Нарешті Чечель побачив це.

У світлі смолоскипів під склепінням мурів стояв божевільний.

Марко фон Шлессер уже не мав сил стримувати, приборкувати своє справжнє нутро.

Та й Платонові було вже досить підземних демонстрацій.

Він рвучко махнув правою рукою, виставивши розкритою долонею вперед.

Із рукава вилетів завбачливо приторочений під одягом маленький апаш — кишеньковий револьвер із латунним руків’ям.

Той самий, з дому Івана Захарченка.

Марко не встиг нічого зрозуміти: апаш уже ліг у Платонову долоню.

Палець знайшов спуск.

Куля вилетіла з барабанного отвору.

Луна від пострілу пішла попід склепінням.

Марко, здивований та збентежений, з криком схопився за прострелене праве плече.

Револьвер іще випадав із розкритої від болю правиці, а Чечель уже випускав другу кулю.

Барабан прокрутився.

Куля вразила ліве плече.

Божевільний фундатор революційного повстання впав навколішки, потім завалився на бік.

Крик перетворився на виття.

Почути такі звуки ззовні — привид підземелля, не інакше.

Весна 1909 року, Київ, вулиця Миколаївська[53],

готель «Континенталь» — маєток фон Шлессерів

Платон з легким уклоном пропустив Марію вперед.

З-за її спини вловив вираз обличчя Захарченка. Вбраний з нагоди в парадну візитку, Іван Макарович підвівся з-за столика назустріч обом. Але на баронесу фон Шлессер, тепер уже законну спадкоємицю мільйонів і особу, яка із чорної вдови перетворилася на жертву свого безумного пасинка, старий сищик не чекав. І, як встиг помітити Чечель, присутність у їхній компанії третьої особи обтяжувала та могла змінити плани.

Адже це Захарченко запросив Платона в ресторан готелю «Континенталь», одне з найкращих місць Києва, де замовив окремий кабінет.

— Марія Данилівна люб’язно погодилася прикрасити наше чоловіче товариство, — промовив Чечель.

— Платон Якович, як завжди, делікатний. Дізнавшись про вашу зустріч, я сама напросилася. Він же, як істинний джентльмен, погодився взяти мене з собою, — усміхнулася Марія, підходячи до столика.

— Мудро вчинив. Я навіть дуже радий бути у вашому товаристві. — Старий сищик поцілував простягнуту руку баронеси.

Чечель відсунув стілець.

Чоловіки присіли після неї.

— Тим більше така нагода: особисто подякувати вам, — повела далі Марія. — Якби не ви, Іване Марковичу, я досі сиділа б у тій жахливій камері. А що було б із нашим спільним другом паном Чечелем — краще не думати.

— Навпаки, мосьпані. Мушу вибачитися: я ж не мав змоги виконати особисте прохання вашого покійного чоловіка.

— Але ваш протеже виявився на висоті.

— Радше, на тій висоті, на яку здатна була піднятися людина в моєму тогочасному становищі, — уточнив Чечель. — Власне, воно тепер не аж так сильно змінилося.

— Знаючи вашу сумну історію, Платоне Яковичу, досі не можу знайти пояснення, чому його превосходительство начальник поліції раптом вирішив узяти участь у вашій долі. Після всього... — мовила Марія. — Може, ви поясните, Іване Макаровичу? Ви напевне знаєте більше.

Захарченко вколов Чечеля поглядом.

— Спершу дамо роботу офіціантам. Та й кухар зачекався.

Замовили кав’яр, тушкованого в білому вині кролика, спаржу. Старий сищик попросив графин горілки, запитально глянув на Марію.

— Бачте, псую чоловічу компанію з її звичками. — Вона вкотре за вечір усміхнулася. — Міцного не вживаю. Замовимо шампанське. І, пане Захарченку, відмови не приймаються. Вечерю оплачую я.

— Дзуськи! — вирвалося в старого сищика. — Пардон, мадам. Так не буде. Я запросив...

— ...лише Платона Яковича, — підхопила баронеса. — Зрештою, я маю повне право відсвяткувати вузьким колом завершення страшної для всіх нас історії. На жаль, Нікі ще не показується на людях. Тиждень пролежав у лікарні, тепер потроху повертається до обов’язків. Не може сидіти без діла, хай навіть обличчя в бинтах.

