Платон покрутив головою.

Тюремна карета лежала, завалена вагою коня. Тяжко поранена тварина билася в агонії. Поруч на мокрій землі лежав долілиць візник у поліцейській формі. Над ним виринула, пройшла крізь мокру стіну постать. Два спалахи — кінь і візник завмерли назавжди.

— Ні! — не стримався Чечель, уже впізнавши стрільця.

— Харе! — пролунало десь поруч. — Вгамуйся, Більмо!

— Пустіть! — Платон вирвав лікті з міцних рук.

— Пустіть! — вступив той самий голос.

Босяки відступили.

Чечель повернувся.

Вздрів посеред дощу знайомі плащ і циліндр.

— Не думав, що тебе пришлють по мою душу!

— Апаша ніхто ніколи не присилає! І не посилає! — мовив бандит. — Це ти так дякуєш?!

— Що відбувається?

— Те, що Апаш дав тобі волю, Платоне Чечель.

— Навіщо?

— Не тут же балакати. Хутко, хутко, хлопчики!

Чечеля знову схопили за руки. Але лиш для того, щоб спритні пальці впоралися з замком на кайданках.

— Наробили тут, — мовив Апаш весело.

— Коня навіщо? — дорікнув Платон.

— Більма спитай. У Миті з усім фараонським свої рахунки. Коли йшли до розбійницької коляски, Чечелю довелося переступити через тіло одного з конвоїрів.

Київ, у нетрях Чорного яру

— Не тушуйся. Зуб — фуфло. Якщо Більмо собі фіксу поставив, ти теж зможеш.

Заспокоїли Платона не ці бадьорі слова — трактирна горілка.

Узяла й відпустила аж четверта чарка. Перед тим три пішли водою, Чечель навіть не закушував. Апаш сьорбав пиво, хрумкотів сушками, тримався полководцем, якому вдалося захопити неприступну фортецю без втрат, через відкритий зрадником таємний хід. Крім них, у маленькій, не дуже чистій, але напевне кращій за ґратчасту одиночку кімнаті нікого не було.

Щойно горілка почала брати, став ущухати тупий біль на місці вибитого ікла. Чечель обережно торкнувся враженого місця спершу кінчиком язика, потім — пальцем. Підбита наглядачем вилиця вже давно не боліла, синець на забитому місці позеленів. Це Платон побачив, як уперше за кілька останніх днів глянув на себе в дзеркало трактирної вмивальні.

Йому дали змогу помитися, і холодна вода не лише підбадьорила, а й трохи змила тюремні запахи. Потім видали одяг замість роби, і спіднє теж. Укотре — вбрання не нове, ношене, із чужого плеча. Зараз на Чечелі була сіра полотняна сорочка, яку вбрав навипуск, піддівка, мішкуваті, не за розміром штани, які заправив у нечищені юхтові чоботи. Поруч із Апашем справді виглядав босяком нижчої ланки.

— Кранти мені тепер. Із зубом, без зуба — не важливо.

— Тобі й так дерев’яний макінтош ладнали. — Апаш підлив ще.

— Втеча з убивством конвойних. Я вже на шибениці.

— Один утік. І ти ж нікого не мочив.

— Слухай, ми обидва знаємо, про що мова.

— Апаш знає. Ти — ні. Пий.

Причин відмовлятися Чечель не бачив. Зрозумівши — голова туманіє, відсунув чарку, понюхав рукав нечистої піддівки.

— Чого я не знаю?

— Ось. Завтра надрукують усі київські газети. Сенсація.

Явно милуючись собою, граючи на публіку, хай і в особі єдиного глядача, Апаш витягнув із кишені паперовий прямокутник. Поклав на стіл перед Платоном, відкинувся на спинку стільця. Чечель взяв аркуш, пробіг очима невеликий друкований текст. Кліпнув очима, перечитав знову.

— Що це?

— Сенсація, — потворив Апаш. — Анархісти-бомбісти, революція, її манера. Цим бойова група ставить усіх до відома: провели силову акцію. Звільнили з сатрапських лабетів свого товариша, якого мучив у вогких застінках царський режим. Бойовий загін пролетарської революції нікого й нічого не боїться.

Він у вільній формі переказав текст листівки.

— Чекай. — Платон нарешті зрозумів. — Бутафорія. Напад на тюремну карету — це спроба звільнити якогось терориста, не мене.

— Ти ж ні в дугу, — кивнув Апаш. — Ні сном, ні духом.

— Але ж нема ніякого терориста...

— Є, — знову кивнув бандит.

— Мене ж звільнили. Я ж утік. Ти з мене терориста зробив?

