— Помилуйте, Ніколо Самсоновичу! — Отже, незвані гості знали, з ким мають справу й до кого вдерлися, хоча сам Платон — ще ні. — Господь із вами, який, до біса, обшук!

— Не згадуйте нечистого всує.

— Пробачення просимо. — Поліцейський чин із усієї сили намагався триматися в рамках. — Досить буде, якщо ви нам скажете.

— Що саме?

— Гм... Тут така історія...

— Я не сам. Я дуже зайнятий. Прошу без передмов.

А він — книш тертий, Чечель уже оцінив. Шанси врятуватися ставали дедалі більшими. Постоялець не пускав поліцію в свій люкс без вагомого приводу.

Ось вона, сила номера за дванадцять рублів!

— Підозріла особа, яку ми шукаємо, мала намір зустрітися з кимось тут, у «Європейському». За нашими відомостями, зустріч повинна відбутися в номері люкс.

— У моєму номері нема підозрілих осіб. — Пауза. — Окрім мене, пане приставе.

— Ох, ці ваші жарти.

— До всього, мій номер — не єдиний люкс у цьому готелі.

— Звісно. Ми взяли на себе клопіт перевірити всі.

— До всіх пожильців отак вдираєтеся?

— Ми не вдиралися до вас, Ніколо Самсоновичу!

— Але порушили мою приватність. І вже зіпсували мій вечір. Маю честь. — Запала нетривала тиша. — Чекайте, один момент. Як вас там... — Відповіді Платон не почув. — Не знаюся на поліцейських практиках, не люблю отих безглуздих читанок про сищиків. Тільки скажіть: невже той, кого ви шукаєте, такий дурний, аби поліція почула від нього правду? — Знову пауза. — Подумайте, панове. Готель «Європейський» — хибний слід, не інакше. Ви своїми вторгненнями нажили ворогів. Від власника готелю я вимагатиму шампанське в номер. Як компенсацію. Так, не жартую. На все добре.

Звук дверей, що зачинялися.

— Виходьте, вони вже не прийдуть.

Платон витер змокріле чоло.

Повернувся до кімнати. Застав Садовського за повторним наповненням чарок.

— Маю причини не любити поліцію, — пояснив Нікола. — Та навіть якби ставився до неї інакше... Є важливіші справи. Йдеться про життя людини. Прошу, за нашу маленьку перемогу.

— Цілком відповідаєте своєму грецькому імені. — Чечель узяв простягнуту чарку.

— Ми з вами в чомусь схожі. — Садовський посміхнувся. — Ви так само маєте грецьке ім’я. Буквально воно означає широкі плечі.

— Знаю. Цікавився.

— У ширшому сенсі — той, хто не боїться йти проти течії.

— Невже? Якось не думав.

— А я, Платоне Яковичу, щойно мав нагоду переконатися в цьому. Будьмо, і прошу дуже — брудершафт.

Чоловіки переплели руки, випили, почоломкалися.

Нікола вкотре щедро пригостився кав’яром. Чечель обмежився кількома виноградинами. Коньяк розслабляв що далі, то більше.

— Гадаю, ми порозуміємося.

— Переконаний у цьому. Та доведеться почекати кілька годин.

— Почекати?

— Я витурив поліцію. Виглядатиме дивно, якщо по тому заберуся з готелю сам.

— На місці пристава я б назвав таку поведінку підозрілою, — кивнув Платон.

— Засим поговорімо тут. Усе одно деталі вам повідає пан Шлессер.

Чечель закашлявся з несподіванки.

— Альфред фон Шлессер? Барон? Власник винокурень? Мільйонер?

— Той самий, — підтвердив Нікола. — Я керую його справами, давно служу. Але не слуга, він так не ставиться до мене. Радше — улюблений учень. Багато чим завдячую баронові. Мене вважають членом родини — усі, крім його рідних дітей. Та мова не про мене. Панові Шлессеру пророкують смерть. — Він перевів подих. — Від руки дружини Марії.

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Альфреда фон Шлессера

У Києві діяла заборона лишати автомобілі біля будівель.

Для того були спеціальні гаражі, їх зводили у дворах, та всякий щасливий власник саморушного екіпажа міг їх орендувати. Проте гостям «Європейського» гаражі на задньому дворі надавалися безкоштовно. Звісно ж, пожильці люксів найперші мали такий привілей.

