— Не перебирають харчами в моєму становищі. Тим більше тут, у Чорному яру, в гостях. Та не розрадила вона. Ще більше занудила. Язиката дуже, голова заболіла від її байок. Від цього, — кивнув на штоф, — навіть не так.

— Міг би шумнути. Поміняли б. Іншу прислали б, Апашу тебе зараз берегти треба.

— Не хочу, правда. Звільни від дівок, від горілки. Добре хоч марафетом не пригостив ніхто.

— Треба? — стрепенувся ватажок.

— Один із контори фон Шлессера ходить до картярського клубу. — Платон пригубив, мовби приймаючи покуту, повертаючи розмову в потрібне русло.

— Еге. Причому, сучий син, насобачився вчащати туди, де безпечно. Є один такий, у будинку на Паньківській, точно навпроти поліцейської дільниці. Фараони його ж і охороняють. За те у певні дні можуть вигравати, домовлено.

— Рахівник у боргах? Програв хазяйське?

— Мої босяки нанюхали — не захоплювався. Міг зупинитися, вигравши від двох до п’яти червінців так само, як спустивши катю[49]. Два дні тому пішла там йому карта в парі з новим знайомим. Дали виграти цілих вісім сотень, підвели шалаву, яка допомогла їх прогуляти. Від язикатих, Плато, часом є зиск. У прямому сенсі кажу. Язиком на весь фронт молотила. Відфранцузила[50] разів зо три, карась розімлів. Поплив. — Апашеві сподобалося власна мовна фігура. — Хотів показати, яка важлива риба в своїй конторі. На ньому купа рахунків, дівка потім жалілася, мовляв, занудив цифіррю. Акуратно підпливла до розмови про управителя. — Ватажок випив, відкусив половину свіжої сушки, захрумкотів.

— Не тягни. — Чечелю вривався терпець.

— Управитель орендує сейф у Селянському[51], — змилостивився Апаш. — Хоч усі мільйони винокура лежать у Дворянському[52]. Приватну оренду твій жук Садовський примудряється покривати з хазяйських коштів. Тепло?

— Навіть гаряче. — Чечель випив. — Глянути б, що там у сейфі за секрети.

— Якщо ти, фараон, знаєш інший спосіб зробити це, ніж той, про який ми обоє подумали зараз, — скажи Апашу. — Ватажок зобразив широку вульгарну посмішку циркового блазня.

— Грабувати банк ти не будеш! — відрізав Платон.

— Фу ти, ну ти! — Усміх розтягнувся ще сильніше, спотворивши красиве в своїй порочності обличчя бандита.

— Я не дозволю!

— Фу ти, ну ти!

— Я не дам санкцію!

— Фу ти, ну ти! — Посмішка сповзла, перед Чечелем знову сидів убивця. — Навіщо тоді все? Слухай Апаша, дорогенький. Поки твоя довбешка себе виправдовує. Усе, до чого ти дотумкав, працює на користь Марії. Тому якщо у сейфі Селянського банку лежить те, що допоможе пришпилити твого дружка Ніколу й звільнити її, Апаш дістане без твого дозволу.

Платон здався.

— На коліна не стану. Так попрошу, Христом Богом. Не вбивай там нікого, Саво Петровичу. Досить тих двох на Дмитрівській.

— Кому досить? Апашу? Буває, Апаш говорить до Бога. Він добрий, уже не раз казав: є для Апаша в пеклі окремий казан. Більше, менше...

— Без убивств! — Чечель грюкнув кулаком по столу. — Так для Марії краще! Увагу привернеш! Садовський нашорошить вуха! Вживе заходів! Хіба не розумієш?

Ватажок зсунув брови.

— Подякуй доброму Богові, що ніхто не чує, як ти кричиш на Апаша.

— Без смертей, — тихіше, але далі твердо повторив Платон.

— Трошки дурості в тобі лишилося. — Апаш хруснув переплетеними пальцями. — Невже Апаш сам не знає? Тихо все станеться. Відімкнуть сейф, візьмуть, що там, зроблять, як було. Шуму-гаму не буде. Для того з Одеси сюди вже їде Сажотрус.

З того, як глипнув на нього ватажок, Чечель зрозумів: вираз його лиця раптом зробився ідіотським.

— Сажотрус? Той самий? Хіба... Я багато чого знаю про поліцейську службу. Так само багато не знаю, вчитися треба завжди. Але... Хіба Сажотрус існує? Це не казка?