— Хотіли одного витягнути. Помилилися, відбили іншого. З ким не буває, всі люди-чєловекі. Загалом революції тепер повно всюди. Казав же, навіть з Апашем хотіли мати справу. Тільки не моє воно. Я чесний бандит, мені політика — фуфло. А революцію... Ловлять, саджають. Тільки ж не всіх ловлять і не всіх саджають. Хоч родич Марії, баламут отой, знаю про нього. На волі ходить, та за ним тюрма плаче так само рясно, як за нашим братом. Нічого, вже недовго.

— Марко! — стрепенувся Платон. — Чорт, із голови зовсім вилетіло! Він останній лишився, хоч сам цього не знає! Огидний суб’єкт, не люблю таких. Але ж натура моя: не можу дозволити вбити людину, коли знаю, що ось-ось. Навіть таку, як молодший син покійного барона.

Апаш плеснув у долоні.

— Стоп! Апаша той фофан не цікавить ані живим, ані мертвим. Ти — теє, звиняй за правду. Висмикнули тебе, Платоне Чечель, аби Марію видряпав із тюрми. Ніхто, крім тебе, не зможе. Апаш нутром чує.

— І як я, по-твоєму, це зроблю?

— Так, як думав, поки не залетів на цугундер.

— Тоді було непросто. Зараз тим більше. Нехай твоє прикриття з терористами спрацює й жандарми забігають мурахами разом із поліцією, втік-то все одно я. І шукатимуть мене. Не здаватися ж.

— Писаки газетні сурмлять, що ти мало не спільник чорної вдови-вбивці.

— Нічого не знають писаки. Мені особисто його превосходительство начальник поліції ясно сказав: спільник, ще й який. Марія Данилівна золоті гори обіцяла, як допоможу їй викрутитися та отримати мільйони.

— Апаш те саме обіцяє. Слово вірне.

— Не маю сумнівів. Тільки ж, Саво Петровичу, знаю я, хто вбивця.

Бандит поперхнувся пивом.

Платон тішився ефектом, уперше за багато днів відчувши себе на коні. Хотів налити й ковтнути. Передумав: голова мусить лишатися ясною. Поки Апаш перетравлював почуте, він вів далі. Аж свербіло викласти думки та здогади бодай комусь, готовому слухати.

— Нікола душогуб. Садовський. Управитель їхній, друзяка мій ліпший. Син сучий. Змій підколодний. Пригріли фон Шлессери на грудях, мать його. — Горілка вже розв’язувала язик. — Тільки ж, Саво Петровичу, я зараз доведу це тобі. Просто все. Так просто, що аж прикро, чому раніше не дотумкав. Важливіше — довести слідству й суду. Хто це зробить? Бандит на прізвисько Апаш, за яким копита збила вся поліція губернії, чи, pardon, імперії, чи, mille pardon, Європи? Або колишній агент розшукової поліції Платон Чечель, якого навіть не підозрюють, а звинувачують як поплічника Марії фон Шлессер? До всього — ще й втікача, під час втечі якого вбито двох поліцейських. До всього — її коханця.

— ЩО? — гаркнув Апаш, рвучко підвівшись. — ЩО ТИ СКАЗАВ?!

— Не я... — Платон втомлено зітхнув, витримавши лютий погляд. — Поліцейська версія, сумніву й оскарженню не підлягає. Чорна вдова спокусила мене, коли труп чоловіка ще не охолонув. Ввігнала своє отруйне жало, зробила спільником.

Апаш блиснув очима, та промовчав, сів, жадібно ковтнув із кухля.

— Або вбивця повинен зізнатися сам, від щирого серця, або слідство має отримати докази, на підставі яких прищулить Садовського.

— Він зізнається сам, — процідив Апаш. — Злапати його, привезти, куди Апаш скаже, — кілька годин роботи.

— А потім забере зізнання назад, — парирував Чечель. — Довести, що Марія з тюрми вигадала, як найняти босяків, аби вибили зізнання, простіше, ніж провину Садовського. Мені одного бракує, Саво Петровичу. Мотиву.

— Гроші. Чи на благодійників своїх зуб мав. Чи те й те.

— Усе в тебе просто.

— Так причин, Плато, в цілому світі лише чотири. Дивись. — Апаш почав гнути пальці. — Теля золоте. Помста. Любов. Ну, все інше — вавки отут, — постукав по лобі. — Про маніяків різних кажу. Вони тобі в хворих своїх казанках цілу Біблію з мотивів складуть. Це ми ще не беремо п’яні кабацькі бійки, то окремо. Але ж тут — не ножиком під серце в хмільному угарі.