— Спадок після смерті чоловіка отримує дружина, якщо воля покійного за життя не була інакшою, — відрубав фон Шлессер. — На моє глибоке переконання, Марія найменше зацікавлена писати анонімні погрози сама на себе.

— Дякую, — тихо й тепло мовила жінка.

— То як, скористаєтесь шансом? — Барон по черзі глянув на сина й доньку. — При панові Чечелі обіцяю — зізнання не вийде за стіни цієї зали. Навіть Садовський нічого не знатиме.

Базиль укотре налив собі, і Платон відзначив — він сам майже спорожнив графин.

— Ти спокушаєш, татусю. Чорт забирай, справді спокусливо. Зізнатися — і лишити все, як було і є. Хіба не так, сестричко?

— Велика спокуса, — кинула Варвара.

— То ти готова зізнатися?

Платон напружився.

— Аби писала я — звісно. Тільки маю життєвий принцип — не брати на себе чужих гріхів.

— Схоже кредо. Твоє здоров’ячко. — Базиль перехилив, ковтнув. — Татусю, в мене вистачає власних ґанджів. Я краще скажу оцій особі в обличчя все, що на душі. Писати анонімки, бруднитися... Фе!

Запала тиша.

— Ви зробили вибір, — констатував фон Шлессер.

— І зіпсували апетит. — Варвара вийшла з-за столу. — Знаєш, татку, ти, напевне, маєш право чинити так, як чиниш зараз. Ані я, ані Вася, ані тим більше Марко не живемо в твоїй голові. Вона зайнята, серце також. — Жінка кивнула на Марію. — Але тут і наш дім теж — поки твій новий слуга не придумав, кого на догоду тобі зробити цапом-відбувайлом. Тому коли думаєш, що я заберуся звідси після смачного обіду, глибоко помиляєшся. Поїхати після всього означатиме визнання провини й втечу. Лишуся щонайменше до ранку.

— Ай браво, сестро! — Базиль відсалютував келихом. — Нам слід частіше зустрічатися. Ти щойно вголос сказала те, про що я подумав. Я теж нікуди не поїду. Хоча десять хвилин тому мав намір віддати Нечипору необхідні розпорядження!

— Будь чесним, брате. — Варвара згадала про мундштук, взяла його, недбало позбавила недопалка, кинула на чисту таріль. — Ти хоч як лишився б нині ночувати.

Замість відповіді баронет повільно, вочевидь зі смаком, вицмулив бурштинову рідину.

Святкового обіду не відбулося, як і самого свята.

Після побаченого й почутого Платон уже не мав жодних сумнівів — усе було замислено Альфредом фон Шлессером раніше. Проте скандал в обідній залі не здавався виставою. Ніхто з присутніх не грав, кожен поводився щиро, і Чечель теж. Навіть якби Садовський не попередив, що можна не тримати язика за зубами, він усе одно б огризнувся. Така натура, нічого не може з собою вдіяти.

Через неї зараз тут, у чужому лайні.

По тому як діти залишили залу, барон немов утратив стрижень, на якому тримався. Взявся за серце, посунувся на стільці вниз. Марія метнулася до чоловіка, у русі жестом зупинивши Чечеля, коли він теж поспішив на допомогу. Але її відсторонив уже сам барон. Зібравшись на силі, крякнув, повільно та разом із тим якось монументально підвівся. Вийшов сам, гордо випнувши груди й піднісши голову. Марія задріботіла поруч, кинувши на Платона винуватий погляд.

І Чечель залишився сам.

Його ніхто не гнав. Найімовірніше, хазяїн уже встиг розпорядитися і найближчим часом гість може розраховувати на цілковите сприяння челяді. У найкращому разі на нього не зважатимуть, у найгіршому — крутитимуться перед очима й намагатимуться всіляко догодити. Тож Платон повівся так, як підказав внутрішній голос.

Вирішив пообідати — адже зранку нічого не їв, дбаючи про апетит.

Обслужив себе сам. Спершу налив супу з супниці, швиденько змегелив полумисок. Потім взявся до качки, запеченої з гречкою. Додавши до другої страви кусник хліба з гіркою чорного кав’яру, мудро зауважив: гріхів має досить, проте збирати з них велику колекцію не гарно. А їсти все пропоноване повз французький коньяк, залишений Василем-Базилем, — согрішити. Тож налив собі бурштинової рідини, випив, від чого апетиту прибуло. Старший баронет приклався досить щедро, та все ж Платонові стало ще на дві порції. Завершивши самотню трапезу, він витер губи серветкою, подумав: не завадило б іще й кави. Але одразу прийшли інші, правильніші в його ситуації думки.

