Взявшись до ранкового туалету, Платон остаточно заспокоївся. Марія навряд чи робитиме небезпечні для себе рухи. Навпаки, вчора їм обом вдалося забілити останні темні плями. Чечель уже не мав підстав підозрювати вдову, особливо після того, як у поле зору потрапив Садовський, давши чималу порцію для роздумів.

Словом, нині є чим себе зайняти.

Усе одно збирався до Києва. Раптом зустрінуться, місто ж маленьке...

Приведення себе до ладу й снідання забрало ще добру годину. По тому, випивши кави, Чечель вирішив перевірити вчорашнє відкриття вже на тверезу голову. Для того знадобився кабінет управителя.

Як виявилося, замкнутий.

Платон замислено пошарпав дверну ручку, ніби так можна було відімкнути міцний замок. Потер двома пальцями мочку вуха, легенько смикнув, закусив нижню губу. Не хотілося залучати челядь. Навряд чи вона дістала розпорядження пускати гостя в святе святих — приміщення, де управитель тримає всі ділові таємниці хазяїна. Але за кілька хвилин відкинув зайві сумніви. Треба брати все на себе, розбиратися й пояснювати власні дії потім, якщо спитають.

Чечель швидко рушив коридором праворуч, до побутового крила.

Тут мостини чомусь не так рипіли. Платон не гукав нікого. Мав намір знайти Нечипора, попросити, а як не вийде домовитися — знайти інший спосіб витрусити з нього ключ. Бажання привертати до своїх дій увагу далі не мав, тож вирішити все з однією людиною здавалося найкращим варіантом.

Минув перший з численних закапелків.

Вловив дивні звуки.

Завмер.

Почув слабенький зойк.

Ступив, намацав двері, сіпнув на себе.

— Мамо... Ой, мамо... — Тоненький жіночий голос. — Я ж казала...

— Тихо! Ось я йому зараз! — Чоловічий, попри загрозливий тон — не впевнений.

— Покажіться, голуб’ята, — мовив Платон.

Не чекав, поки послухають, — провів рукою по стіні поруч із собою. Намацав, як чекав, вимикач. Повернув.

Під стелею спалахнула лампочка, освітивши невеличку комірчину з причандалами для прибирання.

Дівчина-покоївка судомно поправляла одяг, і Чечель голову на відріз давав — найперше підсмикнула спущені штанці. Її заступив молодик, широкий у плечах, із простим, наляканим, проте сповненим рішучості селянським лицем. На підлозі Платон уздрів формену шинель поштаря, пальці молодика застібали штани на верхній ґудзик. Впоравшись, він обсмикнув тужурку.

— Ми одружуватися будемо, — вичавив із себе. — Після Великодня, мама й тато знають. Уже сватів засилатиму.

— На здоров’я, — посміхнувся Чечель.

— Не кажіть нікому, — пискнула дівчина з-за спини кавалера, і Платон згадав її ім’я.

— Мені, Галю, до ваших сердечних справ діла нема. Тебе знаю. Милого твого вперше бачу. Хіба не чула нічого про чужих у домі, особливо тепер?

— Степан мені не чужий...

— Вірю. Навіть бачу. Але ти ж розумієш, про що я.

— Тому й заховалися, Платоне Яковичу. Тут же о цій порі не ходить ніхто. Я не хотіла, правда-правда. — Дівчина заговорила сміливіше, виступила наперед. — Він такий, вогонь... Казала: не треба...

— Не встояла, — посміхнувся Чечель. — Бог із вами, молодята. Любіться собі.

— Та куди... — Поштар відвів очі. — Піду вже.

Чечель повернувся, переступив поріг.

Поклав ліву руку на одвірок, глянув через плече.

— Приходив чого, Степане? До Галі отак, зранку чимчикував?

— Не завжди нагода є. Нині випала.

— Нагода? — Платон стрепенувся. — Чекай. Ти поштар. Яка нагода? Пошту приносив?

— Лист терміновий. Із самого Києва, для барині Марії Данилівни.

Чечель розвернувся так рвучко, що знову налякав закоханих.

— Лист для барині? З самого ранку?

— У замок не доставляють пошту прямо. Спершу нам, на село. Там я замість батька, у нього ноги пухнуть, суглоби крутить. Я той, спадковий поштар...

Історія сільського поштаря цікавила Платона найменше.

— Коли тобі доставили листа?

