— Нема чому дивуватися, — буркнув старий сищик. — Ви собі думаєте: ох, який молодець, вправно працював, швидко в гору пішов. Що впав і вдарився — бува з кожним. Тільки ви, Платоне Яковичу, замало вивчили ту публіку. Часу не мали, ясна річ. Аби зналися з ними довше, то почули б і побачили, наскільки такі ось апаші бувають сентиментальні. Трапляється, душогуб — пробу ставити нема де. Такий уже затятий, каторга вічна не виправить, не перекує. А закрутив роман — дай Боже нам із вами колись подібне пережити. Чи навпаки, не дай Боже. Бо голову загубити дуже легко з цим усім. Втрачають голови, ох, втрачають.

— Хіба їм емоцій мало?

— Бачте, таких не вистачає. Одне діло — дівку-маруху[42]в борделі товкти. Вона йому за його гроші у вічному коханні поклянеться, ще й сльозу пустить. Брехня то, Платоне Яковичу. Ви знаєте, я знаю, та й вони не дурніші за нас — теж знають. Випадок, як от у Сави Апаша з вашої Марією, чорною вдовою, — інше. Вона ж йому недоступна, розумієте? Жінка з вищого світу, у якому такий апаш собі місця за всі гроші світу не купить. Через те свята — не відштовхнула, як дізналася, хто він. Отут вірте: Апаш за неї справді готовий покласти як не життя, то здоров’я напевне. Треба буде — у тюрму заради Марії піде.

— То я маю союзника?

— Не знаю поки, як вам це допоможе. Але в цій історії маєте. За однієї умови.

— Умови?

— Пальцем об палець не вдарить Сава Бережний заради вас і чогось вам потрібного. А заради Марії готовий щось робити, в тому числі — дурниці.

— Дурниці? Які саме?

— Зробить — знатимемо. — Захарченко розгладив вуса. — Давайте, Платоне Яковичу, повечеряємо. Сам не готую, мені з ресторації носять. А якби й не носили, ви, пардон, не та компанія, з якою нині треба ходити в київські ресторани. Не ображайтесь.

— Та звісно. — Чечель не образився. — Я взагалі поїхав би краще.

— А я б вам радив лишитися. Випити чарку-другу. Закусити гарненько й поспати он там, на отоманці. Ранок мудрішим буде. У маєтку ви зараз навряд чи потрібні. Самі ж кажете: роз’їхалися всі. Ті, хто лишився, у справах по маківку. Все ж таки господар помер, несподівано, наче шторм навалився.

Захарченко вголос сказав те, про що Платон уже думав.

Тому не сперечався.

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Шлессера

Сталося, як гадалося.

Коли Чечель ранком повернувся в замок, зрозумів — ніхто тут не перейнявся його відсутністю. Зреагував хіба Карло. Кинувся з гавкотом на автомобіль, відтягнув дога садівник. Пес іще й не давався, пручаючись і вигинаючись усім тулубом.

У гаражі Платон не побачив «кадилака», і говіркий механік Юхим Дрозд пояснив: забрав машину пан Садовський. Ще вчора по обіді подався до Києва, не вертався, попередив: лишиться в місті на якійсь час. Навіщо — не сказав, що не здивувало Платона: управитель, на котрого раптом навалилася гора справ, не звітуватиме про їхній перебіг звичайному шоферу. Навіть аби справ було стільки, скільки завжди, Нікола не обговорював би їх із челяддю.

Марія була в себе.

Платон вирішив поки що не говорити з нею. Але вдова думала інакше: він тільки встиг перевдягнутися, скинувши дещо обридлий одяг автомобіліста, а вона вже стукала в двері. Не шкреблася — поводилася впевнено, по-хазяйськи. У замку не було тих, на кого доводилося сторожко озиратися. Окрім неї, тут узагалі не лишилося нікого з панів.

— Думала, ви втекли, — мовила Марія замість привітання.

— Викравши для того ваше авто, — не без іронії додав Платон.

— А вам нема чого втрачати. Ви ж недарма розказали про Полінку Урусову.

— Розказав, бо ви дуже просили. Навіть наполягали, Маріє Данилівно.

Вона носила жалобу. Чечель чимдалі гнав думку, якою привабливою робить цю жінку чорний колір, та вона постійно верталася, не давала спокою, бентежила. Марія не пропустила повз увагу його погляд, розправила невидимі складки на сукні, повільно, одна за одною, стягнула тонкі темні прозорі рукавички.

— Але ви повернулися.