Чечель міг перебратися до своєї кімнати й поміркувати там. Щось зупинило, затримало. Він перемістився до вікна, відхилив важкий ламбрекен. Звідси відкривався такий самий, по-березневому похмурий вигляд на чорну ріллю та досі вологий після вчорашнього дощу ліс. Хіба тут Платон міг побачити шмат битого шляху, який вів до найближчого села, — саме в той бік неквапом сунув запряжений конякою віз. Ранній весняний вечір так само поволі забирав свої права. Пейзаж за вікном не тішив, рання весна завжди здавалася Платонові неохайною.

— Та отож, — мовив Чечель сам до себе.

Зараз укотре пересвідчився в житейській мудрості старого сищика Івана Захарченка. Чоловіком виявився непростим. Повчив жити, чого Платон терпіти не міг. Але рішення для себе ухвалив правильне. Маститися чужим брудом і лишатися винним за будь-якого результату йому й таким, як він, не по чину. Аби ще Платон служив у поліції та дістав наказ розібратися з родиною фон Шлессерів — нехай, нема на те ради. Зараз він поставлений у рамки, коли хочеш — мусиш щось робити. Подяки не діждеться, слави не наживе, про грошову винагороду недвозначно попередили.

— Та отож, — повторив він.

Єдиний вихід — швиденько розібратися й поїхати геть із гадючника.

Коньяк трошки розбурхав уяву, прискорив роботу звивин. На перший погляд усе здавалося дуже простим і не суперечило ранковим припущенням. Лист написав хтось із близьких. Причому Нікола Садовський не виключається. Барон довіряє йому все сокровенне, він знає нью-анси, недоступні стороннім.

Єдине, що дозволило Платонові поставити нового приятеля в кінець списку, — відсутність особистої вигоди. На відміну від дітей фон Шлессера, управителю було все одно, з ким одружений хазяїн. Він привіз Чечеля, виконуючи баронову волю й тільки. Відданість, нічого більше. Нікола дбає про хазяїна, який дав усе та вивів у люди. Погроза смертю в анонімному листі могла бути безадресною. Садовського хвилює безпека барона, а не репутація його дружини.

Кави все ж бракувало.

Платон зиркнув на стіл, ніби там міг притулитися не побачений раніше кавник. Зітхнув, вирішив запитати когось із прислуги. Ще краще — самого Ніколу. Той напевне місця собі не знаходить, чекає вердикту.

Репутація дружини...

Марія фон Шлессер, тридцять п’ять років, заміжня втретє.

До шлюбу з бароном мала репутацію чорної вдови.

Чечель не перейнявся теплими почуттями до баронових нащадків. Та логіка вимагала визнати Базилеву правоту. Марія справді могла написати того злощасного листа з єдиною метою: ще більше посварити спадкоємців між собою та з татусем. Це лише здається, що більше нема куди. Насправді є. Платон готовий був дати руку на відсіч — отак, усі разом, про спадщину в цьому зміївнику заговорили вперше. А тепер Марія почула бажане для себе. Вона стане головною спадкоємицею. Або взагалі єдиною, якщо жоден із трьох нащадків не зізнається.

Саме так, трьох.

Відсутнього на сімейному обіді Марка фон Шлессера Платон не скидав із шальок. Навпаки, того, кого в родині вважають бур’яном, запросто можна використати. Судячи з почутого, молодший баронет піддався новомодному впливу бунтарських анархічних течій. Він справді щиро плює на титул та перспективи щось колись успадкувати. За великим рахунком, у Марка найменше шансів на спадщину. Аби Марія не ставала на заваді, усе отримав би старший син, хоч як фон Шлессер ставився б до Базиля. Тут як із царським престолом — від старшого до найменшого. Проте брат, сестра чи обоє разом запросто могли намовити його зробити татусеві-мироїду капость. Марко піде на таке, навіть не замислившись про наслідки.

Ні, кави таки треба!

Платон підійшов до каміна, знайшов і натиснув кнопку для виклику слуги. Нечипір ніби чатував під дверима — постав у залі менш ніж за хвилину. Чечель запитав про каву, слуга заметушився й поквапився виконувати забаганку. Платон же повернувся назад до вікна — там чомусь краще думалося.