— У мене мало часу на тебе, — нагадав Марко.

— Гаразд. — Чечель давно склав думки докупи. — Ти публічно плював на власну родину. Тебе вважали в ній бур’яном. Та викреслити не могли. Є ж якісь принципи, традиції, таке інше.

— Я цього не визнаю. Ми не визнаємо.

— Хто?

— Усі ті, хто дуже скоро створить нове суспільство — без таких, як ти й мої тепер покійні родичі. Правитимуть світом ті, хто працює, а не ті, хто наживається на чужій праці й наймає за нажиті гроші фараонів, своїх сторожових собак. Для них є лише ті закони, які захищають клас експлуататорів.

— Боже, скільки патетики. Стикався по службі з вашою революційною братією. Ви нормально не говорите, як люди, все промовами сиплете. Марку, ти ж зараз не на майданному мітингу чи вашому таємному збіговиську. Гасла анархістів чи подібних до вас типів тут, у підземеллі, ніхто не чує. Хіба щури.

— Таємне скоро стане явним. Нам набридло ховатися!

— Для початку навчись не молоти язиком, а хоч трохи слухати. Бо я тільки почав.

— Закінчуй швидше. Не забивай мою голову!

— Власне, ти ж чудово знаєш усе, про що я збираюся сказати, — мовив Чечель терпляче. — Настав момент, коли тобі знадобилися раптом усі гроші світу. Того світу, який створило кілька поколінь фон Шлессерів. Між іншим, у твоєму родоводі нема янголів із крильцями. Їх нема в жодному родоводі. Проте твої батько, дід та прадід нікого не вбивали. Ті мільйони, на які ти націлився, зароблені клопіткою працею.

— Жоден із баронів не працював ніколи в житті! — вигукнув Марко. — У нашому роду, будь він проклятий, у всіх білі руки! На них горбатяться десятки, сотні пролетарів та селян і отримують за це мізерну платню!

— Ти хочеш стати мільйонером, так само не замастивши рук і не перевтомившись. Зробитися казково багатим, не працюючи жодного дня. Хоча ні, брешу. Руки свої ти таки забруднив: кров’ю батька, брата й сестри.

— Гроші підуть на благородну справу революції! — Марко що далі, то більше накручував себе, поступово збиваючись на істерику. — І не бреши! Я не пустив живої крові жодному з них!

— Звісно, отруїти всіх трьох — лишити руки чистими, — парирував Чечель. — Ти знаєш, як ставилися Василь і Варвара до молодої батькової дружини. Ти знаєш чутки, які супроводжували так звану чорну вдову. Настав час, коли ти написав лівою рукою анонімного листа. Батькові знайомий твій почерк, Ніколі — так само. Ось чому ти старанно змінив його, ще й навмисне знехтував правописом. Ти підгадав момент, коли всі, окрім тебе, зберуться тут на батьків ювілей. І доклав зусиль, аби підігріти напруження. Ти вкотре нацькував брата з сестрою на Марію. Всі присутні були готові до того, що з бароном мусить статися щось погане і дуже скоро. — Платон перевів подих, вловивши, нарешті, увагу й зацікавленість із Маркового боку. — Напередодні ти приїхав сюди і десь зачаївся, намірившись уночі пробратися в дім знайомим тобі з дитинства підземним ходом. Може, скажеш, де ховався?

— Хід виводить до лісу, — просто відповів Марко. — Трохи далі є хутір. Мене знають. Я тицьнув десять рублів дідові з бабою, вони радо пустили панича полежати на лавці у світлиці до вечора. Потім довелося посидіти тут, поки всі вляглися. Задоволений?

— Звісно. Не люблю лишати без відповіді дрібні питання. Далі було так. Серед ночі ти вислизнув із підземелля. Піднявся рипучими сходами на другий поверх. Там тебе чомусь потягнуло в кімнату, де ти провів дитинство й виріс. Убивці сентиментальні, от тільки сьогодні одного такого вбили під час поліцейської облави. До себе не потрапив, бо зачинено. Вирішив не морочитись, пошкрібся до батька. Старий барон погано спав. Не знаю, кого він хотів побачити вночі. Може, Марію. Але твоя раптова поява теж його потішила. Стала несподіваним подарунком на іменини. Батько любить навіть таку дитину.

— І хтось іще говоритиме про сантименти вбивці!

— Ваша нічна розмова була короткою. Ти не планував витратити багато часу. Не важливо вже, що ти йому сказав, аби розхвилювати. Батько попросив ліків, син дав йому отруту. Потім навмисне наробив рейваху. Все мало виглядати саме навмисним убивством. На тебе ніхто не міг подумати, бо тебе ж не було в замку. Прорахувався ти.

