— Імператорська манера, — вставив Платон.

— Хтозна, — повторив Захарченко. — А, якби ж то була шкідлива примха. Ще звичка є: не сидить на одному місці довго. Замолоду вважав себе першим, хто відновить занепаду славу броварських лісів. Вас, мосьпане, ще на світі не було, коли я разом зі старшими ганявся за останніми розбійницькими ватагами в лісах за Дніпром. Це ж треба так було статися, що батько Апаша — один із душогубів, кому тоді вдалося вислизнути з великої облави. Забіг аж до Таврії, осів на хуторі, дівку знайшов, сина Савку вистругав. І травив малому байки про шалене життя благородних розбійників.

— Спадковий бандит, значить.

— Еге, бува, — покректав Захарченко. — Знаний тим, що вправно стріляє, володіє стилетом і кастетом, наче хірург Пирогов — скальпелем. Освоїв джіу-джитсу, хизувався тим, навіть не раз викликав бажаючих на двобій, забавка така. Прищемили ми йому хвоста, але фартовий, вирвався. Весь час, поки нічого про Апаша в тутешніх краях не чули, у поліції хрестилися й ставили Богові товстезну свічку. І виліз, мов чиряк на сраці. Бачив його, як вас зараз. Він не дав себе схопити, сучий син. А я не дав себе зарізати. Нічия, так би мовити. З того часу носа до Києва не пхав, та й губернію обходив. Чому згадали про нього?

— Бо повернувся.

— Звідки знаєте?

Платон допив вистигле вариво.

— З ним не вперше таємно зустрічається Марія фон Шлессер, — мовив нарешті. — Навряд барону відомо про те... було. Востаннє бачилися за кілька днів до вбивства. А зв’язковий у них — якийсь Митя Більмо. Думав, усіх башибузуків знаю на прізвиська...

Захарченко враз змінився на обличчі.

Зараз перед Чечелем стояв мисливський пес, який узяв слід кабана, — точніше, людська подоба породистого, бувалого в бувальцях гончака. Старий сищик розправив плечі, випнув груди, втягнув ніздрями повітря. Здається, навіть вуха настовбурчилися.

— Платоне Яковичу, я не в тім’я битий. Від пропозиції, принесеної паном Садовським, завбачливо відмовився. Але це в жодному разі не означає, що справа мене не зацікавила. Навів кілька довідок, маю можливості. Особливо зацікавили обставини, за яких наша мосьпані овдовіла вдруге.

— Вбивство.

— Так, поміщика Зайчевського вбили грабіжники. Її чомусь пожаліли. Пане Чечель, я не припускаю, що Марія Данилівна вигадала напад. Чомусь не думаю, що здатна зарізати людину. Історія прогриміла в Чернігівській губернії, до київської розшукової поліції стосунку не мала. Але, кажу ж, поцікавився ось днями. Там шукали такого собі Гриця Вовка, під опис удови він найкраще підходив. У нього вада від природи, вовча паща називається.

— Це коли піднебіння розщеплене, — кивнув Платон. — Яскрава особлива прикмета.

— Десь за півроку його труп виловили з Десни. Тоді, два роки тому, Вовк і Апаш були в одній команді.

Тепер завмер Чечель.

— Сава Бережний на прізвисько Апаш щось має до вбивства другого чоловіка Марії? — вичавив із себе, перевівши подих.

— Я не вірю в подібні збіги. Інакше для чого їм таємно знатися? Як баронеса, дама з вищого світу, яка, до всього, останнім часом живе за містом, могла здибати Апаша? А його цікавлять мільйони барона фон Шлессера, ох, цікавлять. Може забрати без ножика й кастета, не витративши жодної кулі.

Платон потер перенісся.

— Мені треба його знайти.

— Апаша? Перехрестіться, юначе.

Платон виконав прохання.

— Ось вам хрест — треба знайти.

— Вам ніхто не прикриє спину.

— Значить, мене вб’ють. Їй-богу, Іване Макаровичу, то краще, ніж ховатися по притонах із блощицями й маєтках, збудованих на подобу лицарського палацу.

Захарченко посміхнувся у вуса.

— Я себе зараз бачу, Платоне Яковичу. Коли було стільки, скільки вам тепер... А! — Старий сищик махнув рукою. — Одежу поміняйте. У такому вигляді незручно буде.

— Іншої нема.

