Тепер Чечель застосував інший підхід. Витягнув і показав візникові два рублі. Це змусило того, зітхнувши, змінити думку. Платон умостився, вони поїхали, проте мандрівка скінчилася не там, куди прямував пасажир. Зупинивши коня на вулиці, за якою починався Чорний яр, візник вперся й навідріз відмовився рухатися далі. Чечель пригрозив, у відповідь непокірливий мовчки простягнув один із двох отриманих рублів. Плюнувши спересердя, Платон лишив гроші, не втримався — влупив ваньку кулаком по ватяній спині, вислухав лайку у відповідь.

Довелося приймати даність — далі пішов пішки.

Ніхто не знав, чому місцевість нарекли Чорним яром, зате дурна слава тутешніх притонів сягала далеко за межі Києва. Тут мовби розчинялися в ядучій кислоті, зникали без сліду не тільки здобуті мазуриками[36] речі, а й люди. Чорний яр міцно зберігав свої й чужі страшні таємниці. Славився, серед іншого, численними млинками[37], де влаштовувалися цілі картярські турніри, які збирали ділових із Харкова, Одеси, Петербурга, а часом Варшави й Берліна. Гра могла тривати без перерви кілька діб, гравці забували про сон, їжу, хіба переривалися на кухоль-другий пива. Ті, кому врешті-решт щастило, святкували перемогу тут же, гуляючи й просаджуючи більшу частину виграного. Нещасливці заливали горе за їхній рахунок, у борг, чи прагнули швидше повернути бодай щось. Це означало — довколишні мешканці мусили берегти кишені й обирати інші маршрути, тримаючись від небезпеки чимдалі.

Кабак «Яр» був одним із таких місць.

Переступивши поріг, Платон затятих гравців не побачив. Але це нічого не означало. Поєдинки не проводили на видноті, для того млинки мали закриті для сторонніх цікавих приміщення. Тим не менше за кількома грубими дерев’яними столами чоловіки орудували засмальцьованими картами. Вони не ховалися, бо грали не на гроші. Тутешні аборигени, злидарі, візники, що вже відпрацювали, пролетарі з околиці сходилися в картярських двобоях за випивку. Хто програвав — пригощав переможця й за бажання міг взяти реванш. Або поступитися місцем іншому претенденту на дармову чарку.

Чечель посунув до шинквасу.

Поки перетинав брудний прокурений, просякнутий кислим кабак, за одним зі столів спалахнула бійка. Не ясно, хто, кого й за віщо: худий неголений тип із пасмами масного волосся враз підвівся, схопив штоф і розгатив об лису, мов коліно, голову свого візаві. Той рохнув, хитнувся, впав лицем на розкидані карти. Патлатий, стиснувши уламок посуду, обвів тих, хто товкся поруч, скляним поглядом. Сів, витягнув з-під лисої голови карти, зібрав їх у колоду та почав тасувати, ніби нічого не сталося. Кучерявий здоровань, що сидів поруч, схопив руки патлатого своїми, притиснув до столу. Поки той метикував, що до чого, кучерявий точним ударом міцного кулака вкарбував йому носа, розквасивши й напевне зламавши.

Інші відвідувачі, серед яких не було жінок, лиш кинули в той бік погляди. Не затримали, не зацікавилися, не втрутилися — повернулися до своїх тихих розмов та мало кому зрозумілих справ. Чечель уже дійшов до шинквасу, коли звідкілясь виринули двоє молодих кремезних і на загальному фоні — тверезих босяків. Вони мовчки підхопили патлатого попід руки, поволокли назовні. Кучерявий спробував розбуркати лисого, і йому вдалося: поранений очуняв, торкнувся голови, глянув на закривавлену руку. Навіщось понюхав кров, потім — лизнув. Кучерявий узяв початий штоф, протестів не почулося. Поставив перед пораненим, той не шукав посуду, одразу приклався до горлечка. Затим штоф перейшов до кучерявого. Він теж відпив, та замість ковтнути — пирхнув, бризкаючи горілкою з рота на рану товариша.

Аж тепер Платон відчув на собі уважний погляд кабатчика[38].

— Ти не помилився, милий чоловіче? — спитав той.

— Якщо тут п’ють — мені сюди, — в тон йому відповів Чечель.

— Помилився. — Тепер кабатчик правив упевнено. — З такими руками, милий чоловіче, сюди не заходять. На босоту не подібний. Але й на фараона не схожий. Просто скажи, що не туди забрів, і рушай собі з миром.