— Я не збирався тікати. У Києві затримали ваші справи. — Він уже передумав стримуватися. — Мав учора сумнівну приємність познайомитися з таким собі Савою Бережним. Ваш давній прихильник. І ви це знайомство зі зрозумілих мені причин від людських очей старанно ховали.

Якщо Марія й здивувалася, то, на відміну від Апаша, змогла вправно приховати подив.

— Цікаво. Жінка, проти якої гуртуються всі, просить про допомогу чоловіка, якого вважає своїм товаришем по нещастю. Жінка вірить, що чоловік її зрозуміє й допоможе. Замість того чоловік порпається в минулому жінки й витягує на світ Божий те, чим вона зі зрозумілих причин не може хвалитися. Хоча, Платоне Яковичу, мені нема в чому собі дорікнути. Ви ж зустрілися з Апашем. Навіть отримали від єдиного мого щирого шанувальника дещо на згадку. — Вказівним пальцем вона вказала на синець. — Він напевне сказав те саме, що скажу я. Так, у нас був короткий бурхливий роман. Так, я не стрималася, дала волю почуттям і наблизила до себе того, від кого мушу триматися далі. Ми з різних світів, але тим цікавішим мені видався на той час зв’язок із Апашем.

— Чим цікавішим?

— Уперше за багато років за мене хтось щиро заступився — не бажаючи мати нічого взамін. Здогадуюсь про ваше враження від нього. Але коли Апаш прийшов і зізнався, що заради мене вбив негідника, я бачила перед собою не того, кого бачите ви та всі, хто мріє зловити його й покарати. Це була дитина, Платоне Яковичу. Велика дитина, яка хоче зробити щось хороше, а бажання виливається в поламану іграшку, розбитий горщик... З тих незграбних маленьких велетнів, котрі палають любов’ю до котяток і, міцно обіймаючи, душать їх на смерть. — Марія перевела подих. — Зрештою, пане Чечель, на момент нашого з Апашем зв’язку я не була нікому нічим зобов’язана. Жалоба за другим чоловіком уже минула, з Альфредом я ще не познайомилася. Я була вільною жінкою.

— Ви вважаєте бандита Апаша своїм другом?

— Радше добрим приятелем. Він усе зрозумів. Навіть коли дав про себе знати після тривалої розлуки і я погодилася на зустріч, він поводився дуже пристойно.

— Наскільки слово пристойно пасує небезпечному злочинцю. Вбивці.

— І менше з тим, — викарбувала Марія.

— Не кажіть тільки, що за вас нема кому заступитися. Апаш заради вас готовий на все.

— Але знайти того, хто вбив Альфреда фон Шлессера, здатні тільки ви. Чи такий, як ви. До Апаша я можу прибігти й попросити захисту, коли раптом родина доможеться свого і мене прийдуть заарештовувати. Або йти за ґрати — або в біга. Тут лише вірний Апаш допоможе.

— Ви справді могли б отак утекти?

— Міркувала. В теорії, Платоне Яковичу. Такий крок насправді означав би повне визнання власної провини і спалення всіх мостів. Довелося б переховуватися. Навіть ваше нинішнє становище краще за моє. Маю на увазі, було б кращим, якби я наважилася стати вигнанкою. Ну, все для себе з’ясували? Можу нарешті вважати себе остаточно вільною від ваших підозр?

— Вам, Маріє Данилівно, найкраще зараз — старатися бути на виду. Нікуди не ходити й не їздити самій. Зустрічатися будь із ким хоч би при одному незалежному свідкові.

— Прямої відповіді від вас не варто чекати. — Вдова зітхнула. — Але дякую й за таку. То мені гукнути челядь? Далі говоримо при свідках?

— Челяді про наші стосунки краще не знати.

— У нас уже стосунки? — Її брови стрибнули вгору.

— З вами небезпечно розмовляти. Треба стежити за кожним словом.

— У цьому ми схожі, Платоне Яковичу. Відпочивайте, на обід вас покличуть.

Кивнувши на прощання, вона залишила Платона.

А Чечель так і не знайшов для себе відповіді, чим Марія так притягує чоловіків. Він теж не був винятком, бо після вбивства не мав більше зобов’язань перед Шлессерами й жодним чином до їхніх сімейних чвар був не причетний. І пояснення «лишився та погодився рити далі, бо вибору не мав» — то більше виправдання. Насправді його становище ніяк не змінилося, і забратися з Києва (та де — виїхати з губернії) заважала хіба психологічна вада.