— Ще сонце не зійшло... Терміново, тож у замок, панству фон Шлессер...

— Ти коли приніс листа?

— Ногами довго йти, понад годину. Можна конем, та в нас нема, здохнув днями...

Чечель уже не стримувався — згріб поштаря за вилоги тужурки. Різко притягнув до себе. Галя жалісно цвірінькнула:

— Пустіть його... Платоне Яковичу, не губіть...

Слова пролітали повз його вуха.

— Коли. Ти. Віддав. Барині. Листа. — За кожним словом Чечель сіпав наляканого Степана.

— Та ранком же! Годині о дев’ятій було, мо’ пізніше трохи. Бариня прочитала при мені, аж цілий рубль дала. І забігла кудись. Сказала Галі чаю мені подати.

— Смачний був чай? Солодкий?

— Що?

— Нічого. — Чечель відпустив поштаря, легенько відштовхнув від себе. — Про листа й нашу розмову анітелень.

Закохані дружно кивнули.

Платон втратив до них інтерес.

До кабінету управителя — теж.

Махом, стрибаючи через дві сходинки, скочив нагору. На щастя, Марія так квапилася, що не замкнула двері спальні. Чечель не зайшов — увірвався.

Побачив розкиданий одяг та прочинені дверцята шафи.

Поспішала бариня.

А от і послання. Кинула на столик біля ліжка, як збиралася — аркуш злетів, упав під стіл. Може, тому й забула прихопити. Чи не бачила в тому потреби.

Платон нахилився, підняв лист, тримаючи двома пальцями за краєчок. Перехопив другою рукою, розгорнув.

Він уже бачив цей почерк.

На анонімному листі, який показав Альфред фон Шлессер напередодні своєї наглої смерті. Тільки тепер на ньому стояв підпис.

Треба зустрітися негайно поговорити про спадок все знаю пропоную мир чечелю не кажи вася

Отже, обидва рази писав старший баронів син.

Базиль ламав комедію. Недарма його поведінка викликала сумнів, хіба що Платон не міг тоді пояснити свої відчуття.

Кличе на мирні переговори.

Не казати Чечелю.

Отут не вийде, мосьпане. Щось таки мало статися, коли вже лист надіслали з Києва так терміново. Платон пошукав очима конверт і знайшов: краєчок визирав із-під хустки, недбало кинутої на ліжко. Витягнув, глянув. Штемпель поштового відділення на залізничному вокзалі. Звідти кореспонденцію відправляли цілодобово і швидше, ніж з інших пунктів.

А ще — на вокзалі погано запам’ятовують обличчя.

Хай там як, однаково намірився вчора побалакати з обома спадкоємцями.

І все одно збирався прихопити револьвер.

Київ, з Липок — на Поділ

Чечель нікого зі слуг не здивував, звелівши механікові підготувати автомобіль.

Не морочився цього разу, перевдягаючись спеціально для автомобільної поїздки. Обмежився окулярами-консервами і шкіряним шоломом. Зброю поклав у праву кишеню пальта, лист із конвертом — у ліву. Сьогодні Платон мав намір отримати докладні й вичерпні пояснення від Базиля та, як пощастить, нарешті виборсатися зі що далі, то більш прикрої історії.

Він так само був готовий вислухати мирову пропозицію. Дог провів його недружнім гавкотом, добігши за «даймлером» до воріт — далі слуги не пустили, зловили й відтягнули. За часом виходило: Чечель відставав від Марії не більше як на дві години. Кінські сили автомобіля дозволяли трохи надолужити. Платон по дорозі вирахував подумки: нехай вдова дісталася до Києва екіпажем трохи більше ніж за годину, ще покаталася містом, вибралася на Липки, де на неї чекав баронет. Виглядало, вони не так давно почали розмову й так скоро не закінчать.

Чечель повинен встигнути.

Ото сюрприз буде!

З автівки витискав усе, на що її зробив здатною Творець. На мокрому путівці кілька разів мало не перекинувся. Та на підступах до Києва таки довелося скинути швидкість. Сьогодні четвер, на Євбазі знов гудів базар, Чечель об’їхав, рушив паралельно Бібіківському бульвару. Знайшов, куди пірнути, аби вирулити ближче до Хрещатика, ним — на Липки. Хоч як крути, долатиме підйом по Олександрівській[43], вздовж трамвайної колії.