Побачивши новенький «даймлер» гірчичного кольору з піднятим чорним верхом, Платон ледь стримався, аби не попроситися за кермо. Та одразу засоромився власного хлоп’яцтва, сів поруч із Ніколою.

Виїхали в ніч і дорогою не балакали.

Усе одно старий фон Шлессер, як попередив новий товариш, скаже більше й докладніше. Воду в ступі товкти не хотілося, та й шофер сам не бажав, аби говорили під руку.

До Брест-Литовського шляху «даймлер» підскакував на бруківці. Дорога була так само не пристосована під потреби нового популярного транспорту. Але щойно вона скінчилася — машина застрибала баским конем. Фари світили не аж так яскраво й далеко, дощик за Києвом навіть посилився. Від Садовського, який до всього трохи випив, була потрібна максимальна увага, аби втримати авто й не перекинути разом із пасажирами. Через те мотор працював на половину потужності.

Півсотні верст долали понад годину.

Минулого літа Товариство автомобілістів[15] проводило перші, аматорські перегони, готуючись до великих. Власник «мерседеса» захворів і довірив Платонові участь замість себе. Чечель мав членський квиток клубу, та не мав власного авто. Це проти правил, але для нього зробили виняток: почасти через місце служби, почасти завдяки набутій за три роки репутації чесного поліцейського. Відстань, якою вони рухалися зараз, під час перегонів Платон здолав майже вдвічі швидше. Мало не перекинув на горбах чужу автівку, зате прийшов другим. І наполягав, коли підпив на святкуванні: аби не боявся пошкодити чужий транспорт — виклався б на повну силу й переміг, утер би всім носа.

Нарешті «даймлер» вирулив на вибиту дорогу, яка пронизала зустрічне село, занурене в міцний сон. Напевне селяни вже звикли до шуму автівок та інших ознак прогресу, який підтримували в маєтку тутешнього господаря. Залишивши сільські хати позаду, Нікола наддав газу, і Платон зрозумів причину такої впевненості: під колесами зашурхотіла добре асфальтована дорога. Відрізок виявився невеликим, обабіч височіли тополі, а попереду, крізь дощову завісу, уже проглядався й сам маєток.

Чув про нього Чечель чимало. Не раз писали в газетах. Побачив уперше. До пуття роздивитися не міг. Та головне, чим захоплювалися газетярі, розгледів. Кидалося в очі навіть о темній порі.

За високою ґратчастою брамою височіли готичні шпилі середньовічного палацу.

Круглі зубчасті вежі, схожі на шахові фігурки-тури.

Замок барона з численних лицарських романів, читаних Платоном-гімназистом.

Садовський не заглушив мотор — на нього чекали. Від парадного входу двором квапився, ховаючись під парасолькою, служка. Додибав до брами, склав парасолю, притулив до огорожі. Скоро впорався з замком, послужливо розчахнув одна за одною стулки, зустрів «даймлер» уклоном.

— Тебе проведуть. Я поставлю машину. Нічому не дивуйся, — мовив Нікола.

Після пережитого ввечері Чечель не думав, що його можна здивувати чи збентежити, принаймні сьогодні. Тож вибрався під дощ. Не чекав прислугу з парасолькою, рушив двором навпростець до парадного.

І враз укляк.

З-за рогу, просто з-за круглої вежі долинуло хиже гарчання. Наступної миті назустріч вилетіла чорна гнучка постать, стрімко наближалася, набула рис величезного, з теля зростом, дога. Пес поки не гавкав — навіщо. Уже сам його вигляд лякав, обеззброював, паралізував, не давав змоги тікати, позбавляв надії на порятунок. «Привезли, аби згодувати псові», — майнуло в Платоновій голові. Забув про браунінг, та коли дог наблизився на критичну відстань — згадав, майнув рукою в кишеню.

Пес гучно загарчав.

Стрибнув.

Платон дивом ухилився, скочивши вбік, — спрацювали інстинкти, помножені на навички, здобуті під час тривалих спортивних тренувань. Дог уже розвертався, тепер нападу було не уникнути, і Чечель зібрався дорого продати життя.

— Карло, цить!

Собака, на диво, послухався, спершу завмер, потім сів на задні лапи, перетворившись із вбивці на друга всіх людей. Нікола вже наспів, схопив дога за нашийник, з силою нагнув голову, поторсав: