессер — справжній?

Або грає зараз, як ось Марко перед тим, — або грав раніше.

— Якщо ви чекали від братика чогось інакшого, треба було попередити мене, мосьпане, — спокійно відповів Садовський.

— Іноді здається, що ти ближчий нам, ніж він. — Варвара стала біля брата, кивнула на двері. — Піду пакувати валізу.

— Хіба не готова? — Базиль здивовано глипнув на сестру.

— Одна. Я вирішила забрати звідси дещо зі свого гардеробу. Це не забере багато часу. Нікі, попроси покоївку допомогти мені.

— Звісно, мосьпані.

Варвара рушила вгору сходами.

Вони рипнули.

Платон спробував спіймати раптову думку...

— Пане Чечель.

Він озирнувся на Базиля й завважив: у холі вони самі.

— До ваших послуг.

— Хочеться вірити. — Баронет наблизився впритул, алкоголю не було чути. — Коли вже ми при тому, ще й нікого поруч... Я дуже ціную зусилля, докладені вами для залагодження труднощів нашої родини. Передусім ви дбаєте про репутацію покійного батька. Як ділова людина він діяв жорстко, та інакше не може бути. Проте жорсткість — чеснота, що допомогла розбагатіти. Наш тато мав інші риси, проявляв їх не часто. Мабуть, ви побачили, помітили, відчули... Словом, ще раз дякую, ви бережете нас, чужих, сторонніх вам осіб.

— Пояснив мотив. Можу ще раз.

— Не треба. Я поясню вам свій. — Баронет озирнувся на сходи, чи не йде сестра. — Прошу вас надалі в міру сил та можливостей діяти в наших інтересах, а не захищати цю зайду. Розумієте, про кого мова.

— Про Марію.

— Про чорну вдову, — наголосив Базиль. — У вашому становищі, Платоне Яковичу, краще не йти проти законних спадкоємців фон Шлессера. Нам із Варварою дуже допоможе, якщо ви приватним порядком доведете причетність цієї особи сумнівних моральних якостей до вбивства. Ми не хочемо її крові, ми не прагнемо публікацій у жовтій пресі. На основі ваших доказів повторимо пропозицію. Марія повинна піти геть у тому, у чому прийшла. Відмовитися від спадку на користь свободи. Обходити десятої дорогою не лише Київ, а й найближчі повіти губернії.

— Ви нагадали моє становище.

— Як депутат Думи маю чимало можливостей. Додайте вагу прізвища фон Шлессер. Зробивши, як хочемо ми з Варварою, ви матимете мою особисту підтримку. Київську губернію, ймовірно, доведеться залишити, аби не мозолити очі своїм численним впливовим ворогам. Але, на відміну від вдовиці, матимете певний капітал, що дозволить вам облаштуватися на власний розсуд, наприклад, десь на віддаленому хуторі. Для чого далі порпатися в чужому бруді? Нащо вам той кримінал, прости, Господи? Вік дозволяє почати життя спочатку й навіть бути щасливим із того.

Легенький рип — нарешті спускалася Варвара.

За нею сунув Нечипір, волочачи спаковані валізи.

Зарипіло під ногами сильніше.

— Я готова, — сказала Варвара фон Шлессер.

— Ми з паном Чечелем переговорили на відомий нам предмет, — кивнув Василь фон Шлессер.

— Не до кінця, — зазначив Платон.

— Здається, ми все погодили. Виникнуть ще запитання — ось моя картка.

— Не все, мосьпане. Раптом Марія справді не причетна до вбивства? Ну, як не вона дала баронові ціанід? І що, коли я доведу саме це?

— Краще довести її злочин, — викарбував баронет.

— Згодна, — кивнула Варвара. — Для вас краще. Ось, маєте ще картку від мене.

Бородянська волость,

маєток Шлессера —

Київ, на вулицю Прорізну

Дозволу на керування автомобілем Платон при собі не мав.

Слава Богу, паспорт примудрився зберегти. Крім револьвера й одягу, в якому привезли, Чечель не мав тепер нічого. Документ, що засвідчує його особу, та зброя радше зашкодять, ніж допоможуть. Та на користь Чечеля працювала та обставина, що автомобілістів не зупиняли на вулицях, аби перевірити, чи власною машиною катаються. Навпаки, людину за кермом самохідного екіпажа сприймали такою, що має статки та, відповідно, становище. Отже, благонадійною, яка підозр не викликає. Увагу привертала машина, а не той, хто сидить за кермом.

Тож, отримавши від Садовського дозвіл узяти «даймлер» для потреб дізнання, Платон у такий спосіб зробився кимось на кшталт невидимця.

Далі треба було перевдягнутися. Водій має бути відповідно вбраний, і в маєтку все знайшлося. За кермо Чечель сів на очах у цікавої челяді, вдягнений у шкіряну куртку поверх светра й підшиті знизу шкірою, мов у кавалериста, зелені галіфе напіввійськового крою. Голову прикрив шоломом, теж шкіряним, очі — незграбними окулярами-«консервами». На руки натягнув широкі рукавиці-краги.

Перевірив, чи є пальне в баку.

Дрозд подбав, порядок.

Запустив мотор, зробив коло двором під гавкіт дога-сторожа.

Виїхав за ворота.

Вітер бив у лице, багнюка летіла з-під коліс. Платон давно не кермував, швидко згадував навички. З «даймлером» впорався, об’їздив, зріднився. Уже здолавши двадцяту версту, тримав «бублика» так упевнено, ніби авто — власне, а катається він щодня. По дорозі обганяв сільські вози, махав руками візницям і пасажирам. Дядьки — хто махав у відповідь, хто показував кулак, хто плювався. Тітки відсувалися, хрестилися. Якщо їхали діти — ті гляділи захоплено, один хлопчак навіть захотів зістрибнути й побігти за машиною, груба матуся в квітчастій хустці смикнула на воза в останній момент. Збоку виглядало, ніби підсікла вудку на риболовлі й тепер хутко виловила, не даючи здобичі опам’ятатися.

Як виїхав на прямий шлях, минув Шулявку та залишив позад себе машинобудівний завод[29], став зустрічати інші автомобілі.