— Бери вище, Плато. Легенда. Король ведмежатників. Такої категорії, яку навіть найвищою не назвеш. Усе, що ти про нього чув, усі байки, які травить ваш брат фараон, — чиста правда. Чистісінька, як ось... — Апаш знову налив обом. — Пролізе всюди, де є димохід. Куди завгодно, де топлять пічки. Навіть якщо груба горить, Сажотруса вогонь не зупинить. Як він так робить — навіть Апаш не відає. Замки для Сажотруса — трьох видів. Одні одразу відмикає, другі — за десять хвилин, треті — півгодини треба. За ці додатково доплачують. Та воно того варте.

— Чув, — кивнув Чечель. — І ще чув: Сажотрус ніколи нікого не вбиває.

— Він тінь. Ти бачив, аби когось убила тінь? Отож. Хай тебе совість не мучить, дорогенький. Апаш може дівку гукнути. Ту, яка карася конторського обробила.

— Усі вони балакають густо. Не треба.

Платон сумно глянув на зелений бік штофа, у якому відбивався вогник гасової лампи.

Зарано вирішив обмежити себе, ох, зарано.

Київ, з Чорного яру — на Поділ і назад

Ще чотири нестерпні дні.

Поки Чечель сидів у комірчині майже безвилазно, у свої права вступив квітень. Дощі вщухнули разом, ніби висохли. Повітря нарешті потягнуло справжньою весною навіть тут, у нетрях, змінивши, здавалося, не лише місцевих волоцюг, а й бродячих собак — пожвавилися, перестали кидатися на перехожих, частіше шукали, під яким би хвостом понюхати.

Перші квітневі дні вплинули й на вимушене Платонове ув’язнення. Горілка як спосіб убивання часу обридла остаточно. Вибити клин можна було тільки клином — і Чечель погодився на жіноче товариство. З умовою: треба досвідчену, аби більше мовчала. Тож дві ночі провів у товаристві молодиці років під тридцять, яка справді не обтяжувала собою. Більшу частину часу читала романи в м’яких обкладинках, лузгала насіння чи вишивала гладдю. Не здивувалася й навряд чи образилася, що Платон за весь час зацікавився нею хіба двічі. Не нав’язувала себе, і Чечель навіть заговорював до подруги сам, читаючи вголос деякі газетні сторінки.

Ранком третього дня вона, нічого не пояснивши, зібрала нехитрі пожитки, кивнула на прощання й забралася. За той час Платон не випив ані краплі і трохи розгубився від раптової потреби знову чимось заповнювати порожнечу. Але надвечір, як завжди без попередження, виринув Апаш.

Був на диво стриманим.

Замість звичних теревенів поклав на стіл великий конверт, запечатаний нерівною сургучною плямою.

Зламаною.

— Сажотрус більше нічого не взяв, — мовив ватажок коротко. — Нічого в сейфі більше не було.

— Бачу, ти глянув.

— Не без того. Апаш тобі скаже, а ти забудь. Сам собі Апаш такого навіть думати не дозволяє. Та віриш: чи не вперше Апаш шкодує, що не фараон, прокурор чи суддя. Тут вирок, Плато. Для пана Садовського вирок. Для Марії — помилування й мільйонний спадок. Тебе вона не забуде. Зробить, аби той, хто треба, знав: це ти, Платон Чечель, розкопав і приніс у зубах.

— Я сейф Дворянського банку зламав, аби це добути?

— Читай.

Апаш розвалився на стільці.

Чечель розгорнув конверт, витрусив невеличкий стосик паперів.

Перебрав. Почав читати.

І зрозумів: дива трапляються.

Ще й завірені нотарем з бездоганною репутацією.

Коли Варварі, середульшій доньці Альфреда фон Шлессера, виповнилося чотири роки, баронова дружина, тоді ще жива і в доброму здоров’ї, придумала для дівчинки уроки музики.

Альфред, якому щойно виповнилося тридцять, активно вчився керувати родинним ділом другого покоління. З дружиною не сперечався, почасти через брак на те часу, почасти — бо не бачив причини. За старшого, Василя, вже взялися вчителі німецької, французької, математики й природничих наук. Барон отримав домашню освіту й хотів того самого своїм дітям. Вважав, музика — саме те, чим захопиться чотирирічна дівчинка.