— Так я з миром і прийшов. — Платон ліг грудьми на шинквас, підморгнув кабатчику. — У вас тут знайомець один мій гужується, давній. Митя Більмо, чув?

— Йди з Богом. — У голосі забриніла погроза. — Канай.

— Дуже образиться мій товариш, як почує — приходив Платон Чечель, не застав, розминулися. А ще більше Апаш засмутиться.

Остання фраза змусила кабатчика здригнутися, покрутити головою в різні боки. Заскочений зненацька, він не одразу знайшов потрібні слова. Платон на те й розраховував — скористався.

— Я сяду он там, — кивнув у дальній куток, де отаборилися похмурі візники в теплих каптанах. — Звільни мені місце, принеси, чим багатий. І передай чекушку[39] кому треба.

Кабатчик їв поглядом. Чечель витягнув гаманець, звідти — синій кредитний білет у п’ять рублів, поклав перед собою, постукав пучками пальців.

— За труд і клопіт.

Асигнація миттю зникла.

Зайшов у кімнату за шинквасом і кабатчик. Платон чекав хвилин десять, спостерігаючи, як кучерявий здоровань обтирає кров із лисини товариша брудною хусткою, змоченою в горілці. Картина здавалася настільки мирною, наскільки можна вважати мирним усе зібрання «Яру». Нарешті кабатчик повернувся, за ним де не взялися ті самі двоє молодих босяків. Витягнули порушника спокою крізь вхідні двері, зайшли вже з двору — тільки так. Обмацавши Чечеля двома парами очиць, мовчки подалися в облюбований ним куток. Щось коротко сказали візникам, ті не опиралися, не бунтували — перемістилися в інше місце. На столі, куди вказали, ніби з повітря з’явилися дві повні чарки: заклад пригощав, вибачаючись за незручність.

Платон зайняв звільнене місце, поклав на лавку капелюха, розстебнув пальто. Обслужив сам кабатчик: поставив незмінний зелений штоф, полумисок із квашеною капустою, неглибоку глиняну миску драглів, для них поклав ложку. Приготувавшись чекати, Чечель налив собі каламутної, з запаху явно не казенної горілки. Драглями погребував, зате капустою пригостився, закусивши горілку. Скривився, бо до цього напою ніколи не тягнуло, цінував коньяк, любив вино, міг випити міцного пива. Але зовсім не пити не міг — за ним уже стежили не одні очі, у цьому був певен.

Час тягнувся повільно.

Думати Чечель ні про що не хотів, та й думок особливих не лізло.

Хіба додумався, аби швидше рухалося, випити ще раз.

Тільки зібрався — поруч у кабацькій напівтемряві вловив рух, наступної миті навпроти сів невисокий чоловік у котелку, панському пальті з бобровим коміром, гладенько, до рожевого поголеними щоками. Його можна було б назвати аристократом, аби не золотий зуб у роті, неакуратно, не майстрово зроблений.

І кругла біла пляма на лівій зіниці.

— Допоможу, — мовив Митя Більмо, голос виявився на диво тонким.

Чечель не встиг заперечити: новий знайомий сам налив йому чарку й втупився, мов перед ним була екзотична особа на кшталт карлика, людини з шістьма пальцями на руці чи бородатої пані. Платону стало незатишно, але все ж випив. Хекнув, відсунув штоф, тепер між ним і Більмом нічого не стояло.

— Ти за Апаша питався?

— Якщо ти — Митя Більмо.

— Шкода мені тебе, — зітхнув той. — Але сам прийшов. Гайда.

Підвівся, запхав руки в кишені пальта.

Чечель не чекав, що все вийде так просто.

Напруга далася взнаки — у голові не шуміло, зовсім не сп’янів, лиш куражу додалося.

Вийшли чорним ходом.

До них у «Ярі» не було нікому жодного діла.

Як питатиме поліція чи ще хтось — ніхто нікого тут і не бачив сьогодні.

Чорний яр потонув у густих березневих сутінках.

Кілька днів тому випав сніг. Тепер засіяв дрібний дощик. Місцевість забудували одноповерховими, рідше — двоповерховими будинками, у новому столітті тут іще не зводили нічого. Тож старі, просілі, зубожілі доми, які не знали навіть кращих часів, світилися вікнами де-не-де з-за погано запнутих завіс. Ліхтарів тут не було ніколи, чужий мусив рухатися брудними вулицями й провулками навпомацки, ризикуючи заблукати. Натомість місцеві чулися рибами у воді, могли ходити Чорним яром навіть із зав’язаними очима.