— А точніше? От уже ваша фараонська манера — крутити...

— Ти знав, що тебе викличуть. Мабуть, перечекав на тому лісовому хуторі. Склав нехитре рівняння. І дуже приблизно, хоча справді з мінімальною похибкою, розрахував час, який мав минути від моменту, коли тоді відіб’ють телеграму, до моменту, коли ти повинен з’явитися в родинному гнізді зі скорботним лицем. Навіть той факт, що двірник тицьнув тобі її заднім числом, розізливши щирою скорботою, ніколи не сплив би. У розрахунки не входило два моменти. Перший — раптова поява ще одного спадкоємця, який може заявити про права й має для того всі підстави. Друга — моя скромна персона.

— Мені набридає тебе слухати. Ти звичайний хвалько. Приперся в потрібний час у потрібне місце, от і вся робота твоєї проникливої думки.

— І тим не менше я від самого початку крутився в тебе під ногами й змушував нервувати. Хоч ти намагався далі не враховувати мене. Послідовно діяв за власним планом. Виманив Марію з дому від імені Василя. Дуже тонко, філігранно розрахував: побачивши його тіло, вона побіжить не в поліцію, а до Варвари — адже отруєння до останнього мусили лишатися родинною справою, сміттям, яке не можна виносити з хати. Не вгадаю хіба, чим ти взяв брата із сестрою, як змусив їх випити отруту.

— Значить, мало часу провів у нашій чудовій родині, — реготнув Марко. — Теж мені, хитра наука. Кожному запропонував миритися. Не повіриш, те саме що Василеві казав, що Варці. Однаковими словами. Мовляв, пора сім’ї нарешті забути про чвари й триматися купи, інакше та зайда, вдовиця розпусна, усе до рук прибере. Далі пропонував мирову випити. Хе-хе, Базиля довго просити не треба. Важливо вибрати момент, підсунути... Варка безсоромна щось та й відчувала, косувала підозріло. Але на цікавості зіграв. Ми ж із сестричкою, фараоне, ніколи разом отак, інтимно, приватно й не балакали жодного разу. З Машкою, думаю, ясно все. Ти не на своє прибіг, тож дістав за кумпанію. Я втомився, пане Чечель.

У кам’яній тиші підземелля клацнув зведений курок.

— Чекай, — зупинив Платон. — Не пояснив, навіщо тобі батькові мільйони.

— Не мені! — Марко тупнув ногою. — Я говорив, тобі крізь вуха пролетіло! Мільйони, нажиті чужою працею й потом, підуть на благо тих, хто століттями гнув спини за копійки! Були достойні багаті люди, які підтримували нашу революцію! Савва Морозов, мільйонщик, грошей не шкодував!

— Погано скінчив ваш Морозов. Застрелився, — зауважив Чечель.

— Письменник Максим Горький, знаний у Європі, на свої гонорари відкрив школу для робітників у Італії! Там учать людей нового світу, світу без таких, як мій батько!

— Ти теж школу зібрався заснувати?

— Як успадкую гроші — усе можна! Сьогодні я дав волю тим, хто служив тут, у цьому замку! Так, я дозволив людям розійтися по домівках! Тепер вони вільні!

Платон уже не думав, що Марко фон Шлессер може чимось здивувати.

— Чекай... Ти вигнав людей, які мали роботу? Ти забрав шматок хліба в тих, хто заробляв його чесною службою? Навіть твій кумир Морозов звільняв не робітників, а майстрів, котрі собі таке дозволяли. Дурню, ти зробив злиднями зо два десятки чоловіків та жінок! У них є сім’ї, тепер вони мусять жебрати!

— Я дав людям волю! — Марко знову тупнув ногою. — Скоро тут, у цьому будинку, легально збиратимуться нові люди. Ті, кому остобрид цей світ жирних ледацюг! Ті, хто незабаром візьме владу до рук! А ще, пане Чечель, на батькові мільйони ми купимо зброю!

— Зброю?

— Багато зброї! Це — зуби революції! Револьвери, гвинтівки, кулемети, бомби! Революція повинна захищати себе!

— Але з твоїх слів випливає — арсенал потрібен для нападу...

— Нам владу не віддадуть! Владу не просять, її беруть! Свободу не дають, її завойовують! Звідси, з цього підвалу, який мусив нагадувати чортів лицарський замок, вийдуть справжні лицарі! Лицарі світової революції!