— Пошукаю в себе. Висітиме, я ж грубший. Зате зросту ми одного. Прохання: прилаштуйте десь драндулет, бо мій двір не годиться.

— Так на ньому ж поїду.

— До Чорного яру? Краще не треба.

— Хіба до Чорного яру?

— Ви згадали Митю Більмо, єдину ниточку до Апаша. Він крутиться в тамтешніх притонах. Є один кабак, так і називається — «Яр».

— Чув. Навіть колись забрідав, як крутив справу Урусової. Там картярі збираються майже відкрито. Кілька дівчаток у задніх кімнатах, для постійних клієнтів.

— Якщо Більмо там не буває, хтось із тамтешніх напевне знає, де його знайти. Але обережно, Платоне Яковичу.

— Запитайте у хворого про здоров’я, — посміхнувся Платон. — А в того, за ким шукають жандарми, — про обережність. І пригостіть іще чаєм, дуже смакує.

Київ, Лук’янівка, Чорний яр

Поки пили чай, поки відставний поліцейський нагодував гостя ухою зі щуки, яку сам зловив, поки шукав підходящий одяг — сутінки вступили в права.

«Даймлер» Чечель залишив в одному з гаражів автоклубу. Ризикнув, з’явився туди. Впізнали, не зраділи, проте повелися стримано: ні про що не питали, все ж таки Платон мав членський квиток. Дозволили пристроїти автомобіль, але натякнули, ховаючи очі: краще б пан Чечель не зловживав, не вводив у гріх, забрався чимшвидше, сам же все розуміє.

Він розумів.

Та досі не звик, що на нього дивляться, мов на прокаженого.

У величезній шафі Захарченка чого тільки не було. Відставний поліцейський іще на службі любив перевдягатися. Тепер, виконуючи приватні доручення, тим більше підтримував цю звичку. З будинку Платон вийшов босяком: штани у велику клітинку, черевики з калошами, сіра сорочка, жилетка, хустка довкола шиї, піджак з латками на рукавах, старе мішкувате пальто. Голову прикрасив м’ятий крислатий капелюх із приплюснутою маківкою.

Був би Чечель зараз у шкурі звичайного містянина — не мав би жодного бажання зустріти такого типа на тихій вулиці.

Ще й у сутінках.

Баньку Платон відшукав вище, на розі Прорізної й Пушкінської. Світло ліхтаря дозволило бородатому візникові роздивитися його й похитати головою. Надто підозрілий вигляд мав пасажир, аби везти його навіть освітленою центральною частиною міста до вокзалу чи на Євбаз. Тим більше — у Чорний яр, ще чого захотів. Чечель не мав часу шукати іншого візника: мав би такий самий результат. Здебільшого візники не ризикували їхати на Лук’янівку, Куренівку чи Деміївку навіть удень. Тамтешні босяцькі ватаги змагалися, хто більше карасів[33] пограбує на ходу. Часто карасями ставали самі ваньки, але якщо навіть потерпали пасажири, візникам завжди м’яли боки за компанію.

Коли Чечель лиш починав служити, наївно думав: варто назватися поліцейським і довести це, показавши документ, ваньки стануть сміливішими. Кинуть комизитися й охоче виконають громадянський обов’язок, доставивши пасажира, куди той скаже. Перша ж прикра пригода освіжила й позбавила самовпевненості. Візник, якого Платон заангажував у такий спосіб, знайшов момент і дав знати діловим[34], що везе в їхні володіння фараона. Так київські візники купували для себе лояльність кримінального елементу, іноді отримували невеличку нагороду й загалом вважали за краще дружити з кримінальниками, аніж із поліцейськими. Що могло одного разу зробити котрогось із ваньок у злодійських очах лягавим[35].

Та історія могла завершитися для Чечеля більш ніж плачевно. Кілька босяків оточили його на вулиці, щойно візник поїхав геть, затягнули в найближчий двір і мало не забрали револьвер. Коли відчули, з ким мають справу, відступили, пообіцявши ще колись зустрітися й закінчити базар. Платон відбувся розбитою губою, ґулею на потилиці й вивихнутою кистю правиці. Надалі подібних помилок не припускався, хіба для святого спокою завербував кількох ваньок в інформатори. Відтоді для поїздок ангажував тільки їх. Хоч намагався не зловживати — тремтіли щоразу, коли сищик до них звертався.