— Кажуть, німецькі хірурги творять дива, — мовив Захарченко світським тоном.

— Французькі теж. Але ви праві, я на початку травня все ж вишлю пана Садовського до Берліна. На той час, думаю, визначимо його статус. Юристи довго чухали потилиці, та дійшли згоди: Ніколина матінка зробила все можливе, аби незаконного сина Альфреда фон Шлессера можна було визнати законним членом його родини. Та й без нього я не впораюся, — зізналася.

Принесли напої та кав’яр.

Захарченко як номінальний хазяїн вечора наповнив чарки й келих баронеси.

— Нарешті! — Марія тішилася з урочистості моменту. — Коли не спала, дослухаючись до шереху тюремних щурів, глибоко в душі все одно знала: колись ми відсвяткуємо перемогу.

Якийсь час маленька компанія віддавала належне закускам. Нарешті баронеса промокнула губи серветкою.

— Мені хотілося б почути історію від вас, Іване Марковичу. Але чомусь здається: Платон Якович уже встиг розказати мені все. І не один раз.

Так, Марія знала.

Після облави в Чорному яру, про яку потім довго писали газети й під час якої поліція перебила більшу частину банди Апаша разом із самим ватажком, Платон не мав іншого шляху. Він прийшов на Михайлівську, до Захарченка, і був готовий здатися. Набридло тікати й ховатися. Проте просив, аби старий сищик вислухав його доводи, аби потім докласти зусиль для викриття Марка, справжнього вбивці, і звільнення Марії. Адже саме для захисту дружини від даремних звинувачень Альфред фон Шлессер і намагався залучити його.

Схопити вбивцю — виконати посмертну волю покійного.

Марія знала також: Захарченко категорично відмовився приймати Платонову капітуляцію отак, одразу. Причина — Нікола Садовський, котрий, сам того не знаючи, опинився під загрозою смерті. На той момент обидва сищики, старий та молодий, не розуміли мотивів убивці. Хоча ясно було: Марко послідовно зачищає поле від претендентів на батькову спадщину, і поява чергового, неврахованого, стала для нього несподіванкою.

За інших обставин, аби Чечель не перебував поза законом, а виконував звичну поліцейську роботу, не треба було б довго думати, аби ухвалити рішення.

Проте за цих умов довелося довго й багато пояснювати поліції.

Тим часом наближаючи чергову вірну смерть.

Тож Захарченко вирішив діяти, як велить здоровий глузд.

Знала Марія й те, що Платонів здогад мав один нью-анс, помічений Захарченком. Досі не з’ясовано, яким чином Марко міг потрапити в замок, ніким не помічений. І, відповідно, як міг вислизнути звідти після вбивства. Дуже близько до розгадки підводили рипучі сходи. Але навряд чи Марко міг пройти через кабінет Садовського, хай десь там навіть є підземний хід.

Фраза вирвалася в Чечеля.

Він полюбляв на дозвіллі гортати сенсаційні романи. А там же підземелля на підземеллі.

Сказав просто так.

Ляпнув.

Уже за годину Захарченко і Чечель постукали з візитом до Павла Харитонова — того самого, чий батько на спеціальне замовлення фон Шлессерів проектував замок три покоління тому. А син, не менш відомий архітектор, тридцять років тому значно перебудував маєток. У тому числі — обладнав лицарський замок підземним ходом.

Рипіння сходів навело на правильну думку.

Потаємні двері були під сходами.

Архітектор не збирався розкривати незваним гостям таємниць, хоча б тому, що дав слово замовнику, який щедро заплатив. Тим більше зовні Чечель виглядав підозріло, зовсім не викликав довіри.

Зате її викликав Захарченко.

Для Харитонова було честю поручкатися з легендарним грозою київських злочинців. Почувши, що йдеться про життя і смерть, архітектор люб’язно погодився показати гостям план замку та відповісти на запитання. Тож Платон їхав на полювання, озброївшись не тільки великим «сміт-вессоном» і маленьким апашем у рукаві.